Лист єпископа Подільського і Брацлавського про правлення служби церковно-слов'янською мовою, заборону протоієрею Синицькому правити церковну службу, його прохання та друкована брошура “В чім моя провина”, 10.10.1919-20.05.1920, 27 арк.

Міністерство історичних Української Народної Республіки. Вейкійменний загальний ейрав. Канцелярія. Письмо етнічного поган- ського і Брацлавского Мініс- терства і споведань і прохання протоїєрея Сім'янко [Миети впіснопа Педільвоного Ірдилав ського про відправу слугеби черковно-сх- вілненомовною, а не українською зидно розпоряд- лення міністерства про заборону протоїєрея правити черковну службу , прохання та друпе - ваша братурка обшанного "В гілі моя провела ?"] 10 листопада 1919 р. і 20 квітня 1920р. Центральний Державний Історичний Архів УРСР м. Харків МІНІСТЕРСТВО ІСПОВІДАНЬ УНР Лист єпископа Подільського і Брацлавського про відправу служби церковно-слов"янською мовою, а не українською, згідно розпорядження Міністерства ісповідань, про заборону протоієрею Синицькому правити церковну службу, прохання та друкована брошура останнього "В чім моя провина ?" 10 жовтня 1919р.- 20 травня 1920р. на 18 арк. В. П. И. СИНСКОНЗ поддальський и бригадаевский 10 дня 1914 г. 2. Каменец-Подольск. ДО ПАНА МІНІСТРА ІСПОВІДАНЬ Вельмишановний пане Міністре. Поставляя себѣ долгомъ дать отвѣтъ на Ваше отношеніе отъ 24 вересня сего года за № 1082, я прежде всего приношу предъ Вами свое извиненіе въ томъ, что обстоятельства вынуждаютъ меня писать настоящее отношеніе на Ваше имя, не державнымъ, а русскимъ язык- комъ: переводчика при себѣ не имѣю, поручить же дѣло перевода съ русскаго на украинскій языкъ лицамъ случайнымъ не рѣшаюсь изъ опа- сенія возможности неточностей и искаженій въ переводѣ, а также излишняго промедленія времени. I. Во всѣхъ православныхъ славянскихъ земляхъ богослуженіе издревле совершается на церковно-славянскомъ языкѣ, который одина- ково дорогъ и любезенъ какъ русскому человѣ- ку, такъ и сербу, и буковинцу, и даже болга- рину, порвавшему не столь давно живую и священную связь съ Вселенской церковію. Цер- ковно-славянскихъ языкъ не два, не три, а только одинъ, и произношеній имѣетъ онъ не множество, а лишь одно, къ которому одинако- во съ ранняго дѣтства, если еще не съ самой колыбели, привучается и привыкаетъ ухо и рус- скаго, и серба, и болгарина и т.д. Это про- изношеніе не есть какая-то московская вымова, а есть исключительная и спеціальная особен- ность церковно-богослужебного языка, который неучатся, кото- рой дорожать, которую охраняют всё православно-славянская народности, какъ священный даръ, завѣщанный имь благочестивы- ми предками и первыми насадителями среди нихъ христианства. Конечно, подъ вліяниемъ живого разговорнаго языка священно- служитель каждой славянской нации незамѣтно для самого себя произносить то или иное церковно-славянское слово съ нѣкото- рымъ акцентомъ, или вымовою, вслѣдствіе чего легко можно раз- личить, кто именно совершаетъ богослуженіе: великоруссъ-ли, сербъ-ли, далматинецъ-ли, блоруссъ-ли, наконецъ, украинецъ. Эта вымова не создается искусственно, ей обучатся, правиль для нея никакихъ не прописывается, а она является естествен- нымъ, непроизвольнымъ слѣдствіемъ живой народной рѣчи. Въ этомъ смыслѣ вымова всегда существовала, существует и нынѣ на православной Украинѣ. Никто ее не изгонялъ, никто ее и не порицалъ. Она слышится въ каждомъ храмѣ, гдѣ богослуже- ніе совершается природнымъ украинцемъ. Чтобы убѣдиться въ этомъ, достаточно поставить рядомъ двухъ священниковъ: укра- инца и серба, или украинца и великорусса. Пусть каждый изъ нихъ произнесетъ слова: Помилуй мя, Бже..., Госе ваимь, кижи- нницы..., Седаця же й отробы испытывай и т. д. Въ словѣ мя вели- коруссъ произнесеть оба звука слитно, украинецъ же поставить между ними едва уловимую преграду или апострофъ, и скажетъ такъ, какъ бы было написано: Мьд. Это и есть не искусственная, а естественная украинская вымова. Слово Госе великоруссъ прочитеть приблизительно такъ, какъ можно передать латинскимъ нечертаниемъ: goce , тогда какъ произношеніе украинца можно передать буквами: horae . Это и есть естественная постоян- ная украинская вымова. Въ реченіи: отробы испытывай великоруссъ произнесеть звукъ ы твердо, напоминая звуки восточныхъ народностей / армянъ и даже татаръ/, украинецъ же скажетъ этотъ звукъ мягче, приблизительно такъ, какъ про- износятъ свое i средне-рейнскіе нѣмцы. Это тоже одинъ изъ признаковъ украинской естественной вымовы. Противь этой естественной, непроизвольной, народно-укра- инской вымовы никто никогда не поднималъ своего голоса, никто съ нею не боролся, ибо не только борьба, но даже простое замѣчаніе, направленное противъ такого акцента, было бы оскорбленіемъ человѣческаго достоинства украинцевъ, кото- рые хранили и хранять самый язык православныхъ богослужебныхъ молитвъ и пѣснопѣній неповрежденнымъ и искаженнымъ. Иное дѣло вымова искусственная, которая ниспровергаетъ и искажаетъ до неузнаваемости священный богослужебный языкъ. Такая вымова есть дѣло слишкомъ рискованное, не имѣющее подъ собой рѣшительно никакой почвы — ни научно-филологической, ни народно-исторической, ни церковно-канонической. Для меня является положительно непостижимой загадкой тенденція нѣкоторыхъ украинцевъ объявить богослужебное произношеніе славянскихъ молитвъ какою-то московскою вымовою. Что именно московскаго могли найти эти украинцы въ обще-славянскомъ произношеніи? Москвичу великороссу богослужебно-славянское произношеніе дается не легко, даже, пожалуй, труднѣе, чѣмъ украинцу. Въ своей живой разговорной рѣчи москвичь-великоруссъ произнесетъ: маѳ, тваѳ, слѣзы, всё, арѣль, а его заставляютъ читать по-славянски: моѳ, твоѳ, слезы, все, срели и т.д. Онъ говоритъ: звизда, стина, свити, а его заставляютъ читать: свѣзда, стына, свѣти. Онъ говоритъ: нипарочный, абнавила, сакравеннай, а ему велятъ читать: непорочныи, обновила [есн], сокровенный. Онъ говоритъ въ своей обычной рѣчи: святова, живова, слипова, тѣмнова, а его заставляютъ читать: святаѳо, живаѳо, слытаѳо, темнаѳо. Онъ говоритъ: благой, глухой, худой, злой, а ему внушаютъ читать по-славянски: благиій, глухиій, худиій, злыій и т.д. Я думаю, что даже приведенныхъ примѣровъ слишкомъ достаточно для того, чтобы видѣть, какая клевета возводится на обще-славянское произношеніе лицами, называющими его московскою вымовою. Ровно ничего московскаго въ этомъ произношеніи нѣтъ. Эти лица были бы справедливы въ томъ лишь случаѣ, если бы православныхъ украинцевъ заставляли произносить въ церкви славянскія слова, дѣйствительно, на московскій ладъ, въ родѣ: арѣль, тѣмнова и т.п. Но, вѣдь, этого нѣтъ и никогда не бывало. Да и сами москвичи-великоруссы ужаснулись бы, если бы кто-нибудь въ ихъ храмахъ вздумалъ произнести славянскія слова съ особенностями живого московскаго говора. Въ этомъ отношеніи москвичи-великоруссы подаютъ намъ / я, вѣдь, тоже не москвич/ поучи- тельний и назидательный приймър благоговѣйнаго отношенія къ священному языку и храненія его въ неприкосновенности и не- искажаемости. А чего хочетъ небольшая группа лицъ, толкующая о введеніи въ славянскую рѣчь искусственной украинской вымовы, какъ не полного иска женія и даже совершенного уничтоженія нашего древ- няго церковнаго языка? Для чего понадобились правила, пред- писывавшія отношенія къ славянскому языку въ какомъ-то но- вомъ стилѣ à la français, каково, напр., правило: "Закінчен- ня есть в діесловахъ теперішнего часу / въ глаголахъ на- стоящаго времени 3 лица единствен. числа/ вимовляти як е / себ-то вілпадае ть/: да прийде /тъ/ царствіе Твое, да буде /тъ/ воля Твоя". Зачѣмъ обезцѣчивать и умалять бога- тый гласными звуками славянскій языкъ, замѣняя ъ, о, е однимъ и тѣмъ же звукомъ і, произнося БѢКЪ- какъ вик, рабовь какъ рабів, Сѣмть .какъ сім, нашемъ и какъ нашім. Все это было бы понятно и естественно, если бы украинцы въ своемъ живомъ языке совсѣмъ бы не имѣли этихъ звуковъ /какъ, напр., чуваші не имѣютъ звука О/ и не могли бы ихъ произносить. Но на самомъ всѣ украинцы произносятъ эти звуки легко и ясно. Зачѣмъ передавливать звукъ с въ з звукъ у въ м, наконецъ звукъ а то въ я, то въ о. Все это говоритъ только о томъ, что лица, дерзающія предлагать (такое) искаженіе церковно-бо- гослужебнаго языка, не имѣютъ къ нему никакого благоговѣнія и уваженія. Они далеки духовъ свеймъ отъ подлинно православ- ныхъ украинцевъ, которые до сихъ порь молились и молятся и будутъ впредь молиться на славянскомъ языке - чистомъ и неповрежденномъ, не окрашенномъ какою-нибудь искусственной вымовою, правила которой настолько трудны и запутаны, что сами авторы ихъ принуждены оговариваться: "Але цього правила додержуватися бережно и тільки тім, хто добре знає українсь- ку мову". Но, вѣдь, можно и хорошо знать украинскій языкъ и въ то же время совершенно не вѣдать и не понимать искусст- венныхъ правилъ, придуманныхъ для церковнаго языка. Это сознавать и сами творцы таковой вымовы, и потому предпола- гать для обученія ей устроить особые курсы, какъ объ этомъ уже многіе говорятъ въ г. Каменцѣ. Но кого думаютъ обучать: священниковъ или псаломщиковъ, школьныхъ учениковъ или версльных чтецовъ и пѣвцовъ? Всѣхъ не обучить или, вѣрнѣе сказать, не переучить. Если обучить только духовенство, то мірскіе чтецы и пѣвцы / а ихъ на Украинѣ множество/, оставшись не переученными, будутъ вносить въ церковную службу только смятение и разстройство. Еще большая несогласованность и болѣе безчиніе будетъ въ томъ случаѣ, если оста- нутся не переученными и сами псаломщики. Но я думаю, что даже и обученная новой вымовѣ лица, пользуясь десятью правилами, приведенными въ Вашемъ распоряжении, будутъ сплошь и рядомъ находиться въ недоумѣніи и затрудненіяхъ. Дѣло въ томъ, что эти послѣдне составленныя правила не подвергались всестороннему разсмотрѣнію и обсужденію Украинскаго церков- ного собора и его компетентныхъ членовъ, которые могли бы одобрить и окончательно редактировать ихъ, примѣнительно къ дѣйствительному украинскому говору. Мнѣ, напр., извѣстно, что букву Ѣ не вездѣ на Украинѣ удобно будетъ произносить какъ і. Въ Волынской губерніи, какъ мнѣ передавали, есть цѣлые уѣзды, гдѣ мѣстные крестьяне имѣютъ свое нарѣчіе и въ тѣхъ словахъ, въ коихъ прочими украинцами употребляется звукъ і, соответствующій славянскому и русскому Ѣ, про- износятъ его какъ е. Да и въ обще-украинскій языкъ славянскій звукъ Ѣ не во всѣ слова перешелъ съ произноше- ніемъ его какъ і. Есть цѣлый рядъ словъ, въ коихъ славян- скому Ѣ соответствуетъ звукъ е. Доселѣ всѣ украинцы на своемъ живомъ языкѣ произносятъ слова: САѢ, ДОБЕСТ, ИНДѢ и т.