Дисертаційна робота А.Ковалівського "Про літературну критику та науковий дослід"., 1926, 171 арк.

НАРОДНИЙ КОМІСАРІАТ ОСВІТИ УРСР Центральний державний архів Жовтневої рев. і соц. буд-тва У Р С Р № Фонду 166 ОП 6 ОД.ЗБ. 633 Центральний державний архів Жовтневої рев. і соц. буд-тва У Р С Р Фонду 166 ОП 6 ОД.ЗБ. 633 ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИЧНИЙ АРХІВ У.Р.С.Р. порядковий № 635 Народний Комісаріат Освіти (НКО) УКРАЇНАУКА АРХІВНИЙ ФОНД СТРУКТУРНА ЧАСТИНА Книжка по призначенням вчених ступенів СПРАВА № НАЗВА Робота А. Ковальського "Про літературу Кирила та Мефодія" Начато " 1926 р. Закінчено " 193 р. Аркушів ( ) ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ Жовтневої Революції і Соціалістичного будування МСС УРСР у Харкові ФО 166 б.м. 8 п. 635 НАРОДНИЙ КОМІСАРІАТ ОСВІТИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР УКРГОЛОВНАУКА Комісія по призначення вчених ступенів №_ Дисертаційна робота А. Ковалівського "Про літературну критику та науковий дослід". Почато „ 1926 р. Закінчено „ 19 р. на 167 арк. Центральний Державний Архів Жовтневої Рев. і Соц. Буд-тва УРСР м. Харків Ф№466 ОП№6 ОД.35 633 МІКРОФОТОКОПІЯ ИЗГОТОВЛЕНА 195 Къ гебізз: Відбереєнця - ми що ми з Кропивна тим гором дупа. "Історії української" Кропивка ПРО ЛІТЕРАТУРНУ КРИТИКУ ТА НАУКОВИЙ ДОСЛІД істо наукових дослід в галузі історії літератури річ мало цікава. Справжній дослідувач лише спостерігає, констатує, описує факти й силькується звести їх до певних законів. А закони ці в цілому обсязі даються вивести лише у звязку з усім масою історичних явищ, до літератури, красне письменство є лише частки частки іншого процесу. І до того ж в усталеному того чи іншого розвинення історичного процесу, хоча й грає велику роль інтерес та уподобання дослідувача, але кінець кінцем кожна система історичного знання / як і, скажімо, астрономічного/ означується найбільш доцільним групуванням невалених від нас фактів. Тут не те, що повинне бути, що нам хочеться щоб було, а те що дійсно с і що буде, до або потверджить фактичні, або переверне до гори новими нашу теорію. Але абстрактного наукового знання нема, воно існує для людей, для діяльності людей. З законів естетики, поетики, історії літератури можна зробити висновки, що до практичної діяльності, творення тої чи іншої форми літератури, того що повинне бути, боротьби в тим, чого ми не хочемо або було. Але це все не дослід,- це критика. По суті своїй критика однією від наукового досліду. Яко така вона часто суб"ектна, означається змігними та уподобаннями даної групи, напряму і залежить кінець кінцем від екон.-соц. обставин, що цю групу створили. Критики принципово виступають яко прихильники певного напряму, ставлять змоги, оцінки, підкидають одні напрямки інститута й обстоюють другі. При цьому виконує особливо в ранні часи, вони просто посипаються на впливовий смак,- на класичну старошину, на смак версельського двору, на масово уподобання / суб"ектна критика/, але перетворено, особливо в новітні часи, вони спираються на пози більш імен " об"єктивно-наукові положення, так як це буде зауважено нижче. Отже тут певні наукові або нові слухать знаряддям критичної боротьби / як і всі на коли виконання існують для того, щоб бути знаряддями людської діяльності/. Систематична критична школа схильністься вигоряти певну систему ідей, що повинні впливатись у літературній, мистецькій формі, або усталює, що загалом ніякі ідеї в мистецькій формі виявлятись не повинні, усталює ті мистецькі засоби, що на 11 думку найбільш потрібні для людства; виховують його, якраз в тому напрямі , в якому треба даний течії. В останньому разі вона знов таки може спиратися на певні науково-естетичні вес- ножи. Крім боротьби за напрямок літератури, основним завданням критики є виявлення "поганих" та "добрих" ознак творів, навчати авторів самій техніці писання. Т.т., звичайно, с чисто технічний бік,- незмінна досягати певних естетичних ефектів, незмінна керувати самим словесним матеріалом, незалежно від напряму. Але з другого боку боротьба за "поганими віршами" постійно перетворюється в боротьбу в творах з передвітками старих напрямів. Так було, припустимо, коли народники полюстать проти травестійної форми / Котляревщин/, коли згодом нові точці поставать проти етнографічному-побутовини, поставать проти малупання Т. Шевченка, проти "ночі-очі-дівочі", потім проти "камей" та "орхідей" та проти беззмістостности й неврозумнілости символичного або футуристичного твору. Крім цих ідейних засобів, поглядів критики, того що вона каже,- в ней це не мало значення грає те, як вона каже. Критична стаття сама може бути мистецьким твором. Сухий докторальний виклад при найгрунтовнішій аргументації може мати дуже малый шанс, а яка-небудь безпосередня пародія остаточно знищує супротивника, як "Дон-Кіхот" зацвіває ліцарські романи. А тим часом це та критика: Між цими скрайними формами критик багато переходових форм. Між іншим критика може бути і в формі віршу. Загалі старий / і не такий же старий/ забобон ніби віршами не можна писати публіцистичних, критичних, або наукових статтів час відкинути. Якщо не подобався нам Ломоносівське "О польво стекла", то й звагалі Ломоносівська поезія нам не подобається. Отже послання на Ломоносова звагалі не доказ. Знайдеться талановитий письменник і зробить. Критичні статті віршами рідко пишуться тому, що спрям ця вимагає певного напряження сил, і нема охоти витрачати їх на таку "проходящу" справу як критична стаття. Але в часи, коли критики дівали видавати літературні закони на віки, який -небудь Буедо писав своє "Поетичне мистецтво" в прекрасних віршах. Та й у нові часи ".Правда" віршована публіцистика П. Куліша не подобалась. Але звагалі не подобався ідеї , не подобавлась поетична творчість П.Кулиша пізніших часів. Але на ведений Драгомановим уривок з Лушкіна, але послання І. Франка до М. Вороного г.- Ось чому в цьому збірнику між критикою оцінені й вірші й пародії. Це є формально-мистецькі засоби критики. Але крім таких ідейних та словесних засобів, критика, звичайно, повинна мати й більш конкретні -матеріальні. Правда,критик може висловити свої погляди напр. зі сцени, як зробив І. Котляревський в "Баталці полтавці" відносно 11 с Й Маховського. Але здебільшо- го критика писана й "дрюканая". І отут яраз виявляється вся особ- ливість матеріяльних засобів критики: якщо письменник пише великий твір, то він його роздає у — раз видає окремо / роман, повість/. Дрібніші оповідання можна видати збірником, так само й вірші. Зрешті, якщо не має засобів видати, або заборонено цензурою, то видатний лі- тературний твір охоче перепускають. А хто буде переписувати критичну статтю . Або хто 11 отак окремо видрукує. Другої в статті писа- ти нема охоти, поки не опублікована перше, тим більш тому, що критична стаття повинна мати бізуче, актуально значення, вона повинна впливати на публіку й письменників зараз, щоб далі не писали так, як написали сьогодні. Яку раніше мав видана збірки критичних статтів скажімо через 10 років після іхнього написання. Отже критична стаття повинна друкуватись зразу, і не окремою книжкою / хіба може, якщо це велика робота, розвідка/, десь у журнали, або альманахові. Так ми здебільшого й бачимо, що та чи інша течія критики тісно з'язана з певними журналами або збірниками. До того ж і кожний журнал або альманах с здебільшого впливом певної громадсько- літературної те- чії, має свої завдання, підбирає здебільшого літературні твори певно- го напряму, а тому потрібус й своєї критики. До торкастся української журналної історії, то самий вибір літературних творів промадився раз-у-раз досить незвично що до напряму. Літературна продукція звагалі була в нас слаба, а тому заповнити літературну частину журналу твора- ми в цілком в своєму дусі не завжди простим. Ось чому не тільки напр. ЛНВ, що частиною не мав виразного літературного обличчя, але й "Українська лата" й Дзвін "містять у себе твори різного напряму і раз-у-раз той самий письменник друкується по всіх трьох. Тим більше значення набуває критика. Насилувати письменника не можна, а тому напр. навіть "Кляхи Источтва" закликають широкі літературні кола. Але кри- тика являє дісне обличчя течії, пише про те чого вона хоче, якщо цього й не може одразу здійснити,- вона с спрацьовую душев к.урнала. Так народництво з'язане в виданням "Основи" / старої/ створило свою критику, і ІІ. Кулін, що то тудисял по московських журналах, то по своїх окремих виданнях "/Юрне рада", Записки о юной Руси "лета" / в основу розгортає свій критичний хист, щоб потім знову перейти на ста- старе, яко критик, безпритульне становище. Після "Основи" до кінця АЛ в. критика в нас на Наддніпрянщині звагалі стоїть в панорамальному стані. Драгоманів та Грінченко друкували свої статті в Іалічні, не кажучи вже про самих галичан, як І. Франко, О. Маковей,- в усіх цих "Друг", "Народ", "Буковина", "Правда", "Зоря", "ЛНВісник" /де поки він не почав одночасно видаватись на Наддніпрянщині та по інших галицьких журналах./. З початком АД віку притулком критики у нас стає "Киевская Старина" /рос. мовою /, а для критичного обміру думок відно- сно першого виступу нової модерної школи, послугив засобом самий 11 перший літературний альманах "З над хмар і долин ". А далі іде розвиток української журналістики, диференціація напрямів, з перервою через деякий час після революції, де знову деякий час довелося хапну- тись до альманахів. Друкуючи критичні статті по журналах раз-у-раз роблять в них відбитки книжечками, а школям складають і збірники критичних статтів/ як серія книжок під назвою "Наші справи ", ми- дашицтво "Вік" /, де окремими книжечками була видана ціла низка від- битків в "Ради" критичних статтів С. Кремова / 1908-ІІр:/ та Ас. Ва- силька /А. Ніковського/ "Вічна казка" / про Олеся "По дорозі в кавку Але загального правида, що критика міститься в журнали чи альманахові це звичайно не змінює, як і ті рідкі випадки, коли статті так просто й друкується окремою книжечкою, як от Ас. Ніковського " /1920р./ , або "Шест і шість" В. Коржа / 1923р./ Тепер що до напрямів. Я не маю на увазі властиво писати історію критики, цього проаналізувати кожний напрям та кожного критика, з "я- сунати точні економічно- соціальним процесом і. т.д. Таке завдання / властиво останнє / в значній мірі тотожне з історією літератури . В критиці ці зміни наліть ясніше, бо аналіз творчості письменника знач- чно складніший через те, що класову його приналежність важко бути викрити в складних засобах його творчості, що над нею це треба провести формальний спеціальний дослід. Тим часом критик перешкодно образує висунув свої положення, просто каж- чого він хоче. Ми починаємо з П. Куліна через те, що від дійсно був першим між українськими діячами, що в не вшадков лише, а в певній системі займався літературною критикою, спираючись при цьому на певні положення.Крім того в 50-60-х роках від- виступає як найяскравіший виразник нової суспільної течії- народництва. Брешти головна його критична діяльність з "пвана в перші дійсно українським журналом "Основа". В. Грінченко і М. Драгоманів репрезентують певний перелом.Перший з них це цілком народник, але вже іншого більш модерного татунку, дальшого розвитку буржуазного суспільства / хоч в "Основі" в цілому з 11 інтересами До нових економічних проблем, до наших і т.д. не так вже багато тієї справжньої народницької романтики" карається дворянства / . М. Драгоманів все цілком західник і представник до дякої мірі пролетарської думки. Зихідним пунктом боротьби критичних течій в їх віці треба вважати "просвітницьку" критику, репрезентовану головним чином С. Березовим. Це компактна маса дрібнобуржуазної інтелігенції, позагород- ських, дрібноміських економічних відносин. Критика модерністичної течії,- це все види капіталістична міська культура, пектування народ- ницькими святощами в усіх формах, а сільським та селянським питтям воно не має нічних з"язків , і якщо письменники й беруть селянські теми, як хоча б Козубинський, то засоби творчості їхні далекі від се- ляниства. В критиці це виявляється особливо виразно. Марківська" дзво- нистська" критика в довгий час останнє явище. Це теж відбиток високорозвинених капіталістичних відносин, це теж місто, але місто ни- ще,- ближче до робітничого руху. Боротьба ніж двома останніми течіями, що дійшли обидві свого видного розвитку, до своїх останніх висновків, з змістом післяреволюційної критики. Це боротьба ніж чистим мистецтвом та змаганнями до створення пролетарської літератури.