д. не какъ злі, добрі /де/инді, а какъ зле, добре, деинде и т.д. Посему и I-е мзъ Вашихъ правилъ: "Букву Ѣ вимовляти скрізь як 1" едва-ли можетъ быть принимаемо за правило, не допускающее исключеній.Кромѣ того, изъ бесѣдъ о цѣлым рядомъ природныхъ украинцевъ я вынесъ впечатлѣніе, что предполагаемыя Вами правила не удовлетворяютъ и не осво- бождаютъ ихъ отъ затрудненій.Напр., въ правилѣ 3-мъ не ука- зано произношеніе буквы и послѣ гортанной к, напр., въ сло- вахъ: инки, вѣкн и т.д. Правило 7-е говоритъ только о настоящемъ времени, но простирается-ли оно и на будущее время, этого не видно.Является недоумѣніе, какъ слѣдуетъ читать такія выраженія: Тогда речеть Царю..., прийдеть же День Пань..., Той-бо спасеть людн.своя и т.п. Недоумѣніе тѣмъ болѣе естественное, что въ правилѣ относительно настоящаго времени примѣры приведены совсѣмъ не на настоящее время. Правило 10-е вызываетъ недоумѣнія отнюдь не, творительного падежа множественнаго числа въ именахъ существительныхъ мужскаго рода, какъ слѣдуетъ произносить: рабомъ и рабамъ, чибткомъ и чибткамъ и т.д. Не ясно также, почему для слова ЖИВОТЬ сдѣлано исключеніе, а для другихъ не сдѣлано, и слово КІВАТЬ нужно превращать въ никому непонятный "ківит".) Но это еще не все. Въ отношеніи Вашемъ на мое имя говорится, что „на Украинѣ цілі вики правилы служби по церквамъ с рiдною українською вимовою, тiльки, останнi поколiння батьокъ было присилувано свiць-комъ владою до московської вимови, народу українському зовсім чужої“. Но я уже сказалъ, что никакой московской вымовы на Украинѣ нѣть, а то произношенiе, какое господствуетъ всюду, есть собственно обще-славянское церковное произношенiе, унаслѣдо-ванное отъ древнихъ вѣковъ и свято сохраняемое всѣми православными славянами. Живые разговорные языки славянскихъ народностей, слагаясь подъ разными влiяніями и услоямi, яклоняются въ фонетическомъ отншениi отъ древле-славянскаго языка въ ту или другую сторону, но язык церковный и его произношенiе всюду строго охраняется православными христіанами отъ каких бы то ни было измѣненій и искаженій. То произношенiе, какое мы слышимъ сейчасъ въ православныхъ храмахъ Украины, было здѣсь всегда, во всѣ прежнiе вѣка. И та естественная, мало замѣтная украинская вымова всегда имѣла здѣсь мѣсто. Что же касается искусственной вымовы, которую теперь хотять наседить на Украинѣ нѣкоторые изъ членовъ Кирилло-Меодіевскаго Братства, пытающіеся навязывать свои идеи и стремленiя всему украинскому православію, то она не могла имѣть здѣсь раньше мѣста.) Нѣть ни одного историческаго документа, нигдѣ нельзя найти ни одного офицiальнаго распоряженія, которымъ бы вводилась на Украинѣ „московская вымова“ и воспрещалась бы вымова украинская, о мнимомъ возстановленiи которой теперь поднимается рѣчь. Полнѣйшее отсутствіе такихъ документов есть самое лучшее доказательство того, что и Московская Русь и Украина всегда имѣли одно и то же общеславянское произношеніе звуковъ и словъ церковнаго языка. Нечего было выводить и нечего было вновь вводить. Ссылаясь на то, что кievскіе и украинскіе ученые старого времени /XVII - XVIII вв/ писали свои сочиненія и вирши съ явными ідіомами украинскаго языка, въ данномъ случаѣ неумѣстно: они писали не церковнымъ языкомъ, а книжнымъ, литературнымъ. Поэтому ничего удивительнаго нѣтъ, что въ ихъ виршахъ встрѣчались такого рода риѳмы: Всякъ, сть земныхъ проходящъ пути сего вѣка, Всякъ, улучивый жити, и всякий же, елика..... Вѣдь, и литературный языкъ великоруссовъ того времени былъ тоже далекъ отъ церковно-славянскаго. Но старинная украинская литература, сохранившаяся до нашего времени, вопреки увѣреніямъ современныхъ украинскихъ ученыхъ, показываетъ, что литературный языкъ старой Украины почти ничьмъ не отличался отъ литературнаго языка великоруссов. Достаточно привести въ примѣръ стихи украино-сербскаго поэта первой половины XVIII ст. Михаила Козачинскаго, писавшаго двойными леонинскими стихами: Везначальный и Всехвальный, Милость Твою, Боже, Кто есть силенъ, изобиленъ Сказать? Ей, никтоже! Такая близость литературнаго украинскаго языка къ литературному языку великоруссовъ служитъ подтвержденіемъ той мысли, что православныхъ украинцевъ великоруссовъ объединялъ обще-славянскій церковный языкъ не только съ его единой орѳографіей, но и съ единой фонетикой. Что церковная фонетика на Украинѣ не могла быть иной по сравненію съ церковно-славянской же фонетикой великоруссовъ, это подтверждается стихами старинныхъ украинскихъ поэтовъ: Сей пируеть, овь плачетъ, гладомъ погибая; Сей гордится, овь смиренъ плача и ридая. Вратъ на брата и друга враждуетъ напрасно, На Бога ковъ возносить, глаголеть ужасно. Если даже поэтъ писалъ не „плаче“, а плачетъ, не „враждye“, а враждуетъ, не „глаголе“, а глаголеть, то уже ли въ храмахъ тогда позволяли себя священно-церковно-служители читать такъ, требуютъ правила новыхъ ученыхъ: Закінчення еть в дієсловахь теперішнього часу вимовляти як є"? Тождество украинской и московской фонетики, какъ обще-цер- ковной, можно усматривать и изъ-того обстоятельства, что Украина не знала церковнаго раздора или раскола на почвѣ этой фонетики. Если бы изъ Москвы шло какое-либо требованіе изменить церковную фонетику и если бы, дѣйствительно, было приступлено къ такого рода ломкѣ то, безусловно, на Украинѣ наплись бы ревнители ста- рины и приверженцы своихъ украинскихъ обычаевъ и традицій и под- няли бы страшный шумъ, эхо котораго докатилось бы и до нашего времени въ видѣ особой церковной общины, подобной общинѣ вели- корусскихъ раскольниковъ старообрядцевъ. Но никакого шума среди православныхъ людей Украины не было и никакого раздора и раско- ла на почвѣ церковной фонетики исторія Украинской церкви не знаетъ. А этотъ расколъ, или, по крайней мѣрѣ, раздорь несомнѣнно бы былъ, если бы происходила ломка и перемѣна, ибо каждый чело- вѣкъ съ дѣтства привыкаетъ къ молитвамъ въ опредѣленной словес- ной формѣ, и религіозныя мысли его, равно какъ и молитвенное чувство его всегда ассоцируются съ привычными для него молит- венными звуками. Перемѣна звуковъ разстраиваетъ его мысли и не- пріятно волнуетъ душу, отгоняя молитвенное настроеніе. Говорить о великорусскомъ вліяніи на украинское церковное богослуженіе и о вытѣсеніи украинской вымовы московскою зна- чить не знать церковной исторіи. Вліяла въ этомъ отношеніи не Москва на Украину, а наоборотъ Украина на Москву, ибо Вели- короссия съ ея царями, архіереями и простымъ народомъ никогда не отличалась шовинизмомъ, никогда не стремилась къ націонали- заціи церкви, а всегда помышляла, подобно православнымъ грекамъ, только о воопрековленіи народа; даже въ мысляхъ не держала чтобы сдѣлать церковь народною, а всегда заботилась о томъ, чтобы народъ сдѣлать церковнымъ. Москва, а съ нею и вся Велико- россія; братски протягивала руку всѣмъ православнымъ народамъ, не только украинцамъ, но и грекамъ и сербамъ, и арабамъ и т.д. и смиренно преклонялась предъ ихъ страдальческими подвигами и борьбой за святую вѣру. Съ распростертыми братски объятіями она принимала ихъ къ себѣ, щедро надѣляя ихъ своими дарами, покорно учась у нихъ церковной вѣковой мудрости, управляя ихъ занять въ Великорусскихъ епархіяхъ и должности учителей, и мѣста монастырскихъ настоятелей, и даже каѳедры епархіаль- ныхъ архіереевъ. Воть почему мы видимъ на архієрейскихъ каѳедрахъ Великороссіи въ старое время и грековъ, и сербовъ, и молдованъ, и грузинъ, и даже принимавшихъ православіе по- ляковъ и т.