- До до підбору уривків , то перш за все малось схактеризувати течію яко таку, її основні погляди, її налади на минулі напрями, та її зустріч з новими явищами в літературі, що її переросли. Ось чому, коли треба, то беремо статті різних авторів ; навіть без підпису, або під скороченими та псевдонімами. Але переважно весь зручніше бувас висунути одну, або кілька постатей видатних критиків, що повинні засту- пити собою штрихове явище. Далі треба мати на увазі, що увесь час при підборі уривків малось схактеризувати саме самі критичні погляди, а не ті твори, до при них критика каже. Поміж статтями в поля української літератури, маємо й уривки про полеську, західні. І мало їх просто тому, що взагалі мало в нас писали про чудовенні літератури. І взагалі, про жого саме письмен- ника каже стаття - в даному разі було не важливе,-головне, що вона каже. Проте підбираючи поруч зі статтями загальнотеоретичного характеру, розеналі на окремі твори, яко ілюстрації до критичних засобів бралися уривки з одного боку про поетів, що дана точка вимагає за своїх, а з дру- гого про тих, що проти них вона веде боротьбу. Книжка зав'язала "З історії української критики", отже малось на увазі лише подати ряд аравків, пам'ятити напрями та загальний хід 6 розвитку. Отже дуже багато чого в ній зовсім не має. Зовсім не має І. Бранка, одного з найвидатніших наших критиків, що пройшов цікаву еволюцію починаючи від М. Драгоманова й наближаючись до модерністич- ної точці. Тут с його лише один вірш, що характеризує позицію пер- ших модерністів, але мало що каже про самого автора. Загалі не має галичан, що хоча спочатку й заховувались у своїм провінціялізмові, надриплянці починаючи з М. Драгоманова безводно їх картали і за відсталість думок і за мову тощо, — але згодом значно випередили реш- ту України, так що модерна точка в галицьких письменниках / ліців, Кобилянська/ пережано бачила кращих своїх репрезентантів. Великої уваги заслуговує в погляду історії критики багато галицька журна- лістика. Але й по Наддніпрянщині маємо ще чимало критичного матеріалу і в Раді , і в ЛНВ, Рідному Красві Шляху та інших журналах та аль- манахах меншого значення. З післяреволюційних часів лишилось багато цікавих епізодів основної літературної боротьби / напр. критика фу- турістів- Семафор у майбутнє, Більшовик, Глобус,- зокрема статті М. Соменка, а з другого боку вся полеміка в футуристами на сторінках до- датків до " Ністей". Так само й старі журнали, як ЛНВ, Шлях і розбиво новий " Книгарь" містять багато матеріалу до характеристики перехо- дової доби. Брати зовсім поза межами лишилась критика емігрантських видань та література американських колоній. Проте, що до Наддніпрян- щини приналіжні, увесь цей матеріал може хіба доповнити загальну кар- тину, що тут накреслилась. Науково-дослідна праця над історією української критики лише почалася. Звичайно, веливе значіння мала б праця, що дала б нам си- стематичний огляд цілі історії. Але з другого боку такий дослід, який би він не був грунтовний, ніколи не замінить головного, без- посереднього вражіння від прочитаної критичної статті, не дасть уяв- лення про те, як, якими засобами люде виступали, боронились, лаялись. І прочитати цей матеріал важко, бо він розкиданий по багатьох журна- лах, та альманахах, що їх не скрізь можна дістати й до того ж там він змішений з масою інших творів. До того ж в багатьох статтях особливо ранішої доби / до революції/ раз-у-раз багато довгих розмов, відсту- деннь і т. п., що хоч инколи їх і цікаво читати але це забирає стіль- ки часу, скільки його ніяк не має пересічна сучасна людина. Через це збірки уряжні хоч инколи й здаються відірваними незакінченими, може мало в "званних, але одразу вводять у суту справи. Брати що дві слова про " годинник". В критичних статтях дорсово- ліційних часів раз-у-раз аргументація будеться на тому, що розвиток чи не розвиток нарід, що йому треба й т.д. через це ми зважали, серед усієї цієї критичної логомахії дати слово й йому, не претендуючи про те, щоб поданий нами матеріал / вібраний В. Гринченком досить об'ек- тивною / міг би претендувати на якесь ширше наукове значення і зобов'язував би до певних висновків. Значна оцінка читачів відрізняється від статті критика, оскільки цей останній лежить претендує на повну угрунтовану систему критичних оцінок, але рівня ця не по суті, а так би мовити в більшій організованості думок, викладу, а тому ми й розглядали селянські оцінки, яко свого роду літературну критику. Критика. "Основи" П. Куліша. Стара "Основа" по своєму обсягу та складу нагадує сучасний "Черво- ний Шлях". Це не літературний журнал, але література в ньому займає перше місце. Правильні перші сторінки займати класичні на той час поезії Т. Шевченка та уривки з його щоденника або листи, далі новий князь сучасних поетів /П. Куліша, Л. Глібова, С. Руданського/ далі проза в су- сумні з поезією: Але це ж іде третина журналу.- Ремна це статті най- різноманітнішого характеру;- різні матеріали спогадів, мемуарів, опи- сів, дописів в місць, етнографичні записки / "людська пам'ять про старовину і т.п. / полемічні статті принципового характеру по наці- овальному питанню / "Два русских народности ", к "взрослою с мно- русском языке", різні " статті "та "правда" москалям та полякам/ великі історичні статті М. Костомарова те П. Куліша. Але нас і цесь журналу хоче в "двати себе з економічним життям України, ціна- ляться природничими питаннями й т.п.. Досить в казати великі рецензії на книги: /Археологическое исследование по десятой народной переписки/ А.Тро- ницького (ПЗ 1861 р./, "Руководство к территической и практической пчеловодству" В. Краузе № 1860 г., статті "Веседи о естествознании на русском яге", "Отчет о молодьбе молотильной машине, с локомо- билем, завода Рансона и Симса." / в диферованими данними, обрахунками/- все це в одній дитячій книжці 61 року. х/ Була це й нова , що видавалась в Одесі в р XX/ Програм "Основи" друкований в кн. I- 1861 р: стор. 4; А-4; Красне письменство с2; Історія. З."Народописання"/ Молознаєство. Сучас- ний громадський та правлений побут ./. 19: Виховання та освіта. У. Землянавство, природознавство, медицина в прикладанні до "мало-русского" краю . III. Справи постанови то розпорядження, що торкається до "мало-русского" краю. III. Розгляд найзначніших творів та показник всіх заселі книг та статтів, також музичних та мистецьких творів, що їхнім предметом "буде мало-русский край." Із "Областного" сповіщення ; листування цитачка ; замітки й заселі дрібні статті. Накреслюючи обсяг території України редактор В. Білозерський заливає, що хоча в Бесарабії, Криму та Донщині перебуває й не українське населення, але він так само молюча їх сиди, голошним чином, тому, що й вони знаходяться в безпосередньому , промисловому та торгозельному з'язку з іншими українськими землями. Ось до сказаного в проспекті журналу а природу ХІ-го економично- го розділу. "Ми хочемо зробити економічний відділ Основи яко мота кориснішим в практичному відношенні й тому імітацією в ньому лише такі статті теоретичного змісту, що можуть мати безпосереднє відношення до життя й бути приложени до місцевих умов краю. Можна на увазі пильно стежити за ходом сільського господарства, промисловості та торгозелі на півдні й подавати про це, по знові, докладні відомості; ми умільно просимо людей, до близько стоять до справи, подавати нам гадки про засоби до поліпшення та розвитку сільського господарства, промисловості та торгозелі, про різні форми поміщичного та селянського господарства, а також устрою та управління мистецьки, фабриками та заводами ; про становище на них робітничої класи ; про прибутки від хліборобства та других галузей, про шлях господарства на вільно-найману працю ; про заміну робітничої сили машинами ; про прикладання до місцевого господарства політичних викрить та удосконалень ; про зручність та незручність господарських знадряд, що живлятьсяся в різних місцевостях ; про ціни продажу та найму на землі та мистки взагалі ; про заробітну платню ; про управліннях та прикладників та відношення їхне до робочого народу ; про різних формах громадського устрою, управління та землеволодіння ; про селян-власників ; про вплив приватної та громадської власності у селян на господарство та добробут ; про різні галузі сільського господарства, промисловості та торгозелі ; про засоби збуту різних витворів та про ціни на них ; про засоби до поліпшення шляхів комунікаційних, збереження вод та лісів ; про ремісничу класу , про майстерових та учнів ; про купан-тво та мірнество ; про чумаків за їхній промисел ; про бурлак і т. д. / із стор. 6 /. І наприкінці всього цього віддялу, що їх все , вичайно, не має в 8 "Первому Бляху": невеличкий олов'янок недоверливих українських слів / до кожного числа/ та " Правительственное постановления и распоряжения, касающиеся юнкерского края ", починаючи від маніфесту 19-го лютого. Ми не спинятимемось на ідеології журналу в цілому. Нас цікавить критика: Літературно-критичні погляди "Основи" стоять на переломі між попереднім романтизмом / і давнішим сентименталізмом та пародійним класицизмом / та соромою реалізму. З даному разі ця реалістична форма поєднана з народницькою ідеологією. Перше характеризує відношення до стеровини, та до народу заноздавчого економічно панства, друге це або нова різновидна інтелігенція, або теж панство, що вже відірвалось від соліх традицій і перетворюється в діяча нової капіталістичної доби, що в визврденні селянства бачить свій порятунок, а в молотиці емблему свого найбутнього. Ми хоче вступити з селянином в договір, хоче служити йому своїм розумом, хоче вести його', а через це в першу чергу знати його'. Це реалізм взагалі є етнографичний реалізм вокрема. З цього погляду однією сучасна й попередня література, на цьому грувті. поетес критична повелінка Куліма та Максимовича про Гоголя. Масенно навучи критика "Основи" це є П. Кулім. Очевидно він шнує чем досполучно, бо в інших статтях стаття невідомого автора "Иван Петрович Колляревський І " / бІ р. ч. 2/ , що спикується залістити Колляревського від нападів П. Куліма не дістала свого продовження; хоч перша частина й кінчається словами : * Будет продолжение". Тай пер- на частина видрущена може лише тому, що вона містить у собі життєпис I. Колляревського / друга частина й нада містити в собі полеміку /с З другого боку стаття А. Іумбінського про Г.П. Днишевського " Из укра- ины. Сказки и повести." і умаки ч. 3 стр. 63-200 / бІр. кн. I/ написа- на в дусі П. Куліма. Крім того велика стаття Ор. Хвальевського / Дани- левського / " Сковорода український дельтей XVIII века." / 62р. кн. VIII, IX/ с властиво науковий дослід , а полемічна баталія М. Костомарова в 2. Крестовським з приводу Сковороди та І. Срєвновського так само, зви- чайно, до критики не належить. Критичних статтів П. Куліма в "Основі" багато. Це перш за все цілий огляд історії української літератури від І. Колляревського під назвою "Обзор української словесності" в попередньому великому розвідці про І. Кліментія письменника часів Маврина х/ / 61 р. кн. I/ і в тій же першій книзі маємо статтю про І. Котляревського, а II кнз / за лютня / про Артемовського Гулака. Далі П. Кулиш накинувся на М. Гоголя і присвятив йому ряд статтів під загальним назвою "Гоголь, як автор повестей из української жизни и исторіи / 61 р. кн. IV, V; II хІ-хІІ / . Крім того маємо кілька випадкових статтів та рецензій П. Кулиша на бідучі теми. Напр. прихильна стаття "О повесті Г. Кузьменка" / 61р. кн. IX / хх/, стаття "Простонародность в української словесности " / 62 р. кн. I/ , рецензія : "Перегляд укр. книжок "Казки й байки з сусідової хатки передлішовані і скомпоновані Придніпрянцем" Києв / Два випуска / 1830, 1860 / з 24 доли арк. стор. 50 та 45/, передована до видання комедії В. Гоголя: "Простак, или хитростъ женщины, перехитренная солдатом ." Сочинение Василия Афанасьевича Гоголя / отца Ник. фс. / . Несколько продарительных слов" П. Кулиш / 62 р. I/: Крім цього П. Кулиш друкував в "Основі" свої "Листи з хутора" під псевдонімом "Ауторинн" та "Козак Велебин". Лист III / 61р. кн. ІІІ/ присвячений Т. Шевченкові / "Чого стоїть Шевченко", як поет народній " / і писаний безпосередньо під враженням смерті поета. З погляду форми остання критична, або пангрічна стаття різко відрізняється від інших: Вона писана українською мовою з тим підробленням під народній тон та робленою простотою й проступлістю, що дивилась це тоди яко перекриток сентиментальної та пародійної школя. Правда, також ця стаття повинна здатись нам особливо, якщо порівняємо її з діловим тоном російських статтів того ж Кулиша. Сучасникам це могло здаватись і шакше. Там Кулиш писав для "городян", на "городський" лад, що терпиться так би новити яко необхідне тимчасове зло, а тут свого роду здійснення народницького ідеалу, перетворення себе дійсно в якогось Козака Велебиня, хуторянина. Цим же тоном писана й цікала відповідь редакції журналу "Основи" / моло так писане П. Кулишем / на всі ті листи та спроби пера, що самі надсилались до неї земляками в усіх кнців / 61 р. кн. ІІ/ . Це листування в допису мачин нам особливо цікаве, бо показує обсяг повернення Основи та відношення до неї читачів. Інші писали з усіх х/ Це повирений нарис друкований в "Русская Беседа" 1859р. в 5-му томі. ХХ/ З приводу повісті" Не так владося, та так склалося " / Осн. 61р. VII боків. З відповідях згадано багато міст та містечок України, але також Казань, Термі-хан-Шура, Орел, Москва, Петербург, Гродно, Кишинів і т.д. / 61 р. ч. II ост. сторг /з Це була переважно дрібна провінційна інтелігенція та дрібномаскове шанство. Їхні настрої та базання можна бачити в листа редакції та в надрукованому нами додаткові: Редакція друкувала переважно "вісти" з місць, статті або літературний матеріал в великих вибором: З критичних статтів "Основи" ми випускаємо-поперше оцей редакційний лист до дописувачів "Основи" в додатковому знайденого нами недрукованого листа 2 вірша "До Основи". Уривки зі статтів П. Куліша: 2-характер і завдання укр. критики. З.- про І. Котляревського, 4.- про М. Гоголя й 5.- зі статті "Іого стоїть Нечепенко, яко поет народній." По торкається П. Куліша, то плях його , яко критика статтями в"Основи" не обмежується, хоч , правда, тут його критична діяльність розгорнулась в повній мірі : С. Фремов / Біля початків укр. критики Куліш- як літературний критик "- "Книгарь" 1919 випень-серпень ч. 23-24 / навіть підкреслює, що при всіх змінах діяльності П. Куліша його критика найменше підлягала хитанням саме тому, що критиком він був переважно в 50 та 60 -х рр. Дійсно до "Основи" у П. Куліша відбулася лише зміна в його відношенні до українських повістей М. Гоголя, зміна по суті не велика, оскільки П. Куліш і надалі не переставав цінувати Гоголя; лише поставачи проти народньо-сентиментальних ознак оцях творів в укр. киття: Ці свої погляди він висловив ще в 1857 році в додаткові до російського перекладу роману "Чорна Рада" в"Русской Веседе" під назвою ! "Об отношении малороссийской словесности к обширной." А загальний погляд на українське нове письменство яко на безпосереднє продовження й заміну навіть для народних мас народньої творчості він висловив в "Записках о Війной Руси" т. I СПб. 1856 . стор. 182-185. І жалуючи на байдужість народу до своєї місно історичної поезії / 121-122 / він сподівається , що селянство прийме х/ Це його критичні статті доснов"лянського періоду " Завжди на малороссийскую словесность по случаю вихода в свет книги "Народ: 227-234. " Р. Квитка / Основ"аненко / Русский Жестник 1857 № ХІІ стор. ні оповідання Марка Бовчка "- І його повісті. Слово на новий виход квітучих повістей. Написав П. Куліш. СПб. 1858 р. В збірнікові "Лега" що Пс Куліш видав 1860р. СПб: його попередне слово", "Погляд на українську словесність". Слово од іздателя до Персонвіту "Гоголя" і Кузьменка . "Од іздаителя" до "Привказок "Требинки", до Лихо не без добра. "Іванн Барвінок та до 10 твoрчість нових українських письменників за свою. Після "Основи" П. Куліша пішов своїм власним шляхом розвиваючи ідею не служіння "народові" а керування його з боку "культурної" інтелігенції, постав проти ідеалізації козацтва,не стільки в негативній оценці хмельницького . Навпаки? Полюботка, / як ни це бачимо в статьях "Основи" / , але самих народних революційних рухів, з'яв-заних в козацькими повстаннями. Разом з тим він рішуче розійшовся в основному течією української літератури. За нормальних обставин це могло б викликати може й досить гостру , але в усьому разі значну літературну полеміку. Одначе літературні обставини того часу не сприяли такій полеміці звагалі, коли мало було надрукувати статтю/ П. Куліш, звичайно, боротьби не зрікся, але переніс її в свої літературні твори, де загалом нападав на своїх літературних супротивників Ми маємо на увазі, напр. такі твори, як : "Письмакам та йдамакам ", "Козацьким панегірикам ", "Іншогоризоні на той світ", "Гляжунам","До Тарасівців", Писами брехикам " і т.ж. а з другого боку "до Дантa", "До Шекспіра". Од редакції / Основа 1861 ч. «квітень/ Високооповажним : О-т-п-ч-с-к-у, - М-ду В-р- ві, і Г. Трн- ському , в Кишинів ? - О. К-цоvu ; в Таганфір, - ІІ-ну - М-чу Ст-ц- ку , в Гродно - Г-ю А - т - ку , в Кролевиць і тд. На оповістку про "Основу", і туташні і дальні земляки стали слать нам - а усіх кінців України, з над Дністра і Дунай , в Одеса, Криму, Іорноморій і Кавказу , их Москви , Казані, Астрахані і к инших сторін,- хто на це вийтсь.... Протяг , посилаючи ман привіт і дяку од щирого серця, одповідаєм вам з такою щиростью і правдою, як і ви до нас озвалися. Нехай тихе да тепле слово наше, наша другий рада, на добро вам здасться . а ви нас за те своєю радою зарадите : коли де треба - навчів, поправте- і діло наме піде веселіш, і дружнім і краще. Великий наш покійник , Шевченко, зразу урозумів існу красу, всю то- пину і глибину Української нови , і полапився та струн міцної діри х/ Так ще 1869 року його "Нариси історії словесности русько- української" Правда / галицька / № 1-3 1 вв пізніше в 1832 році в "Ауторпий поевії" / Львів/ Лист до української інтелігенції. Його не слово, здалося нам, а чисті слова чистої душі народньої: Захасться і нам іти слідом народнього великого чоловіка. До свого в довому й річ , бо в прикладній нам праці ширих земляків наших- в иншій і не догляджено за мовою. Ми, боронь боге, не думасмо проводить дорогу гостю тісними дверима, як і впершу в "Основі" сказано ; ножай ковен добрий чоловік пише як уподобав і змалку наслухався ; тільки треба пильної уваги- чи так же як-раз веде народ річ в тім случаї, який хочемо оповістити. Не для кожного одразу звинеться камінь що крив цілі віки скарб слова , хоч воно, мов барвінок під снігом, зосталось - зелененьке й свіже. Наш Марко Вовчок , як бджола бога, вшив найкрашу росу із квіто нашої мови, бо показав її покохав той люд, который видив всі свої думки та гадки ; все свес серденько , тією мовою. Без любови одна ніць його талану не помогла б кому б нічого б він не вдіяв іодним розумом ; а то читаси - не одірвєся од його речі, як з анива від Криниччини : чувстя , віриться, що так, а не инако, помислив, чи потужив, чи пораджувався чоловік, як у його малюнку знaто. Не можна тає запернять , що в таких людей , як М. Вовчок, не різ вить дещо в народньому мовом. Не легка річ змогти сеє. Ми попередил свою мову розвивайчись на інших полях , і вискочивши на гору, часом не долучаємо гаразд, що вона до нас, голубка, промовляє. Горе, як хто з городю думкою, а не в ціростию, да коханим до люду божого, приступась до рідного слова, та й почне його калічить ....... А як напустимо калічок до чистої нашої мови, то недовго річ ій і змар- нити : як городина молоденька, стече мів бур"яном. Ліба и мало приклад на се по свіду є лоть 1 в нашій хаті, що поробило калічене старе письмо із налою книжною мовою: Або ж Москва- чи скоро збулась надимання своєї словесности - "се росска флакка врака". Насилу такі люде, як Ілункін, повимітали ту полову лавровими пінками, а начертали живого слова в живого люду. До отсе зараз ми заважили , найбільш припадає на присланних нам віршів : в одних видно, що де-хто, звялись за перо, не тільки-що но- вого нічого меж нашим людом, а уст його, не довідався, дай того ще не прочитав, що все десятки літ як списано й напечатано... Так, не спорл- дявшись, автор пішов собі світ за очима й мусив звернуть в простого народнього шляху туди, куди й не треба, або, знов, замість своєї, ступив чужу тропу й переспівує думки чи народні, чи все переспівані ким- другим. Кохані земляки, посилаючи в Основу свою первинку, найбільш на нас задаються: аби, кажуть, наш віз у лад котився- додаваймо рук: хто обома, хто -однією, а хто й пучком навіть,- все ж тягтимем по трох! З щирою дякою для всіх і про все, випишемо по гарній частині з де- ляких віршів , котрі не підійшли під нашу програму : нехай разом з на- ми полюбуть на них і другі читателі: І. / х/ Світить наганчик - не лучину... Той ниточку, а пасмо- другий; Робота й видає для почину.... І я на старості візмусь лоч вал.... щоб і свого додати,- Бо в справжні прики не голюсь- Аби крутить, аби не спати. / А. Р. Звенигородський./ З усіх віршів своїх дописувачів , що редакція "Основи" надала до коша вибрано було 6 уривків на 11 думку найкращих і вищено, яко до- даток до цієї статті. З них і ми передруковуємо один цікавий тим, що характеризує відношення дописувачів до "Основи". Крім того далі випишемо документ випадково знайдений складачем цієї книжки на селі в харківській окрузі й ніде не друкований. Це лист до видавця "Основи" к.м. Білозерського й вірші , що дають нам уявлення проте з яким інтересом ставились на Україні до цього жур- налу суфельники / вірш написаний це в грудні 1860р. /, а з другого боку оскільки побажання старого громадянина росходились в дієнними намірами видавців. Рукопис очевидно копія, зроблена для себе бо мі- стить неповне імення: Цікаво, як автор харків'янин, гравчи словами змішує основу, що натягаєть на верстат, журнал "Основу", що звідси надуть бере своє імення, та Основу біля ларково до кив Квітка-Основ'я- ненко. Автор стоїть на старому російсько-патріотичному ґрунті, що властивий старшому поколінню / Квітка; Метлинський; Гребінка, що пере- клав "Полтаву" Пушкіна /. Для нього перемога Петра над Карлом та Мазепою, було мертвим вихвалення в укр. літературі. Проте Н. Куліш це довго після того писав рімни Петрові та Катерині. Але "Основу" цьо- го прийняти не могла. Ми уміщуємо вірш зберігачем мову й правопис. х/ -- та .... "Основи ". Иллюстрий Государя Василий Михайлович х/ Прилагаю при сём на усмотрение ваше повестку хх/ на мелороссийском языке, которая если не окажется в чём либо противной то принятие на себя труд поместить её в основу: - и в прошлом году в декабре месяце послал в редакцию основы на мелороссийском же языке статьи Дека за их дужку Основы и верно они как нибудь затеряны ; выписывая журнал ваш основу я не читал ничего об этом разве в Геншарской книге, которой я не получил, а потому на обороте сего листа прилагаю им для просмотра и стишки буде окажутся не противны то не оставьте труда Старого поста, то может и еще что видимая и буду к вам доставлять: а к -том, прилагаю при сём в копии выписку из московского Архива документов к сведению, которая отскана бывши нашим харьковским преображенцем Филаретом х/ в древних бумагах Архива д-р. Губернского правления при составлении Биографии Г. Ларькова. С истинным уважением ваш, честь быть вам Илюстивий Государь покорным слугой Ев. Й-ц. 20 мая 1861 года. Х/ Це харківський архієпископ Філарет Румілевський, що написав "Історико-Статистическое описание Харьковской епархии" де зібрано чимало архивного матеріалу також і по недержкній історії / це має велике значення. Проф. Д-р І. Вагалий "Історія Слободської України" в-во "Совет" 1918 стор. 296/ Дляка за Основу: Сполать вам хлопці по згадалі, про нашу сторону писати, А то як маль, що всі новачки Ничто не мусим росказати; Нічого ; ні в нас на країні хх/ бувало, ні в старшій береза жити, що слава марно пропадала таки восиняли були. Сполать ще скажу вам знову, тому, затейв хто основу... Бона під харьковим обивенько; да вно в сусідах проживась в основі тій кибав далинсько Грицько коли на вас хто знає покій звялась було горазд писати так кажуть нам по годитесь не вліть бо сами прочитать, ти треба кой чом, повчится, там на святи права стала; щоб наса вкраще назвалась. Та в нас смеєтся и глубується не розибравши що і як. Дсе на виворот толкуєть. Кричать усім що се... пустик... х/ Білосверський , видаваць "Основи". хх/ яку повідомо. ххх/ автор і ише в згори вранці а це риска. А якщо наїшовся добри людий, Осмілившись зазнався за діло : Нехай хто нама сверху буде, У добрий час пішите сміло. Тогди самотньо там и крік, Недай им іштоть на ляжк: А ви пишете як трудились На вкраїні наші люди ? Як с. под'яками добре булись. Дали й татарину боди ; Удрали гічки мн на славу С царем из батьком из потроп, Ям, вперед пидався будь пил полтаву та 2 не розчукалася добром : Як начмо дає у польщу тлгу... маєспа розгубив свою штату... Та що тут доброго чирикувати Крипка б буде вама основа: Найдуться хлопці цо писати. питканий буде в нас готово. Базок багатько на вкраїні . нас не казанних лекить - Тилько портнесь з старій скринь; то їм и нюбочим тувить -- пишите ж, а добрий час та гарно: щоб праця не пропадала марно. Ба. Но....скік. ЛАГАРТ І ТА ЗАДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КРИТИКИ /Перегляд/. Недосканалість праці можна вибачити, але нь нас виправдань для дінощів та балючості до шлюхотних, жалюких ін- тересів та питань - байдужости, що поясляє або з неосвіченості, або від своєкорисного розрахунку, або з того і другого разом. Слінський: У нас час постачанням повістей до журналів займається дуже багато письменного люду; але на повість , так само як і на інші твори без- лотрестики, більшість читачів дивиться зовсім влігка. Авторові охоче прощають у нас не тільки позерхонне знання того світу який до в нього взята повість, але школя- й брак вдорошого розвуму. Тіж самі читачі суворо гасудять подібні хиби з історика, природника, філосо е. Мені здається, що це з їхнього боку несправедливо і легкою но. Бо в повістяр, і історик , і природознавець і філософ вмілися знайова- ти 'конний на свій лад життя в його дійсності', а не обладнані його вигляд. Але я право мають читачі ростро їх гоньбити, якщо не чиста- ває в них фактичної точности, або вірних міра, інші й той же час ставиться висвачливо до тих же самих хиб у маларів сімейного та про- мадського життя в повісті, романі, поемі тощо. Во я осуджуючи вчен- ного лі про цю пиве дбасно, як про те, щоб застерегти суспільство від оман. Іому ни байдужі до оман, що ним задурюють суспільство погані письменники, відносно яких життя, яке вони змаловують . Нас- лідки фальшивих уявлень по предметам історії, природознавства, філо- софії ніж не шкідливіші для успіхів суспільного розвитку, ніж нас- лідки покрученого погляду на джохолішню поденність, на відносини людей між собою, на загальний характер народу й таке інше. . . . народження нашої літератури / звичайно не в особі Котляревського та його наслідувачів / припадає на час , коли суспільство від колонного твору розвитку людського почало рішуче змагати безвинувато корисного прикладання його до спільної справи життя й коли багатько декого задумалось над питанням : яку саме користь повинні принести суспіль- ству високо розвинене слово й високо піднесена думка. Ми знаємо, хто забочував, хто охороняв та хто зробив своїм анарядям великорусь- ку літературу в часи її нерозвинної молодості. Література українська народжена посеред інших низьок : її берегли в часи смиренності й існування, інші люди; вона слухала й повинна служити іншим завдан- ням. Вона не є витвір невеличкого гуртка, що влаштував собі ми- стацьке життя посеред криб, який залишилось тільки підлягти його сма- кові, його уявленням і самому його життю ; вона - голос такої криб; але що не виначає своїми зразками освічених людей, що обертаються поза її життєвими потребами, а належить, затягає до свого осередку найроз- виненіших діячів совіті, з усією їхньою вченістю, з усім блиском їхньої артистичної освіченості. Всі /1/ люди, при всій особистій перевазі над одиницями свого простого народу 'почувати і визнать розумом, що сила народнього духу не в їхніх учених та естетичних гуртка- ках, а саме в дії маси, в якої кожна окремо взята особа маєше однако- во позначка, адже в купі з багатьма іншими собі подібними зберігає зако- кони літературного смаку й народнього розвитку для найрозвиненіших та найсамостійніших представників нашої народності. Позаяк наші укра- їнські поети з коли не виходили з великого кода, а маленький, ніколи не творили для небагатьох і завжди , в час творчості, улялили собі, що їх оточує так би мовити народне жито / під чого залежить і фінансова обстановка сфери їхньої творчості, і самобутня сила й / ; через це твори їхні треба вважати не за забавки віддаленого від життєвих турбот гуртка, а створінням духу народнього. Нарід же нічого не творить без практичного життового значіння. Нарід у витворах позаїт свідомо й інстинктивно шукає, задоволення своїх щоденних моральних потреб. Нарід може збудувати в великих витратах церкву, шлях міст, громадське грідло, але ніколи не витіснить кумедної баланки, що коштує мільйони. Також і в житті чисто духовному його велика й сувора дума не займається цяцькою, ні для чого не потрібном масі й що задовольняє химерному смакові тільки небагатьох, а тим більш- цяцькою, що перекриває пожежне діло, або що наслідую не припадатному для цього чуттєвщину. Таким чином кожний автор літератури нашої, яко літератури, порозмно й майже виключно народньої, повинен слуша- ти перш за все на користь нашого морального існування, що від нього є в помір залежності іспуняла матеріальне. В протинаяому разі, це буде писання самозвано-українське й яко таке, неминучо підпаде нов- чанному осудові громади, що лишиться до нього байдужа, й голосному засудженню критики, що пильнує чистоту смаку народнього, і здорового народнього розуму. Після цього питання : " чи потрібно критиці випа- ти всю свою розбірливість в літературі молодій ? " розв'яється саме собою, якщо на красне письменство дивитись, як на васолодження часу дозвілля людини, що хочеться лише за присинними почуттями ; то звичайно сувора критика багатьох збентежить і зупинить в їхньому ретельному слушнім чужим забажань. Але коли письменник виступає перед свіже сценільство, яке тільки по розвивастся й уперто вимагає від письменника духовного змінення, що відповідає народньому смаку, тут критику не до речи куняти в покійній фотелі й в просоня погукувати: браво, браво ! Він повинний