д. Быль бы лишь православный человѣкъ, подвиж- никъ благочестія, вѣрный хранитель каноновъ и святотече- скихъ завѣтовъ, а на народность великоруссы не обращали вниманія, твердо помня, что во Христѣ всѣ они братья, что въ церкви Христовой „нѣсть Эллинъ, ни Иудей, ни варваръ, ни скиѳъ". Объ украинцахъ же, которыхъ до послѣднихъ дней на- зывали малороссіянами, нечего и говорить: ихъ принимали въ Великороссіи лучше, чѣмъ братьевъ; предоставляя имь важнѣй- шія и почетнѣйшия мѣста. Про церковную Русь XVII,XVIII и даже XIX вѣка можно сказать , что вся она была не столько великорусскою, сколько малорусской или украинской. Всѣ се- минарскіе учителя во всѣхъ епархіяхъ Европейской Россіи и даже Сибири были украинцами, всѣ члены консисторій были украинцы, всѣ монастырскіе настоятели были украинцы, всѣ архіереи были украинцы, всѣ важнѣйшіе и извѣстнѣйшиє пер- ковные дѣятели были украинцы. Имена ихъ не буду перечислять ихъ слишкомъ много. Несмотря на такое явное преобладаніе вс- ду украинцевъ, ни ропота ни негодованія на это нигдѣ не слы- шится среди русскаго православнаго народа. Своихъ святите- лей изъ украинцевъ народъ Великорусскій и при жизни ихъ чтилъ и даже по смерти прославлялъ. Припомнимъ святыхъ Димитрія Ростовскаго, Иннокентія Иркутскаго,Феодосія Чер- ниговскаго, Іоасафа Вѣлгородскаго, Іоанна Тобольскаго и т.д. Если повсюду въ Великороссіи было, выражаясь современной рево- люціонной терминологіей, такое украинское засиліе, то почему же всѣ эти украинскіе архіереи,архимандриты, монахи, конси- стористы и учителя въ теченіи 300 лѣтъ, при всемъ своемъ громадномъ и столь продолжительному вліяніи, не только не переучили великоруссовъ произносить церковныя слова по-укра- ински, а даже проглядѣли такой капитальный историческій пе- реворотъ, что ихъ-то собственныя украинцы, безъ Великорусских архіереевъ, безъ великорусскихъ архимандритовъ, безъ велико- русскихъ консисторістовъ, безъ великорусскихъ учителей, вдругъ во-всѣхъ православныхъ церквяхъ Украины стали служить, какъ Вы увѣряете, съ московской вымовой? Какъ могло это слу- читься? Да въ том-то и дѣло, что и Украина, православная и Великороссія православная. - обѣ, какъ родныя сестры, всегда имѣ- ли одно и тоже церковное произношеніе славянскаго языка: ни москвичамъ не было нужды переходить на не бывалый украинскій выговоръ, ни украинцамъ на миѳическую московскую вымову. Трудно заставить сотни тысячъ священниковъ, діаконовъ, псаломщиковъ, монаховъ и пѣвцовъ изъ народа по всѣмъ православнымъ сельскимъ и захолустнымъ церквамъ произносить церковныя слова по новому, не такъ, какъ научились они съ дѣтства отъ своихъ отцовъ и родныхъ наставниковъ. Еще труднѣе было бы переучить и заста- вить перейти на московскую вымову украинскихъ монаховъ Києво- Печерской Лавры, которыхъ никогда не бывало тамъ менѣе 1000 человѣкъ. Лавра Печерская, этотъ столбъ и твердыня правосла- вія на Украинѣ, эта хранительница почти тысячелѣтнихъ преда- ній въ церковныхъ обрядахъ, напѣвахъ, и чтеніи, крѣпко устояв- шая въ XVII ст. противъ натиска униіи, съ негодованіемъ отвергла бы всякую попытку исказить ея церковно-богослужебную вымову. Ясире дѣло, что встарину церковная вымова въ Лаврѣ была не иная, а та самая, какую мы слышимъ тамъ и теперь и какую Вы называете московской. Да отвыкнуть отъ привычнаго произноше- нія, отъ вѣками установившейся фонетики не такъ-то легко, даже и при всемъ желаніи человѣка. Лучшимъ примѣромъ этого слу- жать тѣ самые члены Кирилло-Мѳодіевскаго Братства, которые одни только и хлопочутъ объ измѣненіи церковной фонетики. Какъ я достовѣрно знаю, эти творцы новой искусственной вымовы и сами не могутъ усвоить ея правиль, всегда сбиваясь / за что благодарю Бога/, при пѣніи "Царь небесный" на обще-церковную фонетику. Измѣнить послѣднюю не въ силахъ чье-либо распоря- женіе, ибо она изъ вѣка, въ вѣкъ и изъ рода въ родъ охраняется вмѣстѣ съ прочими церковными традиціями всѣми ієрархами, всѣми клириками и всѣми благочестивыми людьми. Хотятъ- ли эти люди новой вымовы? Объ этомъ ни Вы, ни члены Кирилло-Мѳодіевскаго Братства не сочли нужнымъ спросить ихъ. А между тѣмъ, какъ только изъгаетъ стало извѣстно среди горожанъ Ваше распоря- женіе относительно введенія новой искусственной вымовы, а отъ горожань молва быстро перешла и въселя,- сразу же началось повсюду волнение умовъ и нескрываемый ропотъ. Десятки приѣзжав шихъ въ Каменецъ священниковъ заявили мнѣ, что ихъ прихожане, съ чувствомъ явнаго неудовольствія, предупреждаютъ ихъ, что, въ случаѣ введенія новой вымовы, они перестанутъ и въ церковь ходить. Съ просьбой не измѣнять церковнаго языка и его произношенія, а также и вообще не вводить никакихъ новшествъ въ богослуженіе уже не разъ обращались ко мнѣ и группы каменец- кихъ горожанъ. А, вѣдь, эти горожане, а тѣмъ болѣе крестьяне- совы съ не великоруссы, а природные и коренные подоляне, т.е. украинцы. Такъ тяжело и нежелательно импорвать связь съ мно- говѣковыми традиціями. Я не спорю, что на Украинѣ есть и были люди, которые и те- перь произносятъ и прежде, въ XVIII и XIX вѣкахъ, произносили церковно-славянскія слова съ предлагаемой нынѣ Вами и членами Кирилло-Меодіевскаго Братства вымовой. Но это - не право- славные христіане, а еретики, порвавшіе связь со святой вѣлен- ской Церковію и съ помѣстными славянскими церквами. Я разу- мѣю униатовъ, которые, отрекшись отъ святого православія и усвоивши себѣ всѣ еретическія заблужденія римскаго католи- чества / какъ это явствуетъ изъ исходящей отъ Каменецъ-Подоль- скаго Державнаго Украинскаго Университета книжки униатского митрополита Андрея Шептицкаго подъ заглавіемъ: Наша віра і наші обичаі", отступили и отъ церковно-славянскихъ традицій, въ томъ числѣ и отъ обще-славянской фонетики. Но какъ произносить церковно-славянскія слова еретики,- намъ, православнымъ, до этого рѣшительно нѣть никакого дѣла. Богослужебная фонетика униатовъ насъ не интересуетъ. Тѣ, кто усиленно хлопочутъ о введеніи новой якобы украинской вымовы въ наше православное богослуженіе, подготовляютъ, не замѣчая того, почему для насажде- нія униі въ православной нынѣ странѣ и для совращенія право- славныхъ украинцевъ въ ересь, анаематствованную православными соборами 1596 и 1753 годовъ. Не такъ давно я въ своей доклад- ной запискѣ / именно отъ 18 сентября сего 1919 года / писалъ Ясновельможному Пану Головному Отаману, что „я съ своей стороны убѣжденъ, что тѣмъ лицамъ, которыя такъ усердно и торопливо хло- почутъ о перемѣнѣ фонетики, нужна эта смѣна только въ качествѣ одного изъ пріемовъ пропаганды среди православнаго населенія Подоліи той унія, которая для православія опасна болѣе, чѣмъ прямой и неприкровенный католицизм". Эти же самые слова я повторяю и Вамъ, Предлагаемая членами Кирилло-Меодіевскаго Братства вымова не украинская, а специфически униатская.Этой вымовы держались въ XVIII и XIX вѣкахъ и нѣкоторые изъ при- ходовъ Подоліи, бывшіе тогда униатскими; но теперь униатствъ среди подолинь нѣтъ. Они возвратились отъ еретическихъ заблужде- ній къ познанію святой истины, отъ вѣчной погибели къ блаженству и спасенію, (отъ духовнаго разобщенія со спасающей Церковію къ любвеобильному единенію съ ней), вмѣстѣ съ этими возвратились они и къ строгому богослужебному чину право- славной церкви, ея установленіямъ и къ тому церковно-славян- скому произношенію молитвенныхыхъ словъ, какое унаслѣдовали мы отъ святыхъ братьевъ Кирилла и Меодія и какое никогда не прекращалось и не прерывалось въ православныхъ-храмахъ Украи- ны). Вводить теперь униатскую вымову значить въ однихъ мѣстахъ возвращать православныхъ въ унію, а въ другихъ - насаждать эту ересь вновь. Въ своемъ отношеніи на моę имя, Вы пишете, что "тільки остан- ні покоління батюшок было присилувано свіцькою владою до московської вимови". По поводу этихъ словъ я сейчасъ хочу вы- разить Вамъ свою благодарность за то, что Вы не приписыва- ете дѣло „нимой смѣны одной вымовы на другую русской церков- ной іерархіи. Хотя слова Ваши относительно участія въ этомъ дѣлѣ святскаго правительства и не подтверждаются исторически- ми документами, но общий тонъ Вашей рѣчи весьма справедливъ: онъ показываетъ, что вмѣшательство свѣтской власти въ такое чисто церковное дѣло. Вы находитете незаконнымъ, неумѣстнымъ и недобрительнымъ. Я охотно раздѣляю съ Вами эти чувства негодованія, когда свѣтская власть, не считаясь съ традиціями и вѣковыми обычаями Церкви, не сообразуясь съ желаніями и настроеніями православнаго народа, не спросивши соборнаго мнѣнія церковныхъ іерарховъ, дѣлаетъ свои неожиданныя и неумѣстныя распоряженія въ области церковнаго быта и культа. Но развѣ Министръ Исповѣданій Украинской Республики, предписывавшій всѣмъ православнымъ іерархамъ Украины, всѣмъ церковнымъ клирикамъ и монахамъ и всему многомилліонному православному народу отказаться въ мѣсячный срокъ отъ общераспространеннаго, многовѣковаго, всѣми любимаго, для всѣхъ родного и привычнаго способа изліянія молитвеннаго чувства и благоговѣнія въ богослужебныхъ чинахъ, - есть не свѣтское лицо и не представитель мірской власти. Уже ли сь 15 сен- тября 1919 г. Министры Исповѣданій перестали быть свѣтски ми начальниками и получили ту, божественную благодать Св. Духа въ дѣлѣ духовнаго управленія православной Церковію, ка- кая доселѣ принадлежала лишь собору ієрарховъ, этихъ воз- дей православнаго народа и преемниковъ апостольскаго слу- женія? Уже ли тѣ священные канонь, какими отъ временъ св. Апостоловъ и вселенскихъ соборовъ руководилась наша Церковь въ своей жизни и какіе разбранять непосредственное вмѣ- шательство мірскихъ начальниковъ въ ея духовныя и религіоз- ныя дѣла, считаются съ этого времени бездѣйственными и без сильными? Уже ли тотъ идеалъ соборности Церкви, какимъ вдо- хновлялась она почти два тысячелѣтія и какой служилъ под- держкой и утѣшеніемъ для нея даже въ самые бѣдственныя го- дины ея исторической жизни, теперь