улямити себе трибуном народним: він повинний постійно зберігати в душі своїй моральні потреби свого наро- ду й керуватись його уявленнями про самого себе, що виробилась його виттям і що виявляється в його побуті, в його звичаях, в його успій словесності. Якої ж вибачливості може чекати від подібної критики псевдо-поет, що нівечить в своїх творах побут народний й цо супере- чить звичаям народним, що поразає в "язок, який існує і повинний існу- вати між друкованим нашим словом та словом народнім успіми. Вибачли- вість в цьому разі буде лукавством перед своїм громадою, а якої кри- тик слушить докладачем: як фельшний історик, так і фальшивий крає красного письменства повинні бути викриті в і"я загального добра", в ім"я успіхів самопізнання, в ім"я прагнення до красної будуччини народу. Інакше- все буде в нас ігрешки, і ніколи не видідо наше сде- пільство в того легковажного дитячого зросту, в якому воно було в часи Котляревського. Завданням нашої української літератури повинна бути сувора відповідність її витворів духові народньому та його пожежному I лютого 1861 р. С. Петербург. II. КУЛІШ. ОБЛАД УКРАЇНСЬКОЇ СЛОВЕСНОСТІ II. Котляревський / Основа 1861 січень / х/ Перегляд / Коли таким чином дві частини тієї ж самої нації стали одна перед другою, в нових для них відношеннях, то, природно, вони здались одна одній дивними й смішними. Простий нарід зважив свої уявлення про панів в протиположних та післях, за неможливість для нього літературного х/ Ми взяли більші частини цієї статті для того; щоб показати, як Ц. Куліш підходив до оцінки давнього посміянника з "лужичного творчества" з історичними обставинами, зокрема соціальними суперечностями доби. І це вроблено ним свідомо, як він сам про це каже: "Виглядаючи від автора точного знайомства / на підставі значення/ діяльності П. Куліш ставав зважали на погляди реалізму, але зокрема також тому, що сам був великий знацем народного побуту. Той повірне вмальовання народного життя та історії він закидал Гоголя о дальшому це змагання вірно змалювати побут, цей етнографічний натуралізм дістав в українській літературі надзвичайного розвитку. Другий центром нападів Куліша проти І. Котляревського є саме народження від змальовання народного життя, непоєднане до нього відродження в пропозиційності просто побаченого відношення до "народу" народників, в слідуючому числі "Основи" в захист І. Котляревського вступив невідомий автор. В статті "Имя Петрович Котляревский" він попереде дорікає П. Кулішу незважна життєпису І. Котляревського : "але життя Котляревського таке немає в знаннях, що значної історичної діяльності, не можна вірно з'ясувати багато випадкових його громадської діяльності, а легко помилитися при оцінці його особи, яко людини й громадянина. / ів 163 /. Далі десять позитивних до ладний начерк життя І. Котляревського до висунення позитивні боки його життя 2. близькість його до селянства та міщанства. Третій вказується на те, що творчість І. Котляревського відповідала потребам свого часу, що всі видання "Еней" вироджені, насолоджувались 16 уривками з неї, що активність яко приклади. В продовженні статті автор обидва роз'яснює питання про те, хто правий-критика / ІІ. Куліш/, по васуджено І. Котляревського, чи "громадянство", що ставиться до особи поета в позагод та любов"/ ів 175/. Одначе продовження не було надруковане в "Основі". Проте пізніше, в 30-ті роки ІІ. Куліш змінив свій погляд на І. Котляревського: В "Художній поезії" 1832 р. він пише : "Оже я малою дрібною собою, че не мусив забути, що не залишиться ні панський еротизм; від государя подіття : народилась українська література. / для С. Кремова. ор. сі. стор. 1535 прим./ засобу висолюлюватисяї погляд на речі. Що ж торкається видов верстки, то вона , в самого того часу, як гетьман козацький з'явив- ся в пудрі, оточений пудреним двором своїм,- відчула, в особі най- багатших своїх представників, неприязний ревіть від порівняння новомодного тоді костюму, що в нас час перейшов до локтів, з збран- нями старомодними, по збереглись до наших часів у простому народі. Ве тільки мушани, шаровари, чуприни, ауси зробились смішними напу- дренням та чисто виголеним наслідком захопленого за кордоном геть- мана , але й самий значій та моза рідного краю здались им посторно грубими та смішними. Реріт ікнії був рідний брат того реготу, що ним Брухівці проходиш обдуриених ними простолюдинів в червої ради. З того часу з'явились між українцями ці гумористи, що їх цілі десятки, по проданню, винаймали собі своїни картили чина та частки у вельможних та могутніх людей. Ці близні не були люди обмежених здібностей. Нашаки, ікні здіб- ности раз-у-раз були такі, що якби вони йшли шляхом чести та прав- ди, то могли б постатити себе високо в поглядах нація. Але ці добродії розрахували, що таким шляхом далеко не уйдеш, про тодіш- ньому розвиткові протекторства. Й назадились краще висніяти його в своєму джедійстві перед пудреною публікою. Вони звіряли, що шляхом чести та правди, легко було, по тодішніх обставинах, заїха- ти, по слідах Палоя, до Сібіру й розмаливо вибрали голосом своїм привиджу : "Сичи, врахо, як пан каже". Вдячність глибше в його / 1. Котляревського/ літературне обличчя, не можна не помітити в ньому відзнаки меценатства, що його шукали взагалі російські письменники того часу, що ним вони менч більш навіть питались перед людьми, що не масть входу до вельможних коле й що йому охоче, а" якорова дитяча угодливость скордили свої здібності. Ми не входимо тут у питанні причини, що управляли то- дішніми письменниками, для яких громадянство, в сучасному значин- ні слову, це не добувало, й звертаємо увагу читача на голий факт. Котляревський був прийнятий, яко рість, в домах князя Куракіна, кня- зя Лобанова-Ростовського, князя Репніна, графа Кочубея, графа Лам- берта й генерала Селухи-Колановського ; словом, його тягло скрізь до натхіл вельможності та багатством, хоч, з другого боку, його зачайно, принадужале туди й освіченість хатніх кол / але яка є/ Він не обмежувався читанням своєї "Мелди", під веселу годину, в колі вибачливих своїх меценатів. Він частував їх смішними анекдота- ми, де основою частіше всього була неосвіченість простої людини, що говорила, замість малебень, болебень , що уявила собі, що при освіченні води необхідно крикнути в наряд : не товтесь с 1 т.п.х/ Щоб напомнити години протекторського довідля іншими розмами, він скомпонував дві театральні п"сси й, мабуть , скомпонував би їх значно більше, якби зустрів більше заохочення. Але меценати Кот- ляревського, видко, повізали, сміючись курязним виразам таких осіб, як Зозній та Супрун, а позмнні частини п"сс, де виставлені гідність вобого життя та постійність кохання, не викликали в них особливого співчуття.- Й Котляревський опинився на перших спробах свого драма- тизму, що були зикликані, очевидно, не потребою самодіяльної твор- чості, не начальною потребою дійливого оточення, а випадковим мили- вом незалежного туртка, що шукав й його п"сах легкої забавки. / далі іде, яко характеристика відносин І. Котляревського до меце- натів "Одна до князя Куракіна", тут упорно видрукувана, та оповідан- ня про те, як І. Котляревський впрохав собі у графа і міністра в. Кочубея луку/. Повторюється про це все було б не доречним у критиці, якби характер та оточення життя письменника не мали рішучого впливу на його твори. Подібно до того, як духовні академії та семинарії, зі- дірвані від народу штучністю своєї моралі, не дали низьому суспіль- ству жадного поета, подібно до того й кожне штучно утворене життя пригнічує в своїх вихованцях здоровий поетичний хист, покручує його силу й надає плодам його відразливу мертвотність. Позвія здіймас еа свій годос в такому задушливому оточенні не інакше, як в формі скар- ги або протесту, й через це сатирики в кожній штучно заведеній лі- тературі стоять, в очах назадків, безмозно вище тих письменників, що брали ноти відповідні до загальних переконань оточення. Котлярев- ський, по своєму природньому хисту, міг би в сатирі п'яти далеко від своїх драматичних п"сс ; але, бувши залади в залежному стані, він не смів, якби мір, кинути сатиричний погляд на істотні хоби сучас- ного йому стану річей. Він, тільки вдаючи в себе продивого музика в своїй Мелді , зрідка намагувався назвати пади свіцьких та духов- них осіб, що чинили над українським народом ; але карикатура простонародного побуту, проведена крізь усі його "мейдл / а Мейдла не покидав він зайняттяся до кінця життя/ звичає в ньому й остання вар- тість сатири: тим часом синіх Котляревського був зарадливий, через те , що в ньому містилась уся сила його хисту, 2 читач його часу, далекий від нашого погляду на простонародність, ретонав однаково 1 над тим, що суддя за новий мундир перекрутив діло , ризикуючи Слібром .4 над віршами, на взтір таких : " ін бачив , як ми обідрались с зброння, постоли порвались ... Подібна картина в наш час не розмінить нікого, тому, що з'ясовані наші причини неприродної бідності народу серед краю, багатого при- родними витворами. В епоху Котляревського синів б/в не дуже розбірли- вий в виборі предметів і переживно обертаєм на тих, хто не жстигнув зидратись з бруду й зайняти місце понів честечнких панів, що за- бочували своє статеве життя сотнями таких людей, якщи, в назве- дених віршах, змальовані Троянці. Шкідливість Мейди в бою ії ко- мпану очевидна: ця книга робила смишно просту людину, засуджену на погітво й віддаленого від близького єдання в класами більш освічени- ми. На лихо, вона мала юніх в ті часи надзвичайний. Але головний абсурд Мейди , це те, що в ній простому народові укра- їнському притисані звіди, що могли б характеризувати тільки ріпну ча- стину тодішнього українського населення, саме,- чиновне панство, що було зіпсоване в здорових основах своєї народності й не досягло втіленченого життя та звичаїв на чудовезний зразок. Він до того захо- пився своїм карпатурним комізом, до того понизився український нарід своєю народністю, що і його природній хист, і знання мови укра- їнської, й безліч характерних подробиць простонародного побуту- все це гине даремно на хибному шляху, що був названий йому віком та суспільством. ого народів не тому зтратила для нас вартість, що час народів дав- но минув для всіх літератур : вона відтодоує нас порушеним при- родніх відносин між дітьми й батьками і/. міс чоловіками та жінками / яка народів її карикатура може дозволити подібний жарт в спогадах синя про батька: В сей день його отець опрятся, Як чинкидихи обігрался... / ч. 1 / Але таку мову сина про матір : З ненавид мої рідненька Чорта десь тодер гудл, А може спить уже й "линецька. Або з "моп" клями гане: Тепер із, бачу, во до соли: Де, підтишали деся полів Фуріжке добре навісна, Коли сама в кин не почує; То для когось уже сміхнє; Для свого такої поцім... / ч. II/ / Котляревський описує Андрея так: Розумна пан! і моторна..... Трудяк, дуже працьовита...... Она, як з'єстрила Троянців цинас; Мідлів таки єс голевішками.... Який час враг сюди направив..... Ця ж мала розбіжка, І погли на розумна і працьовита пан!, через кілька між богами та смертними З/, в якому б парі суспільства, в якій би недоладній національності не змістили ни дії перелющованої Інеди є Котляревський, поводяучись зі своїм прийетом надсилаючи його, без жадної до нього помаги, перейшов за межі смішного в дійсног до карикатурно-подворного. Але а пародія - не карикатура, та а сама карикатура тільки тоді може подобатись скільки-небудь освіченному окові, коли вона не виривається повз межі смішного й не переходить в потворне. АІІІ вік був найгіршим з усіх віків існування нашої нації. Занепадав торкнувся в ньому найскрайніших своїх меж. Варти це на увазі, ми не повинні бути занадто суворі до Котляревського, яко до літературної та громадської особи. При всіх своїх хибах, він був одним з тих небагатьох українців, що так чи інакше повезли нас ще в того часу до теперішньої нашої самосвідомості. Але писання українська сдовесність все ж не може бачити в ньому свого батька / всупереч багатьом з його прихильників /, через те, що він був занадто це далекий від зровміння поезії звичаїв народних та поезії народних предань. До цього діла покликані буди два інші письменники . Квітка та Шевченко. Література наша в теперішньому спомну напрямі, безпосередньо від них воде своє походження. Зиволення від котляревщини служить одним з доказів їхньої спорідненості в гонісні нашого народу, або, що теж саме, в речисм киття. В напрямі творчості Котляревського йти далі було нікуди ; в напрямі Квітки та Шевченка, лежить далекий, безмежний шлях до літературного нашого розвитку х/ 18 грудня 1860 .С. Петербург. 3/ Заверну узагу читаача, на гиджу лайку Інєя, звернену замісь молитви , до богів / ч. II/ Гей ти, проклятий старигано. На землю в неба не виркнеш.- Тодо. Де тут комична природність відносин. радків, має ланцюм - розвивакам: "Коли б .... молодий Інєя нашого злапала Яка б тоді весела стала Тогді б великих день був би нам . З чому тут смішно. Айба може в огендбашні кіночних числот та в запереченні жадного морального почувтя в німці, що ні в того ні з сього виявило перед золоченням бажання златати їхнього отамана, що про нього кони самі мрсловились та: Інєй навіть на нас ману : / ч. І / х/ Поте влім в 1862 рокіт писав зеленський свяного / Інеду, Наталку Шолтачку, Ясколя Чарівника/. ОБЛАД УКРАЇНСЬКОЇ СЛОВЕЗНОСТІ. II Гоголь , яко автор повестей з українського життя. Стаття зрізка: / "Основа 1861 г. пересень / Переклад/1 / Полеміка з Єдлінським з приводу Тараса Бульби /. "Поет / назве Великий / почував, що в першому виданні Тараса Бульби на багато дещого лише зроблено натяк, та ще багато стріл історичного життя українців лишено в ньому недотроненням. Як великий поет та мистець, вірний раз вбраній ідеї, спирав Бульба / в тому- то й горе , що він а'їхав на гомерівський спів, а оскільки часто хвобному, але за звичай помічну образа, оригінальним нікого не позво- ченних/ не додав до своєї поеми нічого такого, що було б чуже і / а він якраз довго багато цього, що зовсім не тараномило називати в свих концепціях, що до нього міг додаватися Гоголь, втіворюючи сих х/ З статтях своїх про М. Гоголя П. Куліш так само, як і в відповідні до ниніших петербурзьких старання підрядженим невважна автором на- родного життя та історії, обстоює необхідність як найбільше під- ходити до народу й статочно втамати його життя для реалістичного виявлення його в своїх творах. Но до М. Гоголя , то завжди невинн- на кисть українського селянина робилась тому що Є до П. Куліша. Тек М. Полосей в "Московский Телеграф" 1831 р. ч 17 зверсень роз- гляданий укр. повісті й. Гоголя мін певним роба такий висновок: "... ми видим, що вон самозванець-пастух / ви, сударе, Москаль до еде городами - це цілком в стилі П. Куліша. Андрій Паринний в статті : " Імсли малороссиянна по противлен повестей паскічника. Рудого Цепика ...." /Чим Отечество"и"Северный Архив" 1832 т.ХІ/] так само вказав силу помилок М. Гоголя проти укр. етнографічних даних і тім пошанки по часті були згодом названі А. Цвєбінського на українські кан- ки й повісті Г. Данилевського / Основе бір. кн./І/ в такм саме під- ходом, то побачимо цей підхід сказав одну з характерних рис тодіш ньої критики. Одначе до торкається П. Куліша то він знайом вас- затого опонента в особі М. Івановича, що виступив проти нього , ще в приводу ужит цге Н. Гоголя в спілкові до рос. видання "Юрні Ради" ; але в першій сенсі "москвські свої статті / бір. кн./І/ П.Ку- лиш починає в збідні дії М. Івановича. Полеміка велась довго, до 60 -х р.-р. Огляд із дня: Ор. с. С. Фремола в "Київт" 1919р. літень-січень стор. 1563 в примітці. Одніка дана у А. Динна "До- торія русской етнографии " Спб. т. ІІІ 204- 210: Рідному натур- алізмові П. Куліша / до запоминає з приводу свого власного роману " Юрна Рада " : " і подібнини всього себе ближче, и потом у сочинение моє вило не романом, а хроніком в драматичному названню "/ М.Іак- синович до довіть що ІІ. Гоголь досить знав Україну, але що "действи- тельное життя он съезжално пересвадал и преобразил в новое бытие", художественно-обратцює / М. Іакс. Сібірське соч. 1875 р. т. I стор. 617 передруку статті: "Об историческом романе г. Куліша " Черная Ра- до " 1857 г. " Русский Вестник" 1858 р. кн. І / Очевидно росходження тут було приємніше і Максимович на той час був представником старої школи / романтики/ Треба зауважити, що П. Куліш сам буде видатним дослідником і палким прихильником М. Гоголя 1 вказав, по назвіть гостра критика не мовко виснити слави цього письменника, тим більше, що вона торкається лише українських його повестей, що були лише пер- шим етапом його творчого шляху. Правда П. Куліш так визначав інстацію "перетворення", але для глибокого виявлення дійсності, не романтичної ! фантазії! своїх сучасників/, але тільки розвинув багато подробиць, що вже міститься в 11 основній ідеї. / Розшум- 1 виявив більше попереднього незнання історичного та етнографічного грунту, де діять його герої/. Він вичерпав у ній все / . / життя історичної України, і в чудовому, мистецькому створі назавжди зафіксував її духовну по- стать : так скульптор уловлює в мармурі риси людини й дає їй безсмертне життя..... / Без воно, журнальне оракульство . / Особливо цікаві / продовжує Балінський, зовсім не підозрювачи, що робить найбільшу помилку, яку коли-небудь робив талановитий критик/ подробиці боїв українців в поляхни під містом Дубном / де, похабне, во- ни зовсім не відбувались / та епізод колання Андрія до красуні по- лячки / епізод, що свідчить про авторове незнання віку, суспільства, звичаїв, умінь та про невміння його видалювати кошачих мінок позаді/. Вся поема набула це більш підвищеного тону, перейнялась ліризмом / що додало від себе й затомарив гарні боки першого 11 видання /- див. "Соч. Балінского" #III 219-220. / Про "Венер названу Ямна Купала "/. Гоголя тільки й мови, що про повязанкі цінки козачки, що була свята й яскрава, як нак наїтощного рокового поліру, про ротня, що " здавалось, для того й створений був, щоб виводити соловейкові піс- ни", про поцілунки, що молоде необоротно впливає "дво одним. що це завадто відгонить поточні театри та шуліх часів; ця трохи краще біля, рум'ян та припадних сценічних яшмидковостей ; а де ж саме життя . де той грунт, що обробляється в поті лиця, де лише зрідка зростають квітки краси чарівної та поетичного колання. Його нема в оповіданнях Гоголя. В нього все заготовлено лико на свято, на виставу. Розмажеться глядач, шкоде звіса, а де її ли робиться потім; до цього не додумався Гоголь, коли був автором українських повістей. Гоголя ; Корж, його дочка красуня, 11 козачка і поетичний чоловік Петро, зорожа й воробчи,-всі ці особи уявляються нам невесело, через те, що змальовані без виразного шалжу, добро обміркованого та незрішеного в натурі. Вони належать до української людності лише своїм вбранням та фрамами, вихопленними по з української пісні, то в українській розвину, яке доза церковне, краще, карте ужити пуб- лики по своїй оригінальності. Але якщо б їх перебрати р. іншою одія, та заключити в їхньої мови такі слова, як ката, осолодець, руйнівці, кобза , те як б це поподумали, що то за нарід: еспанці, греки, молдавани, серби або поляки. Іоголяк Іоголь не перейнявся характером, коли повістка діється ся, знехтуючи бутногафію її усе те, що від неї важливе, не виявив індивідуальності і до серця людського. Особи, що в нього діять при малося невзараних обставинах, серед згущного оточення, що нагадує дитячий театр, особи, що носять свої імена лише як прозелек, але подібні до тисяч інших людей в тини й санини й іншими іменами ; не мають нічого паній душі, живуть, як би нових життям лалон, що рухаються перед нашими очима. В виконують свої ролі більш напе вдатно; але коли закриється ящик, що утворює їхній сцени та збо- гий світ, між нами й ними лишається тільки спогад, що ми їх бачили в душі нашій вони не додали нічого й навіть нічого не пораняли. Через це повість "Бочер пакануве Ивана Кундала" ми відносимо до не- потрібних витворів фантазії, що без них суспільство могло б обі- тись так само , як і без мильних будь-яко. Якщо вона не забута нами зомнім й ми не викинули її зі своїх книгосвірень, то єдино через те, що написана вона пером, що ним написані "Новский Проспект", "Шинель" та інші дійсно мистецькі твори Іоголя. Надруковані в одному з них зібрані, вона приносить нам користь відсмиву ; -саме ту, що на неї ми можемо жалувати, яко на дитяче квачування недослідченого в мистецтві генія, що для нього, в його залежній справ- ві , так само необхідна наука самодосконаленьня , як і для людей заш чайних - в їхніх малих справах. 1 Жовтня 1861 р. С. Петербург ЛИСТИ З АВТОРА: ЛИСТ ХІІ: Чого стоїть Шевченко , як поет народний, х/ Чуємо й ми по хуторах, що вмер Тарас Шевченко? Таке горе, що немає х/ таке відношення до Т. Шевченка , як перекиток можна було су- стріти це довгі часи особливо по різного роду бийшеньних писаннях. Але в часи "Основи" потяг на Т. Шевченка, яко на "мас народу" в повному значенню цього слова цілком випадає з тодішнього на- родництва. Див. напр. в дії де "Основи" стаття Костомарова "Вос- поминання о двух мальярах". Там мій іншим сказано: Шевченко яко поет-це був сам нарід, не продовжував свою поетичну творчість. Після Шевченка була одна по освіт народна пісня, тільки нам,- така, що й міг би заспівати тепер цілий нарід ..... і т. д. */ "Основа" бір. кн. 17. 51 /. 25 все на світі великого поста, й сята перед тогон усяка слова, що пала на його домовину: слізьми своїми зловили ми ціну подзвиникової рідного слову, котре одно становить нашу народню силу, нашу народню славу,- одно дає нам право на ділянцю між іншими народами. Поки ми в нашим жив Дерченко, оддалили ми йому панобу, яко високому постові, й очі одвертали од усякої хиби його й упадку на тяжків, одинакій дорозі лке в велике було його діло, що він зробив для нас українців й що бу- ли б ми без Педченка,- се все тепер тільки упомні нам одкрилось: занадбали здуже все письменні городне нам сільський непись- менний лод в його подрукованому новом. ..... а що - суєлъ . увійшов до нашої простої хати чоловічок, по-нашому прибраний, наших ніби й звичаїв, нашої й мови, та й почав якнісь вірмі про якогось Ченя слебезувати. То-то б, здається, треба нам врадіти, по-нашому чоловік віршує. Тяба - бодай так й не вір- шувати. Зараа де-котрі постерегли, що воно за пронва. " Придиві- тесь лишень ", кажуть, " до сього чоловічка близька : се городньсь- кий панок по-нашому прибраний: Гляньте: у його й панська хода й вся удча панська, а мовою своєю він тільки нас передривання й на смих підіймас. Се він глузує з наших звичаїв, в нашої батьківщини, в нашої простоти, що ми, бач, панських присмаків не знаємо, та панських фуків не заводимо, та панських річей солодких цурасносъ. Гляньте: в його бой про рідну матір перед громадою такі речи говорить, що хоч втікай із хати : слухайте, як він нашими звичаями ганьбує, ми він українське слово перековерує. Се нам пани таке дверкало подару- вали, що ж погляне ф його простий чоловік, то й сам себе не піз- нас. Оттакий дали тому віршованню суд наші розумні люди, а одверну- лась успіх ясна душа од перекуйовуваного не знать по якому Ченя. Аж тут Маруся Квітчина до нас у хату завітала. Серденько кохане, яке в ти любе нам та пожадне після того цілана троянського здалося. Се наша душа на Весну лоні по-нашому заговорила. Се перша була квітка, котора тим не духом, що й слово учителя благого, дихала. Тим самим поглядом Квітка на нас, простих людей, подивимся, що й той великий чоловіколюбець Здвнувалися ми, як яко власня наш народній образ, дарма що на йому пахарський піт густим цилом пришав. Глибоко глянули ми в Квіткою в душу сього простого люду й саме загадалася, звідкіля з його та глибиня несказанна....... Загадались, як тут Цевченко голосно на всю Україну озвався, мов усі спіли народні й всі людські сльози разом заговорили. Підняв він з домовин чиму нашу пам'ять, вивів на суд нашу новчазну старосвідчену й поставив перед нею Українця, який він єсть тепер, яким він через свою історію стався. Цевченко став мов би високим корогвом серед розпорошеного на тися- чах миль нашого люду, й з того часу всі в нас поділились на живих й на мертвих, та й довго це ділитьсяться. Слово його визволяє сталось ядром нової сили, про которую не думали й не гадали за Кот- ляревського найрозумніші з наших земляків, а та нова сила-народність. Бона нас родичами поміж собою поробила, у братню сем'ю з'єдночила й наше українське суть на віки вічні утвердila. Цевченко чистим подви- гом словесним докінчав діло, за которое гетьмани наші нечистим серцем бралися, Цевченко, воздвигши із упадку голосну мову українську, називамоває широкі граници нашому духу народньому. Отож Цевченково діло. ото місто Таласове в нашій народності. По- ставивши собі за найбільшій ввір творчества велику душу народню, на- знаменав він нашим письменним людям дорогу просту, ні в кого не питану Тепер уже тільки той у нас буде робітник не нікчемний, хто йтие вперед великої народньої громади, знавши її нужду духовну, маючи її смак чистий, днілячись її поглядом праведним. Тим-то не хто, як хуторяне та селяне, знать й чувть душев, чого стояв Цевченко. Він їх вбив, наче Ізраїля, їх княжної неволі, в которую були городяне взяли великий розум письменний ; він скинув з них ганьбу всесвітню, що вони люде- ні до чого ; він возвеличив їх образ духовний й ви- ставив його на ввір перед цивилізованим миром : дивіться, веми! й панства просвіщені : тисячу років сей люд убогий себе пам'ятав, й тисячу років, у своїй темноті і недостатках, тільки нуку громадському він корився ; хто з його вгору видирався і панською пихою од людей одрізнявся, він йому не кланяєся ; він його, мов порчеву кров, всезерав іа себе; він тільки громаду велику "великим чоловіком" Кутюрине ЗРАЗКИ ВІРШОВАНОЇ КРИТИКИ ПС. КУЛІША ДО ДАНТА. /Прочитавши його поему "Пекло" / Хто не знає, Данте, твого горіння, Той і того підка страшного незнав; З тього серця вийшли ті оповідання. В праведному серці той огонь палас: Що палить у поклі душі беззаконні; В мученичому серці холод побивас. Розквітлі квіти, пишні, благовонні, Що гинуть без сліду, що мов сон зникають, Осталися в серці болі невимолені; Некай усі люди тії болі чують; Некай усі землі, всі дани знаять, Як величні душі за звесь мир горюють. ПИСЬМАКАМ ТА КДА ЗА КАМІТ Тараса обсипать З любите квітками; І тут не знепадь Лялу своїм казками. Б....................... Коли-б Тарас воскрес І на кател мав глянув, Він затрусивсь би звесь І сломив дурні грлиув. Коли-б тупу й слипу Зведрів літературу, Об щаці б години Розбив своїм фандуру. В імя його, святе Про всі віки долекі, Я сьмітьте метеє З свої бібліотеки,- Те сьміться, що батьки Є дідами насмічали, Як за свої шинки Мужнцтвом кололили. В імя його святе На сором України; Я брехні плястете Про благодать Рудини. І се на тій землі, Котрою він пишався; В тій любій стороні, Де цвів він, красувався, На горах тих святких, Де він спіяв-молився, У тих садах глухих, А сумує-зуривав. КРИТИКА БОРИСА ГРІНЧЕНКА. Бориса Грінченка слід зарахувати до народників. Тільки це білий удосконалене, технізоване народництво: "Нарід" краще пізнано,- епоха реалізму проминула не дурно - не можна було його ідеалізувати так, як за час П. Куліша. Тай селянство було не те,- значно більш розслоєне, пролетаризоване. Але всіх літературні оцінки Б. Грінченка загальний погляд на літературу скороманий в бік селянства. Він керує умовами розвинення: селянство / "нарід" / та інтелігенція / "паны". Ідеологічного с таке об'єднання в безкласове суспільство / "нація". Засобом до цього об'єднання є праця "культура", де чи не найвидатнішу роль грає література. Не повинно бути двох літератур для мунка й пана / чи інтелігенції/. Треба однієї літератури. Але мс. П. Куліш першої доби виходив з народу. Нова українська література є продовженням дальший розвиток "народньої творчості". Т. Шевченко є ідеальний вразок такої літератури. Високо доскональну літературу видих класів / "город", що нарід не розуміє а він відкидає / так і "основи"- далі П. Куліш змінив свої погляди мало не на протилежні / Б. Грінченко теж мір'є "народом", але тих видих дослідень, отих Дантів та Шекспірів уступати не хоче х/ Намяки він визнає, що нарід просто таки оті твори може зрозуміти. На перешкоді стоять головним чином технічні труднощі: незнання історичних обставин, мови, невідомі слова і т. и. Проте поміж в творах світового письменства звичайно існує чимало й "умовної" штучної краси, що є спеціально продуктом відірваності інтелігенції від народу. Ідеалом Грінченка в літературі є античні греки, що ніби мали одну суцільну літературу, однаково зрозумілу всьому народові. Грінченко не так теоретик , як практик - він радять і сам робить- перечитати народній адваторії твори українських даних, що з цього повстануть створити ту ідеальну цілісну літературу Тут і селянин доведеться добре навчити, довести його до розвинення видих культурних цінностей / отих "дантів", "Шекспірів", але й "інтелігенції" покинути свої зайві естетичні прийми і т. д. З цього погляду Б. Грінченко й оцінює твори. Найвищого народницького остання здання в масанні, зречения своєї інтелігенськості до їм"я ксонародності дослідив він напр. при читанні Квітчинної "Каруси" в селянській адваторії. Але разом з тим він підкреслює, що народність, "нація" не є мунка. Нація, це щось вище, та вища єдність, що охоплює і нарід і інтелігенцію х/ П. Куліш ті часи так виставляв Радленда / Я. Шекспіра/, яко дверкало до українська звітна, може побачити своє дикунство: "До Шекспіра, заходившись коло українського перекладу його творів:" "До рідного народу, подарувши йому український переклад Шекспірових творів". Твори П. Куліша. м.