безнадежно отжилъ свой вѣкъ? Уже ли тѣ бѣдственныя для христіанъ годины снова воскресаютъ; снова намъ, православнымъ, придется искать катакомбь для своего богослуженія, подъ тяготѣющей угрозой: "будуть позбавлені своіхъ посад і притягнені до судової від- повідальности", и снова готовятся благоговѣйнымъ молитвен- никамъ и смиреннымъ послушникамъ Церкви вѣнцы мученичества и исповѣдничества? Уже ли многомилліонный православный народъ отнынѣ признается настолько безгласнымъ и инертнымъ, что надъ его религіознымъ чувствомъ и богослужебнымъ куль- томъ стало позволительно производить какіе-угодно экспе- рименты? Уже ли самъ онъ ужь не вѣсилахъ сталъ подать свой свободный голосъ, сказать свое смѣлое и правдивое слово о своихъ духовныхъ нуждахъ, желаніяхъ и стремленіяхъ на сво- бодномъ церковномъ соборѣ Всей Украины. Думаю, что нѣть. И потому ни предь Всевидящимъ Богомъ, ни предь сонмомъ церковныхъ ієрарховъ, ни предь многомилліоннымъ православ- нымъ народомъ, ни предь безпристрастнымъ судомъ истори я не возьму на себя отвѣтственности за низложеніе церков- ныхъ каноновъ, за попраніе идеала церковной соборности, за производство надъ религіозной жизнію и молитвеннымъ чув- ствомъ народа неожиданныхъ экспериментовъ. Я не умываю въ этомъ дѣлѣ своихъ рукъ, какъ Пилатъ предъ еврейскимъ наро- домъ, я не отхожу въсторону, чтобы принять на себя роль безмолвнаго и безотвѣтственнаго зрителя готовящейся смуты и раздора въ нѣдрахъ Украинской церкви. Я твердо и рѣши- тельно заявляю, что я, по благодати, дару и власти, данной мнѣ отъ самого Пастыреначальника Христа, не допущу никакихъ произвольныхъ измѣненій въ области православнаго богослуже- нія / ни въ чинахъ, ни въ языкѣ его/ до тѣхъ порь, пока свободный голосъ свободнаго Всеукраинскаго церковнаго собора не возгласить по отношенію къ предлагаемой Вамп реформѣ исконную соборную формулу: изволися Духу Святому и Намъ.Тогда я, повинуясь голосу Церкви, первымъ изъ украин- скихъ архіереевъ введу въ своей епархіи новую вмивою, а всѣхъ враговъ ея изъ природныхъ украинцевъ объявлю непоко- ряющимися Церкви раскольниками. /л II. Относительно богослужебнаго чтенія святаго Еван- гелія на украинскомъ языкѣ, о чемъ такжь пишете Вы въ своемъ отношеніи на мое имя, мню будетъ сдѣлано распоряженіе, соответствующее православному воззрѣнію на ту священную книгу, какая именуется Богослужебнымъ Евангеліемъ. Богослу- жебное Евангеліе есть одна изъ принадлежностей святаго престола, гдѣ оно полагается на антииминсѣ. Съ древнихъ вре- менъ эту богослужебную книгу принято, по благочестию обы- чаю, изготовлять въ болѣе или менѣе внушительномъ размѣрѣ и украшать ея изящнымъ и цѣннымъ, часто даже сребро-позлащен- нымъ переплетомъ, такъ что она разсматривается не только какъ книга, но и какъ церковная утварь и святый Какъ къ предмету освященному и составляющему-одну изъ святынь ал- таря и престола, къ этой книгѣ не позволительно прикасаться руками ни одному мірянину. Христіанинъ можетъ только съ благоговѣніемъ цѣловать ее своими устами, когда она изно- сится для сего священнослужителями изъ алтаря. Самое изне- сеніе этого евангелія въ разныя богослужебные моменты /на маломъ входѣ и послѣ него для чтенія діакономъ на литургіи, а также священникомъ за всенощнымъ бдѣніем/ сопровождает- ся благоговѣйными дѣйствіями и обрядностью. Такое богослу- жебное Евангеліе во вѣхъ православныхъ славянскихъ церквахъ печатается только на церковно-славянскомъ языкѣ.На этомъ же языкѣ, оно всегда и читается въ согласіи со всѣмъ строемъ и характеромъ нашего богослуженія.Напрестоль- ныхъ Евангелій, которые были предназначены и при- годны для богослужебнаго употребленія не въ смыслѣ лишь чтенія ихъ, но и въ смыслѣ Богослужебныхъ дѣй- ствій съ ними, до сихъ поръ нѣтъ на украинскомъ языкѣ, да и раньше никогда не бывало, а потому и говорить о священодействіяхъ съ украинскимъ Евангеліемъ прежде- временно. Чтеніе Евангелія по-украински можетъ быть допущено въ настоящее время за богослуженіемъ пока лишь въ ка- чествѣ чтенія переводнаго и пояснительнаго къ славян- скому тексту послѣ чтенія послѣдняго по издревле при- нятому Богослужебному Евангелію. Но и такое чтеніе Евангелія по-украински не можетъ въ настоящее время по- лучить широкаго распространенія, такъ какъ въ продажѣ почти совсѣмъ нѣтъ украинскихъ Евангелій синодальнаго изданія. Переходъ отъ церковно-славянскаго языка къ языку народному украинскому при чтеніи св. Евангелія во время богослуженій есть серьезная церковная реформа, которая можетъ быть произведена только рѣшеніемъ всеукраинскаго церковнаго собора при согласіи на это православныхъ богомольцевъ. Навязывать же принудительно православно- му народу чтеніе святаго Евангелія на новомъ языкѣ дѣло крайне рискованное, могущее вызвать церковную сму- ту, зачатки которой имѣются уже налицо. Не такъ давно Вы въ письмѣ своемъ на мое имя просили меня сдѣлать распоряженіе о чтеніи въ каѳедральномъ соборѣ въ праздникъ Рождества Богородицы на литургіи и молебнѣ Евангелія на украинскомъ языкѣ. Такъ какъ прось- ба Ваша касалась только единичнаго случая, я, въ видѣ опыта, согласился на Вашу просьбу. Но результаты этого чтенія получились такіе, на которые Вы едва-ли рассчи- вали и которые едва-ли покажутся Вамъ утѣшительными. По возвращеніи моемъ изъ предпринятой мною, послѣ упомя- нутаго праздника, поѣздки по єпархіи, ко мнѣ поступило отъ православныхъ прихожанъ Каменецкихъ церквей, въ особенности же отъ усердныхъ послѣтителей каѳедральнаго собора, за множеством подписей, прошение /отъ IO/25 сентября/ такого содержанія: " Мы, нижеподписавшіеся православныя жители г.Каменец-Подольска,привыкли всю жизнь свою по воскресным и праздничным дням посвящать храмы Божіи и находить тамъ духовное удовлетвореніе въ молитвахъ, читаемыхъ на богослужебномъ церковно-славянскомъ языкѣ, на которомъ молились наши предки. Между тѣмъ 8 сентября въ праздникъ Рождества Пресвятой Богодицы, присутствуя на литургіи въ каѳедральномъ соборѣ, мы, къ великому нашему огорченію, услышали Св. Евангеліе на украинскомъ языкѣ. Необработанность языка, вульгарность нѣкоторыхъ выраженій до того непрятно рѣзали нашъ слухъ, что, вмѣсто благоговѣніяго вниманія къ слову Божію, это неожиданное чтеніе вызвало во всѣхъ богомольцахъ только огорченіе и даже глубокое возмущеніе, такъ что многіе изъ насъ не могутъ успокоиться и до сихь поръ. Огорченіе наше было тѣмъ болѣе сильнымъ, что чтеніе украинскаго Евангелія было разрѣшено Вашимъ Преосвященствомъ въ угоду нѣсколькоимъ лицамъ, которые не только не сочли нужными прийти тогда въ соборъ помолиться Богу, но, какъ намъ извѣстно, даже совершенно отрицаютъ всякую религію и обряды православной Церкви. Опасаясь, что чтеніе украинскаго Евангелія будетъ продолжаться и впредь, а также боясь, что и все богослуженіе будетъ совершаться на искаженномъ славянскомъ языкѣ съ новыми, необычными для насъ произношеніемъ священныхъ и молитвенныхъ словъ, о чемъ уже ходятъ по городу упорные слухи, мы, прибѣгая къ святительскимъ стопамъ Вашего Преосвященства,умоляемъ Васъ запретить введеніе какого бы то ни было новшества въ наше церковное богослуженіе, такъ какъ никакая свѣтская власть не имѣетъ права вмѣшиваться въ церковныя дѣла, а тѣмъ болѣе дѣлать безъ разрѣшенія высшей духовной власти, какія бы то ни было нововведенія". III. Что касается произношенія церковныхъ пропо: вѣдей на украинскомъ языкѣ, то относительно этого я не только ничего не возражалъ, но даже сдѣлалъ соответствующее распоряженіе еще въ началѣ текущаго года. Однако многіе изъ сельскихъ священниковъ ввѣ- ренной мнѣ епархіи сообщили мнѣ, что послѣ первыхъ же выступленій ихъ съ проповѣдью на родномъ украин- скомъ языкѣ, народъ настоятельно требовалъ говорить полученія по-прежнему на русскомъ языкѣ. Поэтому под- вергать такихъ священниковъ какому-либо наказанію, какъ этого желаете Вы, значить допускать по отношенію къ нимъ вопіющую несправедливость, а давать имъ спе- ціальныя разрѣшенія на проповѣдничество „иншею мовою" да еще не иначе, какъ по сношеніямъ съ Министерствомъ Испо- вѣданій значить только убивать живое дѣло святаго благовѣстія мертвящимъ духомъ бюрократической кан- целярщины, вторгающейся въ неподвѣдомственную ей область. СПИСКОМЪ Подвальскій и Брацлавскій. Високоповажный Пане Міністре. По получении Вашего предложения, отъ 26 вересня сего года за № 1026, относительно распро страненія составленной Вами "відозви", я былъ поставленъ въ недопумѣніе и затрудненія какъ вслѣ дствіе особенностей ея содержанія, такъ и том ро льм, какая предоставляется мнѣ въ дѣлѣ распространенія этой "відозви". Помимо того, что я не имѣю ни у себя въ канцеляріи, ни въ Духовной Консисторіи такого ко личества переписчиковъ, которое могло бы снять сотни копій съ вашей "відозви" и распространені ихъ среди подвѣдомственных мнѣ лицъ м учрежде ній, помимо также и того, что поручаемая мнѣ роль фактора не соотвѣтствуетъ высокому положе нію и достоинству православнаго Архіерея, - я на хожу содержаніе Вашей "відозви" не согласующим ся ни съ правдивой и достовѣрной исторіей Украин ской Церкви, ни съ запросами и желаніями подвѣ домственнаго мнѣ духовенства, ни съ надлежащимъ и законнымъ кругомъ дѣлъ Министра Исповѣданій, ДО ПАНА МІНІСТРА ІСПОВІДАНЬ. ни съ подлиннымъ отношеніемъ Вашимъ къ нуждамъ моей епар- хіи, ни съ интересами православія, какъ господствующе- го на Украинѣ вѣроисповѣданія. Подвѣдомственное мнѣ духовенство Подольской епархіи не настолько слабо въ церковно-историческихъ познаніяхъ, чтобы его можно было увѣрить въ существова- ніи когда-то на Украинѣ церковной автокефаліи. Вся- кій, хоть сколько-нибудь учившій церковную исторію, знаетъ, что Украина, до подчиненія ея Московскими пе- тріархамъ, всегда находилась въ канонической зависимо- сти отъ патріарховъ Константинопольскихъ. Заявлять духовенству, что его духовно-учебныя заведенія будутъ преобразованы въ трудовые школы зна- чить идти противъ желанія духовенства, которое до сихъ поръ оберегало и дорожило этими школами, изыскивая для нихъ всякими способами содержаніе. Предписывать духовенству: "Правте службу Божу з украинською вимовою, святе Евангеліє читайте і тлу- мачте рідною мовою" значить выходить изъ подлиннаго круга дѣлъ Министра Исповѣданій, какъ гражданскаго чи- новника, и вторгаться въ совершенно неподвѣдомствен- ную ему область. Совѣть Вашь духовенству: "збірайтеся на з'їзды і голосно скажіть мені про потреби свої" стоитъ въ явномъ противорѣчіи съ дѣйствительнымъ Вашимъ отношені- емъ къ Епархіальному Сѵвѣду, который назначался мною на 17 октября сего года. Только съ болью въ сердцѣ можетъ читать пра- вославный Епископъ съ томъ, что Министръ Исповѣда- ній даетъ торжественное и всенародное общеніе слу- жить уніатамъ и оказывать имъ свое содѣйствіе и по- мощь. Гдѣ видится угожденіе и помощь греко-уніат- скому исповѣданію, тамъ страдаютъ интересы право- славной Церкви. Въ виду изложеннаго, я считаю долгомъ своей Архиепистырской совѣсти отклонить отъ себя исполне- ніе Вашего предложенія. Призываячи на Вас Боже благословенія, моя за честь бути Вашим усердным богомилцем Мишт. Епіскоп Марійвський та Терашкевичъ Конів. Епіськінъ Подривскій • Брацлавскій. 1919 р. 10 квѣтня № 2682. Протоієрею Євгенію Священковичу. Въ виду того, что Ви їдете въ началѣ 1919 г. Самовольно прекратили молитвенное поминовение и возглашеніе за богослуженіями имѣнія Можковскаго патріарха, 2) ввели самовольно за богослуженіями українскую фонтеку въ церковно-славянской языка, 3) вступили въ тиены Кирилло-Меодіевскаго братства, агитировали противъ православной русской ієрархіи и, вопреки моему распоряженію, остались въ немъ, 4) отмѣнили сдѣлки московскаго патріарха, признавъ автокефалічность Украинской церкви и притвъ званій члена незаконнаго Украинскаго Синода и 5) приняли удовольствіе Участія въ возмущеніи противъ своего епархіальнаго Архієрея, обогащая вопросъ о имѣніи его Кадетры и дали свободу, — запрещается мною въ Священнослуженіи, впредь до ртшения Дѣла о Вашихъ Овѣтственныхъ патріарховъ Михаиловъ. Подривская церковная Консисторія и моя Канцелярія поставлять об'ємтая въ извѣстность какъ правящихъ Архіереевъ, такъ и духовныхъ Консисторій всѣхъ Украинскихъ епархій. Пишень, Епіськін Подривскій и Брацлавскій. В. ординария церкви. Протоієрею Є. Священковичу. ПРОТ. Є СІЦІНСЬКИЙ. В чім моя провина? Видання газети „Наш Шлях“. М. Кам'янець на Поділлю. 1920. Дозволено цензурою. Друкарня Кам.-Под. Державного Українського Університету. В ім моя провина? Минулої страстної п'ятниці в Кам'янецькім катедральнім соборі роздавали народові друковані картини з „резолюцією“ Епископа Пімена в справі розрішення мені священослуження. З мотивуванням цього розрішення й з пропонованими мною умовами відправи служб я не можу зголитися, а спосіб поширення серед громадянства тої „резолюції“ примушує мене виступити, теж через друк, з апологією моєї справи. До сей першої я не виступав у пресі зі своєю справою, але тепер мушу висловити всю правду моєї справи для відома громадянства, розповівши все по порядку. 19-го листопада минулого 1919 року, після того як вийхала з Кам'янця 16-го листопада Директорія Української Народньої Республіки і в Кам'янці сподівались, що прийдуть сюди денікінці, я одержав від Епископа Пімена таке повідомлення, зазначене 10-м листопада за № 2682: „Протоієрею Євгенію Сбцинському. Въ виду того, что вы 1) еще въ началѣ 1919 г. самовольно прекратили молитвенное поминовеніе и возглашеніе за богослужениями имени Московскаго патріарха, 2) ввели самовольно за богослужениямъ українскую фочетику въ церков- 4 но-славянскій языкъ, 3) вступили въ чле- ны Кирилло Меѳодіевскаго Братства, аги- тировавшаго противъ православной рус- ской іерархіи и, вопреки моему распоря- жению, оставались въ немъ, 4) отложи- лись отъ Московскаго патріарха, при- знавъ автокефальность Украинской цер- кви и принявъ званіе члена незаконнаго Украинскаго Синода и 5) приняли двѣ- тельное участь въ возмущеніи противъ своего епархіальнаго Архіерея, обсуждая вопросъ о лишеніи его каѳедры і даже свободы,—запрещаетесь мною въ свя- щенное служеніе, впредь до рѣшенія дѣ- ла о васъ Святѣйшимъ патріархомъ Ти- хономъ. Подольская Духовная Консисто- рія и моя канцелярія поставять объ этомъ въ извѣстность какъ правящихъ Архіереевъ, такъ и Духовныя Консисто- ріи всѣхъ Украинскихъ епархій. Именемъ Епископа Подольскаго и Брацлавскаго". Я покорився єпископській забороні, вважаючи Епископа Пимена за свего Архипастыря, бо тоді він ще не був звільнений Директорією з посади Подоль- ського єпископа, і я чекав, що моя спра- ва піде звичайним законним порядком духовного суду, але цього не було. В грудні я подав Епископу Пимену „доклад- ну записку“, де з'ясував свою справу й просив дати тій справі законний хід. В своїй „докладній записці“ я висловив такі свої думки. Перш усього, розглядаючи мою спра- ву з формального боку, треба зазначити, що вона не пішла дорогою закону. У всякій справі, коли хто в чим обви- нувачується, справедливість вимагає від тих, хто розбирає справу, щоб вони перш усього запитали самого обвинуваченого про його вину. Цього вимагає всяка судова справа, будь то церковна чи цивільна. Бо „хіба судить закон чоловіка, коли не вислухав його перше і не дізнає, що він робить“ (Іоан. 7, 51). Коли основуватися на істнуючих не- скасованих законах, а власне на „Уставі духовних консисторій“, яким повинен керуватися в своїй діяльності й єпар- хіальний Архиєрей, бо іншого закону нема, то той закон говорить, що „судо- миризводство о лицах духовного звання, по существо дѣль, можеъ быть двоя- кое: или непосредственное Архиерейское или чрезь Консисторіи“ (Уст Д Конс., ст. 154). Як здається, моя справа провадилась „непосредственным“ архиерейсь- ким судом, але обвинувачення мої не підходять під категорії провини, що підлягають архиерейському суду ко ст. 155 Уст, Д. Конс.; крім того, в тій статті передбачається й „Архипастырское увѣ- щаніе“ й інші способи навернення винуватця на добру дорогу; в тій статті закону говориться, що Архиєрей по справах, підлеглих його „непосредственному“ суду, може накласти „запрещеніе свя- щеннослуження“ на два тижні (ст. 155). В моїй справі всього того, чого вимагає закон, не було. Заборона священнослужен- ня наложена не на два тижні, а на час безмежний: до вирішення моєї справи московським патріархом. Далі, „Уст. Д. Конс.“ говорить, що 4 но-славянскій языкъ, 3) вступили въ чле- ны Кирилло Меодіевскаго Братства, аги- тировавшаго противъ православной рус- ской іерархіи и, вопреки моему распоря- жению, оставались въ немъ, 4) отложи- лись отъ Московскаго патріарха, при- знавъ автокефальность Украинской цер- кви и принявъ званіе члена незаконнаго Украинскаго Синода и 5) приняли двя- тельное участь въ возмущеніи противъ своего епархіальнаго Архіерея, обсуждая вопросъ о лишении его каѳедры і даже свободы,—запрещается мною въ свя- щенно служеніи, впредь до рѣшенія дѣ- ла о васъ Святѣйшимъ патріархомъ Ти- хономъ. Подольская Духовная Консисто- рія и моя канцелярія поставять объ этомъ въ извѣстность какъ правящихъ Архіереевъ, такъ и Духовныя Консисто- ріи всѣхъ Украинскихъ епархій. Именемъ Епископъ Подольскій и Брацлавскій". Я покорився єпископській забороні, вважаючи Епископа Пимена за свего Архипастыря, бо тоді він ще не був звільнений Директорією з посади Подоль- ського єпископа, і я чекав, що моя спра- ва піде звичайним законним порядком духовного суду. але цього не було. В грудні я подав Епископу Пимену „доклад- ну записку“, де з'ясував свою справу й просив дати тій справі законний хід. В своїй „докладній записці“ я висловив такі свої думки. Перш усього, розглядаючи мою спра- ву з формального боку, треба зазначити, що вона не пішла дорогою закону. У всякій справі, коли хто в чим обви- нувачується, справедливість вимагає від тих, хто розбирає справу, щоб вони перш усього запитали самого обвинуваченого про його вину. Цього вимагає всяка судова справа, будь то церковна чи цивільна. Бо „хіба судить закон чоловіка, коли не вислухав його перше і не дізнає, що він робить“ (Іоан. 7, 51). Коли основуватися на істнуючих не- скасованих законах, а власне на „Уставі духовних консисторій“, яким повинен керуватися в своїй діяльності й епар- хіальний Архиєрей, бо іншого закону нема, то той закон говорить, що „судо- мроязводство о лицах духовного звання, по существо ділъ, може быть двоя- кое: или непосредственное Архиєрейское или чрезь Консисторіи“ (Уст Д. Конс., ст. 154). Як здається, моя справа провадилась „непосредственным“ архиерейсь- ким судом, але обвинувачення мої не підходять під категорії провини, що підлягають архиєрейському суду по ст. 155 Уст. Д. Конс.; крім того, в тій статті передбачається й „Архипастырское увѣ- щаніе“ й інші способи навернення винуватця на добру дорогу; в тій статті закону говориться, що Архиєрей по справах, підлеглих його „непосредственному“ суду, може накласти „запрещеніе свя- щеннослуження“ на два тижні (ст. 155). В моїй справі всього того, чого вимагає закон, не було. Заборона священнослужен- ня наложена не на два тижні, а на час безмежний: до вирішення моєї справи московським патріархом. Далі, „Уст. Д. Конс.“ говорить, що юли духовна людина в чім обвинува- чується і справа провадиться не судом архиєрейським, то „во всѣхъ прочихъ случаяхъ“, призначається слідство (ст. 156). Такого слідства по моїй справі й досі не призначене і справа замерзла на „запрещеніи священнослуження“. Відносно права Архієрея покладанн „запрещеніе“ на довший час, ніж на два тижні, ст. 159 того жe Уставу Д. Конс., каже, що „предоставляется усмот- рѣнію Архієрея запрещать священно- служеніе духовному лицу, оговореному въ преступленіи“ і що „распоряженіе о запрещеніи священнослуженія ввѣряет- ся Архієрею, обвязанному пeдписъ, чтобы обвиняемые въ важнихъ преступленiяхъ не приступали къ служенію алтарю Гос- подню, коль скоро есть уже достаточ- ныя причини предусмотрѣть, что они обвиняются справедливо“, але це гово- риться - про таке право Архієрея в тiм разi, коли справа йде судом консистор- ським. В моїй справі ніякого судопроїз- водства консисторського не було, крім того, що Архієрей зповiстив Консиперорiю про наложену на мене заборону свяще- ннослуження; значить, та 159 стаття не підходить до моєї справи і не доказує правильності наложення на мене забо- рони священнослуження ни довгий час. Через те, що моя справа відраву пi- шла незаконним порядком, я просив Епископа пустили й в звичайнім поряд- ку, призначивши слідство. Тим більше не треба було зробити, що по думцi Епископа Дімена моя справа має бути вирішена московським патріархом, але та інстанція не зможе рішити справу, коли не буде матеріалу, на підставі якого можна рішити справу правильно й законно, а такий матеріал може дати тільки законне слідство. Це формальний бік моєї справи. Тепер вкажу по суті справи, по по- рядку пунктів обвинувачення мене. 1) Мені поставлено першу вину в тім, що я „еще нь началъ 1919 г. само- вольно прекратилъ молитвенное поми- новеніе и возглашеніе за богослужені- емъ имени московского патріарха“. На це мушу сказати слідуюче. 1-го січня винною владою Української Народньої Республіки—Директорією оповіщено за- кон про автокефальну Українську цер- кву. В артикулі 6-м того закону сказа- но, що „Українська церква з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій валежно- сті від всеросійського патріарха не по- стоить“ („Вістник державних законів" вип. 1 й 1919 р.). З приводу цього за- кону не було зроблено ніякого распоря- ження духовного єпархіального Началь- ства, не було вказано духовенству фор- ми поминання вищої цивільної й духов- ної влади, і взагалі про це не було зроб- лено ніякого оповіщення духовенству ні через памфлетарії, ні через друк,— про останній спосіб оповістки треба ска- зати, що вже другий рік подільське ду- ховенство ніякого свого органу друку не має і єпархіальне начальство не ко- ристасться тепер друком, щоб давати духовенству потрібні офіціальні опові- щенья (ранійше це робилося 55 літ, з 1862 р.). Через те, що духовне началь- ство мовчало, духовенство поминало при богослуженнях цивільну й ду- ховну вищу владу ріжно, як хто при- думував. Навіть в кам'янецькім катед- ральнім соборі, при архиєрейських слу- жбах поминання провадилось ріжно: зпочатку, коли була оголошена автоке- фальність Української церкви і в Камян- ці була Українська влада, в соборі не поминали московського патріарха, потім став поминати московського патріарха тільки представитель, а діякони не поми- нали, або було ще й так, що предстоя- тель поминав не тільки московського патріарха, але всіх ехідних православ- них патріархів поїменно. Я, не маючи ніяких вказівок від духовного началь- ства, поминав вищу духовну владу, або вищих ієрархів, так: „святійших правос- лавних патріархів і господина нашого преосвященійшого Пімена, епископа По- дільського й Брацлавского“. Така фор- мула поминання, я гадав, не була про- ти респорядження Директорії, не вилу- чала з наших модитов московського патріарха й зазначувала, що ми не від- риваємся від головних православних церков. Мені, як і іншим духовним, здавалось, що ця формула найбільш кравильна, а вказівок про це від духов- ного начальства, що раз зазначую, не було. Чому ж духовна влада ясно, одкри- то й своєчасно не обявила духовенству, як треба поминати, і взагалі—чому не дала ніяких вказівок відновно автокефаль- 9 ности церкви? Коли б такі распорядження були і я не виконував би їх, тодіб епис- коп мав радію винуватити мене. 2) Другий пункт обвинувачення мене каже, що я „ввель самовольно за бого- служеніями українську фонетику въ церковно-славянскій языкѣ“. А чи ж була до того часу заборона епархіяль- ної влади заводити ту „фонетику“. Ні, цього не було до самого визду Україн- ської влади з Кам'янця. Навпаки, я кільки разів чув від Епископа Пімена, що він нічого не має проти української ви- мови церковно-богослужебного славян- ського текста при богослуженнях. Теж саме чули від Епископа Пімена й де жі особи, яких я міг би назвати. І в Ка- мянецькім катедральнім соборі кільки разів служили з українською вимовою, навіть читали молитви з переміною де- яких виразів по українські. І в чому тут власне моя вина? Адже я при богослуженнях не порушував сла- вянського тексту, не читав його в пере- кладі на українську мову. Я читав при богослуженнях всі молитви так, як вони надруковані в церковних книгах, але славянські слова вимовляв по українські, себ-то так, як вимагає наша українська фонетика і як здавна-давен українці ви- мовляли ті слове, а власне є як росій- ське ь, щ як мягке і, є як тверде е або э й т. ин. Що так вимовляли українці церковно- славянскі вирази до часів „обрусенія“, до часів московського утиску, на це є багато доказів у фільольгії й історії, і 10 така вимова залишилася. Й досі серед православних і уніятів в Галичині, Угорщині й Буковині, там, де не було московського утиску. З українською вимовою правили службу Богу в давнину всі українські священники; так молились і мої дід і прадід. І інші славяне, що вживають церковно-славянського язика при богослуженні, читають славянський текст перековних книг з своєю рідною вимовою і не так, як читають москвяни. Навіть в римо-католицькій церкві не скрізь по всіх землях однаково вимовляють латинський текст богослужебних книг. В осени минулого 1919 року були улаштовані при Кам'янецькім університеті курси українознавства для духовенства. На тих курсах, між іншим, вияснялось на підставі історико-фільологичних дослідів, яка повинна бути українська вимова церковно-богослужебного тексту. Про ці курси і випадки на них знав, розуміється, Єпископ Пімен, хоч сам ні разу не відвідав ті курси, але ніхто з духовенства не чув тоді про які-небудь заборони або протести з боку єпархіального начальства проти тих випадків на курсах. На тих курсах було все Кам'янецьке духовенство, і деякі з духовенства, зрозумівши правильність української вимови славянського тексту, в того часу стали правити службу Богу з тою вимовою. Яка повинна бути українська вимова церковно-славянського тексту, про це був виданий 24 вересня 1919 р. магаз п. Мі- 11 ністр Ісповідань, але подільське епар- хіяльне начальство, як виявляється, своєчасно не зробило відповідних роспо- ряджень (див. газету „Наш Шлях“ 1920 р. ч. 77). Звертаючись до мого обвинувачення, я запитую: невже ж на українську ви- мову треба одержувати дозвіл єпархіяль- ного начальства, щоби та вимова була не самовільною? Як українцеві треба брати доз іл, щоб вимовляти: „етия“, „святого“, „небесного“, то й москвину треба теж брати дозвіл у начальства, щоби вимовляти: „атца“, „святава“, „не- беснаво“. А вони, москвики, так іменно й правлять службу Божу з виразною своєю вимовою, і цього ніхто не ставить їм у провину. Бо взагалі, завше, як хто з духовенства править службу, то чути, хто він по національності: чи українець, скажем, чи москвин, чи молдаван, при чому у одного це визначається більше, у другого менше. Невже ж, хто править службу Божу з ознаками своєї націо- нальності у вимові.—скажем, з україн- ською вимовою, той є такий злочинець, що йому треба забороняти священослу- ження? І невже ж москвики думають, що всі славяне повинні так вимовляти славянський текст, як вони вимовляють? Що до українців, то це так: вони не сміють мати своєї вимови... 3) Третя моя провина в тому, що я „вступивъ въ члены Кирилло Методіев- скаго братства, агитировавшаго противъ православной русской ієрархіи, и вопре- ки распоряженію (Епископа Пімена), 12 оставался въ немъ". Дійсно, я вступив у братство, коли воно засновувалось, і тоді я не міг передбачати, що Єпископ Пімен визнав його якимсь еретичним, антицерковним. Розуміється, великий жаль, що новозасноване єдине україн- ське братство розійшлося з місцевим єпископом, і не було вжито заходів, щоб навернути діяльність братства у водоток єдності з єпископом. Що до мого відно- шення до Кирило-Методієвського брат- ства, то в недовгий час після заснування, я по особистих причинах перестав бу- вати на зібраннях братства, і у всякім разі агітації „противъ православной рус- ской ієрархії“ не провадив. До того при- бавлю, що про заборону єпископа всту- пати духовенству в члени братства я офіційної оповістки не одержав і де-який час напевне не знав про це. Правда, ходили чутки про це, але я не давав віри цьому. Пізніше же я довідав- ся, що колись на „пастирськім зібран- ню“ місцевий благочинний читав „указ“ Консисторії про ту заборону і духовен- ство росписувалось в читанню того роз- порядження. Але й помимо „указу“ я фактично не приймав з того часу уча- сті в діяльності братства. 