З. Левків .1/07 стор. 254-256. ОЦІНКА І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО / ЛИСТИ З УКРАЇНИ НАДПИСАНІ СТОР. ДРУКОВАНІ В БУКОМІНІ ЗА р.р. 1892-1893. ЛИСТ ІЗ ОКР. МОДАН- НЯ 2–5 КВІТНЯ 1917 СТОР. 34-35. Наїсамперед міжу зауважити, що я ніяк не могу згодитися в дано му висловленню підомов думкою, щоб би во Котляревський знешкав українську народність, глузував з неї, бо глузував з українського мужика. Не могу згодитися тим зараз, що народність і мужик зовсім не одно-тим можна сплітися з мужика, зокім не глузуючи з народності. Потім я не бачу навіть і того, щоб Котляревський глузував із музики; вияти Котляревського мало нам відомо, але з того, що відомо, не вид- ко, щоб у його була панська погорда до мужика-паники : та річ, що він, пан , сто років назад вдягався в салту та й іде етногра- фувати серед народу, свідчити про воєсім ише. В драматичних Котля- ревського творах ми не добачаємо ніякого глузування з мужика. Напри- ки, в "Наталці Полтавці" в сцені, де Петро оповідає про театр, Ко- тляревський полюстас проти тих, що не так, як треба, малить у своїх творах український народ. Навіть в "Інейді" можна показати на такі місця, де він, малючи пекло, велич панам зовите на собі дрозда та терпіти від чортів підганяння задізними цінками за те, що вони: Люди кільки не давали І ставили їх за скотів За те іх.... там мордували І жарили во всіх боків. Котляревський садовить у пекло "усіх," старшин, панів, підпанків, цехмистрів, радних, бургомастрів, суддів, писарів" за кризду над бідними людьми. Ні. Котляревський любив свій народ та свій край і свідомо почав писати по українському. "ПЕРЕД ВИРОКОМ СВІТОМ " Київ 1907 р. стор. 7-8. Одначе статті цієї книги писано раніше й друкувалися в іншому, правда, вигляді з "Зорі" Львівській "Зорі" Московській "Новій Громаді", а ма- теріал зібрано ще раніше. Можна сказати, що в нас між інтелігенцією та "простолюдином" вирито - яке таке глибоке пропадля", якою в стародавніх греків не було; інтелігенція й маси так одне від одного відрізнялися освітою, смака- ми, вподобаннями, що робити зараз так, як робили греки, нам ледві чи можна. Сьому правда, та не зовсім. Розвинення краси дуже часто буває умовним: Може бути, що далеко не все з того, що творить зараз інтелігенція, с справді творами краси і коли насн не можуть у таких річах почути красу, то тільки через те, що вона тут занадто умовна, а там дуже дочасна й меншча. Може бути, що покинувши ся умовність, ми зможемо створити таке прекрасне, яке подобатиметься і інтелігенції, і насам. Деякі спроби / про їх дил/ показують, що есть справді котомні твори світової літератури, про які досі думалось, що їх може розвинити тільки інтелігенція, а тим часом їх розвине й неосвічений селянин. Чи не було б добре пустити в народ, помирити всі видатніші твори світового письменства та й подивитися, як їх народ приймає. Ни тоді могли б побачити що саме є серед нашого літературного над- бання таке, що може нас об'єднути в масами. Ні могли б тоді знайти відповіді на багато дуже важких питань: що саме народ ро- зуміє, а що ні? як розвинись. що і чим йому подобається або ні. Як би ми мали багато, дуже багато відповідей на такі питання, від- повідей, заснованих на фактичному матеріалі, ми могли б мати змогу рішити й питання : чи можливо тепер письменникові писати, вжучи на весь свій народ, як от робили, напр. греки, і як саме за для цього треба писати . Може бути, відповідь показала б, що тут далеко більше страхів вигаданих, ніж спертих на факти. ПРО "МАРУСЯ" повість І. КВІТКИ С. " ПЕРЕД ШИРОКИМ СВІТОМ" Стор. 71-74 Далі і вже до краю не чуть умт. Тільки видно було, як слухачі турботно довидали, чи не зробить Бог чуда, чи не одумає Маруся. Але чудо не зробилось, і всім видно, що Маруся же виграє. Сприч Е-хи, що спитів, сілиш в рутку, всі тихо плачуть, хиба тільки Катря виходиться з цієї типі голосним риданням і знес його задавить. Тут уже нема розмов, та й не може бути за слівами, що вони й мене при- мушували скільки разів зупинятися в читанням. Навіть, як несподіва- но являється Василь, ніхто й слова не промовив, не вдивлявся. Вид- ко було, що слюри, що ими плакали слухачі, були слови гіркі, так- ні, пекучі....... Але дуже диво склалось тут- і я мушу в йому признатися: Це да- но, скільки років назад читавши " Марусю" сам, я обурявся на Кат- ку за сентименталізм, що їм проп'єт все оповідання, та за Наумово 31. ревонування, що здавалось мені воно робленнм, втучним. І до сього дня в мене була така думка, що над "Марусею" не можна не плакати / я й тоді плакав/, але що сентименталізму та ревонування через лад багато. От не тепер, читаючи твір сей простим людям, я побачив, що вони не помічають сентименталізму. Те, що мені здається сентиментальним, чого не був в анти, те вони знаходять за прикмети ідеалі, і се робить им наальбований образ це кращим, ще ріднішим і ближчим до серця. І я сам несамохітъ, не помічаючи того, проймаєся цими почуваннями і, шкоди з моїми слухачами, вже не помічаю ніякого сентименталізму- перед мене тільки ідеально- чиста постать дівоча, така ідеальна і така честа, що починає розуміти народню віру в те, що Бог кличе до себе і не заставляє довго на землі таки честі дити. Але я, не взмаварчи на всю високість тісі постаті, во- на не здається неможливою, робленою. Може Маруся й не жила на світі, але вона живе тепер у серці в моїх слухачів, і в моєму серці..... І дивне знов диво. Я не помічаю ревонування Наумового. Мене, як і моїх слухачів, заспокоюєть доводи, що так, як зробилось-краща. Й не могу вірити в це так, як вірить Наум або мої слухачі, але тепер я не відрізняюсь од їх, я почуваю так, як і вони й це бачу по їх обличчях - і мене заспокоюєть ці тихі речі розумні, високоморальні. І наші слова, слова тих людей, що в невеликій душній хоті плачуть, не втихощуючи, як до кінця повісси, все не такі пекучі. Мов знов якась надія воскресла, мов знову щось кличе до життя, це сум не випув, але це сум тихий, що до його вже мішається неначе якесь відрадісне почування. Воно с і в мене, і в слухачів, бо я бачу, як їх позалакумані очі блещуть тим почуванням. Відкіля воно? Не знаю, але мабуть се радість, що побачила людина на кілька годин на свої духовні очі те, що давно жило в душі, чого давно шукав і не знаходив у житті,- побачила ідеал........ • І згадалось мені, читаючи про похорон Маруси, як колись один український письменник казав, що Квітчини повісті мають тепер уяву тільки" как слабие матеріали для вачення народного бита"/. І мені х/ Повзоти его / Квитки/ замочательни не в художественном отно снит а более как слабые материалы для изучения народного быта". Шейковський , "Опыт киво-русского словаря", п. 1861, Вл. I , про- дисловие ХХІІІ. схотілося, щоб той письменник прийшов до нас у хату і побачив наші пошанакумані очі, почув і сам те високе почування, що його не вимовиш словами, що про його ніхто з нас не казав; але цо пануло в цій хаті..... Ні, не "слабке шторми" "Маруся", а великої ціни твір. Нехай йому і стиль коштуватий , і сентименталізм, як на спокійного читача с, і плану не скрізь додерано, концепція вкутильгас,-але ся книга піднімає вгору наш дух-то що нам до тих вид. Квітка вже не написав нічого, що можна було б поставити поруч в "Марусю", але й "Марусі" досить, щоб зробити його ім'я незмірним у на- роді. Я думав собі: скільки с на світі високо-артетичних творів, що читаєш їх, упившись іми та й це хочеться. І така в їх краса, що моб бачиш її перед себе. Але я не буду їх читати в цій хаті. Розмірено, розлічено в їх усе, і нема в їх помилки, і життя в їх видко правдиве, і артистично вироблено всю штуку- твор високої мртості,-а читати я їх тут не буду. Се творг тільки для мене та для таких, як я, для так званої інтелігенції, а мої слухачі їх не розуміють. А от "Маруся" зрозуміли ми всі і всі поплакали над нею. Це ж дорожче людям повинно бути- чи ті твори, що їх можуть розуміти сотні, чи ті; до їх, як "Маруся", розуміють мілійони. Нехай то й ділянки осліпні , а ся повість- непишне пам'ято на дівочій пиц, але вона мені, лапові, таке саме гарне, як і музикої, і я почуваю, читаючи сю книгу, що я тільки дрібна частина з багатоміліонового народу, а не панська істота, або відірвана від грунту, без кідьлини, без змоги навдо зіпортися, затурканий збитий в панталеку "інтелігент". Я почуваю, що тільки тоді може бути добре на землі, як не стане "музика" та "пана" чи "інтелігенції" та "простолюду", а буде один суцільний культурний український народ Тим то і дорога мені "Маруся", що як зчитасші, то справді знайомить і "музик" і "пан", а с тільки люде. ЛИСТІ З УКРАЇНИ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ. ТЕ ЖИДАННЯ СТОР. 165. Автор сих листів цілковитий ворог двом літературам, одній для панів, а другій для музиків. Він проти того, щоб виробляти штучну мудровану літературу, зрозумілу й преступну спеціально тільки вися- ченим. Він думає, що ми в усій силь повинні двати, щоб література так звана "народня" і література для інтелігенції зрентз злучилися ся докупи, щоб ніколи же не розрізнятися. Там же отор. Іб7-Іб9. З полемці з М. Драгомановим доводиться, що необхідна українська література для інтелігенції, яко тичасовий засіб захисту від русифікації, до злиття в "народом" шляхом під- вищення цього останнього. Довести міліони народу до того, що вони могли розуміти,- як те- пер інтелігенція - літературу з Вайрона, Данте, Дарвіна, Брандеса, Канта - на се треба було довгого, дуже довгого часу. І сей час мусив бути такий довгий, що поки він тяглась б, то ті елементи, які смикувалися зберегти над нами своє регеменію ; московський, поль- ський, волоський, - так подужчали б за сей час / бо вони розвинули- ся б швидше/, що не дали б нам ніколи дійти до своєї мети : довести народ до Канта й до Данте, зберігши його українсько-руську особис- тість. З сього не виходить, що народ сей не може чи не мусить дій- ти до Канта й до Данте, застачившук українцем, а виходить тільки и те, що доводиться шукати іншого до сього шляху. Друга перешкода. Складати таку літературу, що ширшила б від- повідно до того, як народ освічувався б, довелося би, звісно, інте- лігенції. Треба, значить, було, щоб ся інтелігенція принятая була за жідки народольно-патріотичною думкою про те, що ось колись тим- через 50 аи 100 років - нн дійдено зрешті і до полної, такої як треба, до літератури. Отже, здається, важенько було б держати живим ся українську патрістичну думку, заставляючи івану помосковену й так інтелігенцію цілком на самій московській літературі : українські дум- ки можна вивчити зраджними тільки від українських творів, українських не самим зністом, а й новою. Сього просто винається людська псіхіка і проти сього нічого не здісні. Ось через відо мало не всі письменники, починаючи з Котляревского, вираано виявляють нахильність заробля- ти літературу і дал інтелігенції. Не для мунків до писав Котляревсь- кий своє "Енеїду, перекинану греко-латинською мітологією, а для інте- лігенції. Інтелігенція мали на оці і Гулак-Артемовський та Боровиковсь кий, друкувши свої писання по журналах , спеціально для інтелігенції видаваних, та стаюмочи, як "Боровиконський", французькі епіграфи до своїх дайок / у "Ластінці" / і про всі ж дваз і Іалка Ієремія /Ко- стомаров/, плаучи вірші в антології "Пантихапелл" та инші для інтелігенції видав і Куліш свої "Листи з хутора", "Досвітки", "Хату" / до містів критичні та історико-літературні умоги / ; для інтелігенції видалася вренті "Оспова" і в думкою про інтелігенцію зазвісідь працюється і всі українські письменники в Росії. Так само й Новченко, якого наводить мені Драгоманов, для інтелігенції писав свій "Сон", "Камаз", "Неофіт". НИКАЛЬО ДРАГОМАНОВ З ЛІТЕРАТУРНИХ ОПРАЦЬ Підход Драгоманова до літератури полягає в його основних гаслах: космополізм в ідеях і цілях, національність в труді і формах, "Громадянство" /соцілізм/ в громадському житті, розумність в ідеології, реалізм у мистецтві. Як не подібними здаються наколи твердження двох полемістів В. Грінченка та М. Драгоманова в відомих листах є та на. Наддніпрянську Україну, але всім у Драгоманові бачимо позитивний розвин в народництвом з рентов, якщо простежити яке було відношення між поглядами Драгоманова та передових демократичних елементів української інтелігенції, то справа полягала не стільки в різниці яких принципових позицій, скільки в різниці між діячом центру культурного руху та провинціялями. І Грінченко не тримався за "народні святощі", як такі, і соціалізму, чи "громадянства" принципово не відкидав, і був реалістом і все покладаючи все у просвіті народній, звичайно не за перечував принципової необхідності й політичної діяльності. Але в нього і йому подібних не було ширшого горизонту. Не то щоб він не був освіченний, чи не читав замідвої літератури / звичайно, не в тій мірі як М. Драгоманов/, але він не перейнявся, не вивчив. Культурна праця, хоч яка важка вдавалась позитивною політичної. Навчи перед очима народню збогість-підносний цьому народові своєї середньої якості літературні вироби, не маючи постійно вченої, світової мірки, так само; не вихованні національність за святощ саму по собі, бодись ступити сильніше , щоб якось не розгубити, хоч того що малося. Головне значення М. Драгоманова для літератури / та й для всіх боків українського життя / в полягало в тому, що він незмісеврдко виявляв ті збогість, значення , провинціялями. І це не так собі важалі, а з погляду ширших світових обріїв. Прицьому він не рахувався ні з якими ціноностями провинціяльного досягнення. Українські письменники вренті спромоглись на те, щоб почати писати твори з киття "вищих" класів. Для них тут важливо було не стільки , як саме, а 35 свій док., що ся мовля і ви не лише мушить література для хатнього житку. А М. Драгоманів указує, що твори ці прозаїчні- на маси , і краще все, коли не змісм, триматись побутовини. Це не загальний назад, а протворсування. Пoчуваючи себе кролими, й боя- чись россиятесь від стихання з російською культурою, провінція- ли хочуть себе шукати від ної іположити і прозаїчних мистецтв просто в заходу. М. Драгоманів каже: і добре, але для цього з нас короткі руки. Ще-то західній ной, але поки те буде берісь в Рослі, бо там всм, прес дзвізмо, нія , мс. А бостозь, то куди ж ви придаєш!." Загатком здавалось це шкідливим,- ревбивати шляхний захисток поки не виросте гомункулус української культури. Не побоявся він теорето поставитись до творчости загального ідола Т. Шевченка. Результати його діяльності були особливо корінні для Галичини, де дійсно можна було одразу вийти на свіже світове повітря. А Схід- ня Україна пішла все постім тим же шляхом через Галичину. Дивлячись так впроєо на діяльність М. Драгоманова, яко на діла, до витягав українську літературу загалі пород "Вирокий Світ", можемо знайти його попорядникам всіх дальших рухів, що тяглись до цього світу, хоча б наприклад і модернізму. Драгоманів був прихиле- ником реалізму. Але був час-1 час. Учень його ІІ. Франко, що спер- шу захоплювався Зола, потім проробив підповіду еволюції можна ска- зати за принципом того ж М. Драгоманова, не відставали від віку. ЗАТАЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА УКР. ЛІТЕРАТУРУ. ЛИСТИ НА НАДДНПРАНСЬ- КУ ІКРАЇНУ". ЛИСТИ З "ВЖКОВИНА" 1893 р. ЛИСТ 4.