4) Четверта моя провина, по вирі- шенню Єпископа Пімена, така: я „отло- жился отъ московскаго патріарха, приз- навъ автофекальность Української церк- ва й приймъвъ званіе члена незаконнаго Українскаго Синеда.“ Я вже казав по першому пункту, що автокефальность Української церкви була оюв щена законом Директорії від 1-го січня 1919р. Чи мав право хто з під- владних Директорлі Укр. Мар. Реси. не визнавати цього закону? Розуміється, і духовенству треба бу- ло визнавати цей закон і, здавалось, що воно визнає. Але ось 10—19 листопада Епископ Пімен обявляє мені, що визнан- ня автофекальности Української церкви е злочин. А чому про це раніше не бу- ло огол шено духовенству, коли ще була в Камянці Дир-торія? Тепер де хто доказує, що автофе- фальність Української церкви не можна визнавати, бо іі не визнав так званий всеукраїнський Київський Собор. Але чи постанови того собору дійсні? Адже вони не були ухвалені Українською цер- жавною владою, а в тих самих постано- вах Собору сказано, що вони входять в силу після ухвали їх державною вла- дою. Значить опиратися на постанову Собору нема чого. В цім пункті виникає питання ваґа- лі, чи повинно духовенство виконувати закони й постанови вищої Державної влади, коли ті закони торкаються цер- ковно-державного устрою й управління й не порушують догмаві? По заповіту Спасителя: „Воздайте кесарево кесаре- ві“ й Апостола: „всяка душа властем предержашим та повинується“, треба, без сумніву, щоби всі, і духовні і ци- вільні, корилися цержавній владі, щоб не вийшло анархії. Так, по моєму ро- зумінню, повинно бути, і такого пере- конання я держався. Далі, мені ставиться в провину, що я прийняв звання члена Українського Синоду. Це було так. Ще в січні 1919 р. Директорією був заснований у Київі Український Церковний Синод, але він майже не функціонував. В листопаді Директорія вирішила відновити в Кам'янці функціонування Українського Синоду, бо того вимагали церковні справи, по яким повинна бути вища інстанція церковної влади й суду, і поповнила склад Синоду тимчасово деякими новими членами, і в тим числі призначила й мене тимчасовим членом. Чим я вивен, що мене призначали? Адже був призначений членом Синоду і Епископ Пімен. І коли треба було приступити відновленому Синодові до праці, то я з іншими двома особами, також призначенними членами Синоду, ходив до Епископа Пімена, і ми замовили йому свої думки, що в складі Синоду обов'язково повинні бути епископи, а без епископа Синод не може функціонувати. Коли Епископ Пімен відмовився прийняти участь в Синоді, то Синод і не функціонував. А тут ще сталося, що не в довгім часі після наказу про відновлення Синоду Директорія виїхала з Кам'янця, і всякі вищі установи Української Республіки перестали істнувати. Таким чином і моє членство Синоду, так сказати, механічно було виникне. Епископ Пімен в своїм повідомленні мене про заборону служби називає Український Синод незаконним. Може гою й так, але ж Український Синод був утворений в Київі ще на початку 1919 року, і з тої пори до моєї злочасної заборони не було ніякої обяви духовен- ству від єпархіальної влади на Поділля, що Український Синод незаконний. Чо- му ж, коли був такий довгий час, духо- венству не було обявлено від тої влади. 5) Пяте обвинувачення мене таке, що я „приймав діяльне участь въ возмущеніи противъ своего єпархіальне- го Архієрея обсуждая вопросъ о лиша- нії его кафедры и даже свободы“. Оцей punkt для мене зовсім не зрозумілий і разом найбільш образливий. Я не ро- зумію, про що тут мова, про яке тут „возмущеніе“ говориться. Виходить, що ніби-то утворився якийсь бунт проти Архієрея, ніби-то я в тім бунті приймав діяльну участь. Може тут розуміються якісь ділові збори, де розділялися пер- ковні справи, або якісь приватні зібран- ня, де г ворилось про Архієрея щось неприємне для нього; це може й було десь, може хто й говорив щось таке, бо матеріалу для цього є досить, але я особисто не виступав і не агітував проти Епископа, а навпаки, де треба й можна було, я виступав за епископа. Це можуть підтвердити багато осіб. Не знаю, які дані мав Епископ Пімен, щоб обви- нувати мене „въ діяельномъ участі въ возмущеніи“, але обвинувачення ці, певно, зроблені на підставі якихсь не- правдивих „доносов“, які треба було б провірити й впростувати через законне слідство. В кінці епископського повідомлення про заборону мені священослуження говориться, що я „заперещаюсь въ свя- щенослуженіи впредь до рѣшенія дѣла святѣйшимъ патріархом Тихономъ“. Виходить, що моя справа не розгля- дається й не буде розглядатися ави- чайним законним порядком, не буде обсуждатися колегією суду, а тільки по вирішенню епископа заборона мені священослуження має лежати тигаром на мені аж до того часу, коли ця спра- ва буде вирішена десь в Москві, з якою вже давно нема ніяких засоби. Значить мені треба чекати того безмежного ча- су, коли остаточно вирішить справу патріарх Тихон. Про нього писали га- зети, що його вбито; як оця звістка правдива, то до якого часу мені прий- деться чекати? Певно до того суду, що буде страшний всім... Такі вріблизно думки свої я подав і єпископові Шіменові в „докладній за- писці“ грудня минулого 1919 року і просив його дати моїй справі законний хід і призначити слідство. Певно моя „докладна записка не подобалась єпис- копові, і з мого прохання нічого не вийшло. Перед різдвяними святами я знов звернувся до Єпископа Шмена з проханням зняти з мене заборону свя- щенослуження ради свят, але розрі- шення не одержав. Єпископ тоді сказав мені, що він може знати з мене забо- рову, коли я зрічуся моїх злочинних, на його погляд, думок і намірів, а влас- не, коли я визнаю над собою владу 17 московського патріарха й владу Пре- освященого Пімена, як єпископа Поділь- ського і Брацлавського, і буду номина- ти цих осіб за богослуженням і коли відмовляюся від членства Українського Синоду й Кирило-Методієвського брат- ства, бо цього вимагає формальний бік справи. Минулого великого посту до мене не раз зверталися багато осіб з висло- вом бажання, аби я приступив до свя- щенослуження, не звертаючи уваги на єпископську заборону. Як незаконну, тим більш, що єпископ Пімен звільнений з посади єпископа Подільського, і радили мені стати на той грунт, на який став єпископ Пімен, не визнаючи роз'юр- ження про звільнення його з посади. Але я, з самого початку покорившись єпископській забороні, не хотів іти ин- шим шляхом. Перед вербною неділею, коли члени української парафії просили мене знов правити службу, я висловив їм, що постараюсь вжити можливих за- ходів, щоб заборона була зннята. Під впливом цих побажань громади, а також по власній побудзі я сграстного тижня, на передодні Благовщення, по- дав єпископові Піменові листа, де знов висловував свою справу і дав заяви від- повідно пунктам обвинувачення мене і вимогам єпископа Пімена та просив його ради великих днів Пасхи знняти з мене заборону, що тягаром лежить на мені вже п'ятий місяць. Того ж дня (6 квіт- ня) я одержав такий документ: „На- стоятелю Університетської церкви, про- 18 тоіерею євфимію Съцинскому. Вслѣдствіе принесеннаго вамп предо мною риска- ляя и письменнаго отреченія отъ уча- стія въ незаконномъ Украйнскомъ Си- нодѣ и Кирилло-Мѳфодіевскомъ братствѣ, а также признанія вамп своей зависи- мости отъ Московскаго патріарха, раз- рѣшаю и благословляю вамъ, съ праз- дника преславнаго Влаговѣщенія Бож- ей Матери (25 марта 1920 г.) совер- шеніе священнодѣйствій, подъ непре- мѣннымъ условіемъ: 1) поминать на всѣхъ службахъ церковныхъ, гдѣ то требуется, Московскаго патріарха и мѣ- стнаго епископа по формуламъ: а) на великомъ входѣ и возгласѣ „Въ пер- выхъ помяни“: „Великого Господина нашего святѣйшаго Тихона, патріарха Московскаго и всея Россіи, и господина нампго, преосвященнѣйшаго Пимена, епископа Подольскаго и Брацлавскаго“ и б) на ектеніяхъ и въ прочихъ слу- чаяхъ: „Великого Господина нашего, святѣйшаго Патріарха Тихона и госпо- дина нашего Преосвященнѣйш. епископа Пимена,—и 2) вредъ до установленія помѣстнымъ соборомъ или до разрѣше- нія всероссійскимъ Патріархомъ не употреблять за богослуженіями новой украинской фонтетики или, так назы- ваемой, „вымовы“. Господь до сохранить старость вашу въ христіанскомъ смире- ренномудріи и благоговѣнной любви къ вѣковымъ церковнымъ установленіямъ. Пименъ, епископъ Подольскій и Брац- лавскій". А піеля цього сталося, що вищезаз- 19 начене повідомлення єпископа цілком було якимсь надруковане в друкарні Фукса і Рехтера окремими картками під назвою „Революція“, і ті карти розла- вали народов! в Кам'янецькім Катедральнім Соборі в сграстну пятницу, і взагалі стали ширити серед громадянства.—Це згруїло мій святковий настрій і заглибило мою образу. З приводу такого оголошення єпископського повідомлення я мушу сповістити, також через друк, слідуюче: а) Мокаяння я не приносив, бо нія- кого злочинства не зробив; я тільки по- дав єпископові листа, де дав з'ясування своєї справи, про що я говорив вже, і зробив заяви відповідно вимогам єпис- копа. б) Зречення вд участи в Українськім Синоді не давав, бо фактично такої участі не брав, бо самого Сино- ду фактично не було й нема. Я тільки, під вимогою єпископа, щоб обставити справи формально, заявив, що хоч був я призначений членом Синода, але коли Синода нема, то й я не вважаю себе за члена Синоду, і навіть я просив п. Головноуповноваженого не рахувати мене за такого члена. в) Тож треба сказати й про членство Кирило-Методіївського Братства: давачи вречення від участі в Фратерстві не було радці, бо фактично я не брав ніякої участі в тім братстві; не зрікався я і від ідей братства, але як єпископ вимагав від мене не бути членом братства, то я під такого вимогаю просив п. Голову братства вираз- ляти мене в членів братства, бо цього 20 истрібув мою справа, і про це я й заявив єпископові, щоб формально усунути причину заборони мені священнослуження. г) Що до залежності від Московського патріарха, то я єпископові Німен від писав, що від Московського патріарха не відмовлявся, бо я, як ієрей, не був у безпосередній підлеглості від патріарха, а тільки через єпископа, і наскільки єпископ находиться в одності з патріархом, настільки й я нахожусь в такій єдності. Що до поминання ієрархії за богослуженням, то я заявив, що повинен я поминати так, як мені буде вказано від духовного законного начальства. Так я писав єпископові Німенові. З приводу оголошення, через друк окремими картками, єпископської „резолюції“ з мотивуванням розрішення мені священнослуження і з пропонованими мною умовами я заявляю, також через друк, що те мотивування не відповідає дійсності, а на пропоновані умови я згоди не давав і досі не прийняв їх, і гадаю взагалі, що не можуть бути якісь сопаратні умови між єпископом та ієреєм, а тільки умови на підставі загальних законів, що забезпечують діяльність духовенства. 14 квітня 1920 р. Протоерей Є. Січанський. Копія Епископи Погривській і Брацлавській 1920 р. 6 Апріля. N 625. Наснадателю Університету церкви, протоієрею Євгенію Спицинскому. Виставлене приписано Вам пред мною розказання і письменного оголошення вашого ось участи в незаконній Українській Синоді в Києві-Меодієвськомъ братстві, а також признані Вами свої зовнешньо сти отъ Московского патріарха, разрічено и благословенныя Вамъ, въ пращина призв- наю Благочестивих Богів Майєри (25 марта 1920 г.), совершение священнодѣй- ствій, подъ непремѣннымъ условіемъ: 1) починяют повеленія службах церковныхъ, ужь то требуемое, Московского па- тріарха и письменного епископа по формуламъ: а) на великомъ входѣ и возмаслѣ: "Въ первых поминки": Велика Господина нашего, святовшаго Мирона, патріарха Московскаго и всѣй Россіи; и посвященна нашею, преосвященнѣйшаго Пимена, епископа Погривського і Брацлавского" и б) на ехтенидяхъ и въ прочих службах: "Велика Господина нашего, святовшаго патріарха Мирона, и господина нашего, преосвященнѣйшаго епископа Пимена",- и 2) відредаго установлені помилки в Соборному чині до розрізнення всеросійськими патріархами, не употребляють за вигоду ніяких нових українських фунетики, як так називаної "вимови". Також до Сокращеного Синодального чину в Укр.Сіонськомъ Синодальному дрім і для 20-го ст. мобилізувати у спільних церковних устроївленнях. Михей, єпископ Подрібський и Брацлавський. З оримшавом вірию протоієрея Є. Січінський. Епископу Подольскій и Брацлавскій. 23 Дек. 1919 А 2844. ПАНУ КОМЕНДАНТУ г. КАМЕНЦА. Помощникъмъ управляющаго Каменецкаго держав- наго Банка арсеніемъ Длугопольскимъ 20 ноября с.г. неожиданно было подано на имя Главнаго Уполномоче- наго Украинскаго Правительства г-на Огіенко проше- ніе несбычайного содержанія - о назначеніи его въ Подольскую Духовную Консисторію на должность какого- то радника /или совѣтника/. На этомъ прошеніи Длу- гопольскаго была положена г-номъ Огіенкомъ не ме- нѣе неожиданная резолюція отъ 22 ноября: "Назнача- ется временно комиссаромъ при Подольской Духовной Консисторіи съ 20 ноября 1919 г." Ни прошеніе Длугопольскаго, ни резолюція Огі- енка не имѣютъ подъ собой законной почвы, такъ какъ при Духовныхъ Консисторіяхъ никогда не бывало ни должности радника, ни должности комиссара, и ника- кими законодательными актами таковыя должности не учреждались. На существующія же должности членовъ Консисторіи избираются Съѣздомъ депутатовъ отъ ду- ховенства и мірянъ /свѣтскихъ людей/ лица, заслу- живавшія довѣрія епархіи. Права и обязанности всѣхъ членовъ Консисторіи, равно какъ и чиновниковъ, слу- жащихъ при нея канцеляріи опредѣлены Уставомъ Духов- ныхъ Консисторій, права же и обязанности Комиссара Духовной Консисторіи никѣмъ и ничѣмъ не опредѣлены. 24 ноября Длугопольскій вступилъ въ должность комиссара при Духовной Консисторіи. Какъ и слѣдовало ожидать, эта совершенно излишняя и неопредѣленная должность въ теченіе даже одного мѣсяца внесла въ жизнь и дѣятельность Консисторіи только разстройство, смуту и задержку во всѣхъ дѣлахъ. Помимо всего этого Длугопольскій беретъ на себя, вопреки всякимъ законамъ, право расторженія браковъ, чѣмъ приводить въ смущеніе самихъ просителей о таковыхъ разводахъ. Въ виду вышезложеннаго, я почтительно прошу Васъ, Господинъ Комендантъ, отмѣнить распоряженіе г-на Огіенка о назначеніи въ Духовную Консисторію Комиссара, какъ совершенно незаконное и превышающее полномочія г. Огіенка, и предложить Длугопольскому немедлено оставить Консисторію. Пишетъ епископъ Подоль-ский и Брацлавскій 476. 23/хт. 1919 Управа патриаршаго конвента при монастырскомъ уѣздномъ судѣ. Однине - рѣчь о миссіи Терог ГОЛОВНОУПОВНОВАЖЕНИЙ УРЯДУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ МІНІСТР. "22" Березня 1920 р. Ч. ………… Таємно. Пану Начальнику Подільської Округи. Березня " " дня Єпископ Пімен публічно в церкві агітував проти Української Влади. Позбавлений змоги зробити відповідне слідство українськими органами, ласкаю прошу Високоповажного Пана Начальника, не допускати публічної агітації в церкві проти Української Влади. Головноуповноважений Уряду Української Народньої Республіки Міністр До Пана міністра ісповідань. Настоятель церкви Ка- м'янець-Подільського Універси- тету, протоієрей Євфимій Сізіївського профонь. Єпископ Пилип із 10 липня 1919 р. написав на мене заборону священо- Служити, і ю в квітні біжучого року прислав мені розрішення, але з тими, що я не можу викликати перезже не можу служити. Так що справа в часі стоять нерозв'язана. Тепер те паскаво прошу Пана Міністра фромости мені в цій справ- ві, щоби мені від духовної влади було дано розрішення правити служби, Божі. При цьому прикладаю: 1) копії заборо- ни Єпископа Пилипа від 10 липня 1919 р. і розрішення від 6 квітня 1920 р. 2) єною Оромшору: "В нім мов провини" Протоієрей Євфимій Сізіївський. 20 травня 1920р. 29 травня 1920 року Комісія Ради міністрів УНР I. Придбано: кроп. Є. Сізинський, слуга П. Шаповський, В. Бідно. II. Служба Колесні: кропи засудженого; нове уго днозавання до приїзду п. Міністра. II. Глас роботи по переправі Святошину Кому сичорським - доведено О. П. Шаповського: нове звернення, кропи за зміною устрою, кропи в Згоді 3 (декларація) кроп. Кернов обговорив; і регулярні новини апеляції проти і прокуратури виглядає номінально, несподівано, звернувся до суду. Відповідь розмови: усе море несумнівний випадок для наступного дослідження, усе ще багато запитань, якщо можна, але все ж таки звернути увагу на цю справу. Зміни до нових розумінь Святошинської Кому. Усе вже не буде додатково неперевернене урядом. П. Шаповський, Механік Святошину Комісії. Угоди на 52м 86, п. б. IV. Заспомене из првих узгреда Препука. схожування 30.09.09 Євр 1072 оп. № 1 пронумеровано 27 (двадцять сім) +2036 =44 апр. з них літерні №№ пропущені №№ 10 " 08 1988 р. Найма 16.03.95 240395 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ПЕРЕВІРЕНО Дата 10.11.95 Підпис Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ПЕРЕВІРЕНО Дата 10.01.96 Підпис Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ПЕРЕВІРЕНО Дата 28.05.96 Підпис Найма Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ПЕРЕВІРЕНО Дата 04.06.96 Підпис Найма Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ПЕРЕВІРЕНО Дата 28.06.96 Підпис Найма Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ПЕРЕВІРЕНО Дата 01.11.96 Підпис Томс Дата 02.03.96 8.04.97 Михайл Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ПЕРЕВІРЕНО Дата 28.09.98 Підпис Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ПЕРЕВІРЕНО Дата 30.09.98 Підпис Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ПЕРЕВІРЕНО Дата 20.10.00 Підпис Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ПЕРЕВІРЕНО Дата 31.10.00 Підпис Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ПЕРЕВІРЕНО Дата 25.11.02 Підпис Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ПЕРЕВІРЕНО Дата 23.12.02 Підпис Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ПЕРЕВІРЕНО Дата 19.06.04 Підпис Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ПЕРЕВІРЕНО Дата 1.07.03 Підпис 202/3 6.06.05 Косий 42/3 15.06.05 Б-5 90 ч/з 11.04.08 ОК ЧРЗ 16.07.08 Відповідь 9/ОУ 06.04.09 С