-ОКГ. СІ- ДАННИЙ "КРИМЦІ" "КНІГ 1917р. стор. 64-67,69. Д. Мартовий нагадує деякі поети Ревченка, як "Сон", "Неофіти" і т.д., а далі деякі твори нових українських балестристів. Ніхто більш мене не цінить замірів Шевченка в тих теорах / окрім хлба виходок проти німецької науки в "Носланні" /, але я пора вас признати, що заміри Шевченкові остались далеко вище їх виконання. Тому причиною була літературна і всяка друга необразомність поета. Найбільшому, але освіченному прихильнику поета бувс просто прочитано читали грубі пересади в "Сні", або мішанину Риму в Рослію в "Неофітах", но кем- чи все про їх історичні помилки. З нас до хто любить рівняти Шевченка в Душкіним і Лермонтовим і лисоко ставити Шевченка за ліберальність і демократичні його думки. Тільки ж в поезії самих думок мало, а треба і добірної форми. По формі ж Певченкові поеми відстали від Пушкінових і Лермонтових так: що підстоїть гаскорна поема мало- образотвою хоч і талановитої людини від цільної праці чоловіка високобравованого. Ми знаємо біографії трьох поетів, бачимо їх ру- кописи, і знаємо, що коли Пушкін і Лермонтов зрали знанці Європей- ські мови, пильно слідчи за літературою Європейської , неусипно працювали над своїми творами, переробляючи трохи не кожде слово,- в Певченко не було того нічого. Правда, тому звича доля Певченко і ми мусимо признати його невпливійну силу, котра все таки виявила себе, але-ж ніяк не можемо визнати Певченка за виключеного поета. Через те Певченко не може приписати образованих українців, навіть українофілів, не призна- жати Пушкіна і Лермонтова за рідних їм поетів. Підіть в сені українські і подивіться, чи можуть тан батьки, навіть українофіли дати своїм дітям літературне образовання на самому Певченку бою Пуш- кина і Лермонтова. І не судить строго тих батьків, бо на світі єсть інтереси і окрім етнографичного патріотизму. Се все це в більшому правом треба буде сказати, коли перейдемо від Певченка до тих новіших балетристів, котрих виставляє проти мене Д. Артобай: до Левицького, Кониського, Цирного, Зайченка. Д. Ар- тобай перечислив їх твори, котрих смерть взяли не в простонародного життя. Нас дивує, чому в тому списку нема романа Свідницького "Люберанцькі", бо се найбільше, що появилось по українській бале- тристиці за останні 10 років. Можна тричі пожалкувати, що безладдя в українських кружках / се це лихо, котре багато шкодить зросту української літературі/ зедеркало вихід у світь свого романа на 20 років і не дало йому появиться тоді, коли в Росії в таким інтересом читали "Очерки бурен" Поняковського, свого Калунба семинарщини для російської публіки. Роман Свідницького дає українські першій бурацької Америки, а до того переклас "Очерки бурен" Поняковського виротою концепції і карти з бурсацького і позівського життя. Валко і тепер, що роман той мало звісний в Росії / чи єсть його окреме від "Зорі" видання. / х/ а то він там міг би справди слу- жити показом, що по українському добре виходить і роман не в просто- х/ Люборанцьких видав особливо книжково др. Івг. Олесницький це 1836 р. - Ред. "Народа". народнього киття. Правда киття описаних там бурсаків і попів ще не так віддаленне від муніцького, як п. пр.' киття шанів або городян університетського обравозання, так до теза про широту української літератури це такими працями недоповнена. Подібно треба сказати і про повісті Мирного з киття дрібних чиновників і міщан, як напр. "Плини". Не дуже шануємо сі повісті, хоч при тому думаємо, що великого інтересу в Росії вони не можуть мати, бо в Росії такі теми зов биті і перобиті після "Плини" Тоголя та повістей Дососевського і навіть Буткова і др. це з 40-х років. Переходячи до творів Д. Кониського, ми мусимо заявити просто своє здивовання. Д. Кониський має слов' ціну як писатель російський, по крайній мірі як ореєспондент деяких газет і автор деяких невелич ких студій про краси справи. Але репутація д. Кониського яко україн ського балетриста, се шид непорозуміння в галицько-українських відносинах: Ся репутація зроблена була в Галичині, де такна сколастич чисть літературної форми і мертвота смісту балетристики могла ви гідно відтіняти форму і зміст творів д. Кониського, а надто ще при схитах з киття Галичанам невідомо , котре Галичане могли визнати за правдиво змальоване. На самім же ділі д. Кониський не має ніякого балетристичного таланту ; в його творах найбільші зноди анекдоти, цілком узяті з киття , і при тому шасне простонароднього, при чо му обробка автора невручна і часто грубо тенденційна майже завже шкодить вражінню. Його ж романи з киття образованих класів, а надто людей вищого університетського виховання, можуть тільки підводити українське письменство на глуз перед людьми, значними те киття росій сько-українське і навиншими до літературної манери російських, як і французьких і англійських писателів реально-соціального напрямку. Персоналі романив тих-новаїка особистих фотографій і грубо тенденцій них видумок автора, котрий до того не ознакомлений навіть в формаль ною стороною киття тих кругів, котрі він описує : студенти з його не студенти, правобережці не правобережці учителі не ті, хронологія громадських пола перешутана і т.д. Значить , нам вістарться тільки двоє з бендотриста д. Арто вого Левицький - Нечуй і Міченко. х/ Обос вони леде з талантом, та той талант проявляв вони безспорно тільки в творах простонароднього х/ Псевдонім В.Принченка; життя, а найменше показали вони його власне в романах з життя людей відного університетського обравання, так що я боюсь, що власне при- мір сих писателів і може говорити проти думки розширити поле української бельтристики до рівні з російською. Возьмім напр. Тургенєва. Він не по тому мусить уважатись в Ро- сії за "Обдєрусского" бельтриста, за рідного її українцям,-що бу- цім то проти мови його-може українська есть діалект, чи наріч. Напроти, я готовий саму мову Тургенєва признати наргоном певної кля- си людей у Росії. Тільки в тепер той нарігон рідний в більшій часті образованих українців, а головно, в героях Тургенєва ми, українці університетського звичання, пізнаємо себе самих : там наші почуття , наші думки, наша псіхіка. Я мушу сказати, щр чув навіть від деяких Галичан, безстронних народовців, котрі познайомилися з Тургенєвим то в орігіналі, то перекладах, в тім числі й галицьких, і котри говорили, що не читали нічого ім так рідного , як твори Тургенєва. А я це не бачива людини, котра б призвала себе саму в придур- колатому Раджу / "Юрні Амари" Нечуй/, або в львіках в томною новом, котрик Нечуй водить "Над юрним морем" х/. Романи д. Майченка "Соняшний Промінь" і " На роспутті " стоять лице романів Нечуя в життя образованих людей, бо там по крайній мірі єсть кілька фотогра- фичних картинок і герої говорять не так темно, та все таки і там нема живих типичних фігур російсько-українських людей університетської освіти, а єсть тільки дяльки в етнотами. До того навіть у першому романі в діях нема консеквентности, а другий зовсім влодений в спі- водів мозаїчно і з двома героями, в котрих один змальований бого- назним волосом, а другий, капризний кислий, на котрого автор наки- дав усілого влочисте, зовсім не типичний і через те же не інтере- сний. Такі романи не вираять в рук української публіки не тільки Тургенєв, або Достоєвського, але навіть Зоборинина та Михайлом: Пригадаймо ж , що й на спеціально-українському полі "Тарас Вуль- ба" Гоголя застається в досі найвищою національною епою і що вірде не змальована так українська природа і так не намічена укра- їнська психологія, як у "Від" Гоголя -к, то й бачимо, як навко теперішній український бельтристич одірвани нашу публіку від бельтристики російської , як від мов би то не рідною. х/ Про згадані д. Мартович "Старосвітські батьки" і "Навіжену" говорити не будуть : сі твори просто сором автора, а надто "Навіжена З усім розі тепер не виступи українських балетристів і поетів із круга сільського життя скоріше підирають ту теорію, що зони не мусять в нього входити, а сих ранок, ніж протягну, бо в усіх розі ті виступи не вдачні, тоді як в кругах "простонароднім" українська балетристика й поезія завоювала собі значну позицію. А все таки я не був і не буду проти проби тих виступів, а тільки хотів би, щоб зони були більше вдачні. ПРО П. МИРНОГО ТА І. НТЯЛЯ ЛЕСНІЦЬКОГО. ЛИСТИ НА НАДДН. УКР." друк. в " " р. 1893 . ЛИСТ І., ОКР. ВИДАННЯ "КРИНИЦІ" Кг. 1917 р. Стор. 34-35. По часті балетристики в 70-ті роки явилися романи Біліка й Мир- ного "диво ревуть воли", котрій "ав худий" видав у мешків. Се безспорно наліпше з того, що появила українська балетристика. Роман увятій в життя простонароднього,- в ньому нема ні одної націоналістич- ної фази, але увесь він, своїм соціально- психологічним матеріалом національний і навіть автономичний. Роман той мало розширився через те, що глупі викрики галицьких народніців проте всього "женевського" довели до того, що він заборонений в Австрії, хоч там нема ні й слова нецензурного і хоч він був навіть пропущений цензурою росій- ською перед законом мазфовичинським. Відповідно соціальному напря- мку українства під кінець 70 -тих років Нечуй писля своєї проби написати "високий роман" український / "Хмарі"/, проби невдачної і в літературного , і ідейного боку / Радик просто смішний дурень./ написав соціальні романи в життя народнього : "Кайдашев син",. "Бурлачка", "Микола Дзера",- безспорно, які в "Двома Москов- ками" найліпші його твори / "Микола Дзера" запечатаний з 1833р./, але цир наших 70-ті і 80-ті роки нічого брати буквально, а приблиз- но. ПРО ЗНАЧЕННЯ ЗАХІДНИХ ЛІТЕРАТУР ТА НЕОБХІДНІСТЬ ОСВІЧНОСТИ. 1в. Лист І в "Буковину". Окр. вид. 1917 р. стор. 70-71. На біографічні згадки про мене д. в., котрий каже, що "Дра- гоманів навчився, освітився, виховался і вигодувавсь/ боє, яке богатство глаголів / московською мовою, літературою, освітою" я позволя собі сказати, що я в малечка говорив: і українською мовою /мій батько зібрав українські пісні й писав українські вірші ; з дитинства попри російських книгах читав і по французькому й по німецькому ; а в 20-25 р.р. свого життя читав на 5 новоєвропейських мовах, окрім слов'янських, більшу частину свого зрілого віку прокин не в Росії,- і коли хочете знати д. Артовий," кохаюсь "більш усього в літературі, як і взагалі культурі й політиці англійській - 1 гото- вий дохити віку зовсім без книг російських, окрім спеціяльних мого аху /. Значить , для мене особисто вдогади д. Артового не мають ніякого прикладу. Але я бачив на Україні такі факти , що на 100 українофілів ледви 2-3 читали Європейські книги, та й то більше фа- хові , і більше частина навіть українських писателів не зна ні одної - Європейської мови. Які при такому стані річей можуть бути відносини української літератури до російської і образовання українських писа- телів, коли вони будуть гордити навіть російською літературою. От на такі факти треба б звернути увагу д. Артовому, а не вдоволь- нятись фразами, що можна , " есть литератури багатні від російської і до з них вільно кожному здобувати собі розумову йгу". Про себе ми скажемо, що ні-б слова не говорили про культурну партість росій- ської літератури, як би бачили на Україні хоч до- небудь рішучі за- ходи для вого, щоб вдобрвати ту йгу безпосередньо з Західньої Європи і як би в писаннях нових українських літераторів не била в очі явна необразованість, навіть просто літературна. ІВ. ЛИСТ У до " Окр. Вид. 1917р. стор.38-39. Іншачи плачі наших націоналістів на публіку, котра не має стільки патріотизму, щоб знаходити смаку в "своїй мудрості", котра виливається в творах наших писателів 80-х років, я пригадую собі Пушкіна . О скільки вдороого нюху було в сього дійсного основателя національної російської літератури, коли він боронив від сучасних йому патріотів ту російську публіку, котра воліла читати журнали французькі, ніж якого небудь "Благонамеренного". Скільки справжньо- го патріотизму видно; напр. в осях на вид галлофільських словах "Альбома Онегина": Сокровища родного слова,- Заметят жадне умн,- Для лепетання чужого Пренебрегли безумно ми. Як любим муз чужих игрушки, Чужих наречий погремушки, А не читаєм книг своїх. Іа где в они. даюте их. Конечно, северные звуки Ласкают мой привычный слух; Їх любит моя славянський дух; Іх нувікою сердечні мукі Смілені; но дорожит Одини ль звужами плет. Й где ж ми поране познанья Й вполе перше наші, Где повернем попитањя, Где унаєм судьби веші; Не в переводах одичалих, Не в сочиненях заповдальних, Где русский ум и русский дух Сади твордит и лвет за дех. Поэти наши переводят Или молчат з/; один журнал Исполнен преторных похвал, Тот- брані плюсной ; все наводят Зовоту скужи, чуть не сон: Хорош российский Галикон є Думаю, що по крайній мірі молоді Галичане не поважують не мене за сво досягеньку вписку , бо вона як раз підходить і до Львівського Галікону. ПРО ГАЛИЦЬКУ ЛІТЕРАТУРУ . ЛИСТ І ДО " ВЖНОВИНУ" Окр. вид. 1917 р. стор. 72. Для Росії галицька наука- схоластика, галицька публіцистика- реакційна , галицька белетристика - псевдокласичне мертвечення, Включити треба тільки твори Федьковича, Франка, та радикальну пу- бліцистку, котрих усе таки читають в Росії українські кружки х/ ; а також трохи й Космалі й Поляки хх/. Навіть перекладів галицьких в Росії не стануть читати, коли-б їх пустима вільно цензура. Напр. " Бібліотека найзнаменитих писателів дас переклади річей, котрі дамию все Російне прочитали на російському й липше переложені. Про літературну школу галицьких перекладчиків свідчить дішє десяго то, що перекладчик " Обломов", цілком викинув цілу главу : " Сон Обло- мова ", котра пояснює увесь характер героя, і в той не час єсть одним з першів Європейських літератур. Окрім того по галицьких перекладах напр. французьких і англійських писателів зараз видно, що вони зроблені не в орігіналів, а з німецьких, або польських пер- екладів. -Же-одна-нужна-транскрипція французьких та англійських л/ На лихо, про 9/10 наших поетів тепер можна сказати, що вони й пе- реводять" незручно, або що вони, на горе намо, не мовчать. хх/ " Буковина" мала і має там своїх читателів. / Умга редакції " Буковини". xxx/ Останніми роками почали в Росії читати " Зорю" і " Дзвінок " але- ті видання на більшу половину наповняють російські Українці, а спеціально галицьких миробів там Росіяне не дуже то хвалить.- імен, котра прийшла через німецьку та польську транскрипцію і вимову, примісить російського українця, звичного в Росії до фонетичної транскрипції імен, відповідно вимови їх в опрінелі, кинути польський переклад "найзнаменитого писателя." Очевидно, що поки Галичина не пристане до позиційного Європейського життя в науці, політиці і культурі , доти галицька література не йтиме в Росію і не може там піднімати українську літературну автономію. ВІРШОВАНА ПОЛІТИКА І. ФРАНКА ТА М. ВОРОНОГО ЗА Й ПРОТИ "МОДЕРНІЗМУ" В Літературно-Науковому Віснику в році 1901 -му кн. 9 уміщено відозву молодого поета Миколи Вороного з закликом співробітничати в новому альманахові, що мав відкрити новий шлях українській літературі , де література відірвалась би від обов'язкового, звуженого служіння народницьким ідеалам, поставила б собі ширші естетичні завдання, наближалася б до тодішнього західного модернізму. "Важало б ся творів хоч з маленькою цехом оригінальності- писав він- в належною , вільною ідеєю, в сучасним змістом ; бажало б ся творів, де буде б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недоступною красою, своєю невглибною таємничістю". При цьому підкреслювалось , що "на естетичний бік творів звернена буде найбільша увага. З такими думками проте М. Вороний носився вже раніше й поділяв їх українським письменникам. З наслідок цього, що в падолисті 1900 року Іван Франко, що й сам у ті часи був не без миливу на нього таких тенденцій, хоч і не в такій рівній формі й принципово все стояв на старому ґрунті "служіння", написав віршоване послання до Миколи Вороного. Цей вірш був згодом надрукований в першому модерністичному збірникові "З пад хмар і до лин" Укр. альманах. 1903 р /, а потім знову друкуваний яко посвята до поеми І. Франка "Лісове ідилія" в збірникові "/ Львів: 1906 р./ Ось ця "Посвята" в незначнім скороченні: Миколо, мій дружею ранний, Ідеалісте допоправини. Навіяв ти на душу чару З далекого Катеринодару ; Нов згук тримбіти в полонині Тому, що блудить по долині, Пустив ти слово різко, сміло, До в серці дивно задемило: "Лісень да майте нам , поети; Вов тенденційної прикмети," Всє соціального змагання, Всє юсвітнього страждання, Всє нарікання над промо, Всє гучних покликів до бою, Всє сіріє нудренців і дурнів Всє горожанських тих котурнів. Пісенъ сзобідних і безпечних, Добутих із глибин сердечних, Де-б той сучасник горем битий Душою хвилює мір спочити." Ні, друже мій, не та година. Сучасна пісня -не перина. Не гомпітальнес легане, Кола вся пристрасть і бажане, І вся огонь і вся трівога, Як боротьба і вся дорога; Шукане, дослід і погоні По мет, по мить по небесклоні. Не думай , як поет покине Загальних питань море синє, І в тихий валев своє серця Порине, мов пурець забестся, Но там він перля і одмази Знайде блискучії, без скази, І світло й нахощі без краю. А як знайде гидкій черви І ріркість слів, розбиті перли, Окори хорого сумління, Проклятя сього покоління. То що почат з такою грою Ім нанять нам мішень поету Огонь Титана й воду Лоти. Ах, друже мій , поет сучасний- він тим сучасний, що несчастий. Поет-опачить : вродився хорим, Болить чуттям і власним горем; В його чувливість сильна, душа, Тольська гаря нов заліка: Ко все бренить і не втіхає; З ній кождий серцний сівор грас. А млижне вітерове дихане, Бренить в ній власних струн романсе. Не гармонівний звук той, друже, Він дразнить слух і пориє духе. На няї дразнить : сон трівожить, Бергить докором : зло ворожить, Мене тебе, де кроком рушить Клишем його, а служать мусиш. Так не надай же, друже мийдай; Об нас поети мідою крили, Розсвим несторіє туманом, Застичних візій останнім. Об оплі нам ламки в стрели, Об нам співали дял забави Най будуть цирі, цирі, цирі. І що хто в китсьвому зврі Спінає-чи разом, чи нуку, В ривсту рибу, чи гаджку, Алиби творчасть блискучі, Ім налята торий колочі; Ім поран радощів укритих, Чи черенки надій рабитих,- Най все в свої пісні складає І співають не довидяє. Боно прийде. Слово-полом, Але огонь в одній слом- Вовсмортна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея. Поруч в цим віршованим посланням в тому ж збірнику з "З над хмар 1 долин", надрукована була й відповідь Миколи Бороного. Обидва вірші знаменують у нас весну нового модерністичного напряму. І характер- но- новий шлях пробивається потихеньку, незмінено, в повному пошаною до прав традиції, в даному разі прав суспільства на поета, яко грома- дянин. Це нагадує "подейкну істину" вчених середньовічча. Сама думка написати літературну полеміку віршом, вияжалось для того часу пониженням поезії, й дійсно М. Бороний так і не передрукував згодом цього свого віршованого листа до І. Франка. ІАНОМІ ФРАНКОМ. / відповідь на його посланіе /. Ні, мій учитель і друго, Про мене все це не байдуже Життя з його схвальним шалом, З погонею за ідеалом, З його стражданням і болінням, І негайованим сумлінням, З його покутою Нудьгою І пристрастю і боротьбою, Життя -се дві продини сили, Що мія собою в бой вступили. Одна з них- велитењь-Господарсь, А друга-геній -виволитель Його дусічна гостра криця Злучна, як з неба блискавиця, Але і велитењь испучий В руці тримає меч блискучий- Стражні тлаки його удари, А це стрільний тесни чари. Як маю я його пуратись, Чи від ударів ухилятись? О ні! я взялися в руки зброю Іду за генієм до бою! Рубаюсь в ворогом, спішно, В піснях до боя закликано Лік тих, що мляві чи недусі, Чи під у криттям спить байдужі І знаю, що земисць шлати..... Я не чекають карі, страти.... Та чи в страшний удар обуха Там, де буде творчість духа. Одна хвилина розчиня Там викупас всі страждання, Вс то-чуття свободні, карі Бронять у святобливий лірі.... І прикро, як до ряд зі мною Ставать, немов би тем до бою, Частину а для них своєї З порожнім серцем фарисеї І напіровими мечами Вихухуть над головами. Хто кликає їх, чого їм треба Їх в хробакам потрібне небо Нехай ідуть всі ті нездари На торгівщі за баваре. Нікчемний крам, дрібні вигоди - Се їх найвищий клобонди .... Але коли послячас битись, То серце може озлобитись, Залюнить, як без сонця квіти, Душа багас скинуть луги; Цо всіх здивована закута; Бажає мирного простору: Схопитись і злетіти вгору, Знити брудне, виття нікчемне Забути і пізнати надзвичне. Це послячас - охотить, Незрозуміле-зровнити. О, друже мій, то не дурниця! Всі ті щасливі небуліці- Про райських гуртів, про паризану, Про землю ту обігоманну. Они тягар життя скидать І душу роси надихають. Ін в все то розумом забагнуті, Ко дастся серцю відчутті. І чи модливо, без утрати, Свободний творчий дух скухати? І хто повзію- царину Посміє жинуть у з'яленцю, Хто має плях їй чи напрямок, Коли вона не виростає римок. В ній всі краси кольори снить, В ній всі думки і змисли грають . До мене, як горожання, Ставали вимоги- л людина. К ні поет ; без перопони І стеку творчості закони,- З них повстать мої ідеї, Найкращій скарб душі моєї. Творя я їх не для паноби , Не рут, коли не до людобрив .... І це сляму ній славича друже, А не бору життя байдуже. Високих дум святі скрижали; Кі най1 радощі і палі, Хі ти боління і надії, І чарівливі гарні мрії, Все, що від тебе з серце вило,- Не загубилось, не пропало. Моя дзвіна : Іти за віком I бути цілим чоловіком. КРИТИКА СЕРГІЯ ВАРЧОВСЬКОГО. Досить довгий час, на початку львівського С. Кремов панує в українській критиці. Це з той досить довгий час, що згуть / В. Коряк / часом "просвітноста". Доба, ця по відзначується пануванням дрібно буржуазної інтелігенції в літературі відзначується великим загальними рисами. При насі розходень та індивідуальних уподобань-то-ді навіть було склалося припущення, що "до дня українці там три погляди" - в цілому дійсно! диференціації не одно й усі громадські, а особливо літературні ділові об'єднувались на спільній праці, так що в журналах "Рада", "Дзвін", "Українська Лата" й надто "Літературно-Науковому Менюку" брали участь раз-у-раз ті самі особи, принаймні з діячів красного письменства. Зачаєно все намічалось різкі окремі групи, наприклад, але загальне тло, складале ота "просвітленська" атмосфера. Які в ній можна зазначити елементи. Від старого народництва лишалось уявлення про ". народ" / а саме, що народ то с селянин/про служіння йому інтелігенції. Засобом до цього с пори за все звагали освіта, або вірніше національна освіта, що мес на меті національне усвідомлення народу, підняття його до рівня інтелігенських ідеалів. В громадських ідеалах ввагали "демократизм", або ширше "людяностъ", або й соціалізм, яко теж одна з форм демократизму. Від М. Драгоманова - західництво, західня культурність. Якколи на це навіть особливий притиск ; щоб протиставити Захід російському "дикунству", і т.п. Але такий підхід, коли він висловлюється занадто різуче, як у Дм. Донцова, стає еретичним, як і тясло самостійності здається не тільки політичною утопією, але й суперечить почуттям до "братнього народу". В цілому ж "просвітленство" перейняте "модерним московфільством", т.т. не тільки за М. Драгомановим визнає культурні зартости Росії, але й духовно цілком перейняте російськими духом, засобом думання, почуттями і т.д., пересипає по потребі і без потреби своє нову, надто в статтях різними виразами з російських письменників, якколи, правда нагадує про свою окремітність сложим "модель російським вирозом" і т.д. Цим усім і означується відношення до красного письменства. Перш за все воно повинне "служити" отим усім ідеям. Не то що по-вище, а що до українського письменства воно, якщо так і робило / за вийнятком делького "намуду" / - воно було, й повинне бути "демократичним", бути провідником "людяності", а також національним, ц.т. проходити оту "культуру" в національних формах до "народу" і т.д. Правда, що не абсолютний постулат. Мистецтво може й не служити ; письменник може писати й про особисті переживання, мояння тощо, тільки щоб не робити в цього докерини, не порушити якось незвичайності, тим більше, що це ж так само нас служить "культури". До до форми літератури, то тут так само, звагали, щоб це була відповідна отому всьому формам. Основа, визначено, реалізм без натуралістичних перебільшень. Символізм теж можливий в міру розуміння для середнього читача. Форму треба удосконалювати, але не займатися самою формою, а тим більше не проголошувати мистецтва для мистецтва. Найбільший письменник "Невченко". Се Урмов є правдивим шарпіяром української критики цієї доби. Він написав неймовірну кількість статтів та рецензій, що з них велика кількість зовсім не підписаних, так що двох його перетворення в свого роду безособову силу. В "Записках Історично-літературного відділу" Журн ки. II-III Нвіб 1923 р. на сторінках 48-92 уміщено 956 його праць писаних на протязі від 1896 до 1919 року включно. З діяльності їх взагалі значно більше, так само багато й журналів де він брав участь. Так же на стор. 44-45 пораховано їх 49 на протязі від 1896 до 1919 року. З них українські "Дзвінок" / 1896 / "Зоря" / 1895 / "Правда" / львівська 1896/ "Записки Науков. Товариства ім. Невченко / 1898-1905/ "ЛНВ" / 1898-1905, 1907,1917/, "Київська Старина" / 1901-1905/ "Хлібороб"/дубенський "1903/"Громадська Думка" / 1905-1906/ "Нова Громада" /1906/ "Рада" / 1907-1914/ "Світло" / 1910-1914/ "Українська Ливнз" / 1912-1917/ "Дніпрові хвилі" / 1913/ "Україна" / 1914/ "Оспол" / одеська 1915/ "Боротьба" / неделяльна 1915/ "Промінь" / московський 1916-1917/ "Нова Рада" / 1917-1919/ "Дніпрв" / 1917-1918/ "Зап. Наук. Тов. у Київі" / 1918/ "Наше мануле" / 1918-1919/ "Просвітлинн" / 1918/ "Українська Кооперація" / 1919/ "Громада" / 1919/. Отже всього в 25 виданнях, а до 1917 року в 18 виданнях, а головним чином в Літературно Науковому Віснику в "Громадській Думці" "Новій Громаді та в "Раді". Не згадано, значимо, ні "Української Лати", ні "Давону" ні "Елху." Ці журнали оскільки все написали свій окремий шлях, що вже не може містити статтів С. Урмова. Так сам він поставав проти цих "молодих" напрямків. Крім того, значимо, С. Урмов писав по різних альманахах, видав з свої статті окремими книжечками і врешті написав відому "Історію Українського Письменства". Критичні статті його можна поділити на три категорії: 1- до С. Урмов бореться зі старими перекинами в літературі, з непопулярною культурною творчістю. 2- Канонізація старих та нових письменників. Також канонізацією є перш за все "Історія української літератури" де в передмові до літератури ставляться певні змоги, а на протязі книги і в закінченні виявляється, що українське письменство взагалі цим ідеалам і служило / а що не служило, то не варте уваги, або є маніяцем, браком свідомості, взагалі "помраченим ". Канонізується окремі письменники: Шевченко, Франко, Олесь з додаванням певних етикеток : "Співач і боротьби і контрастів ", " Муза гніву та вневир"я" і т.п. 3- Вряті третє : це боротьба з "молодими", з "декадентами" З одного боку з прихильниками естетизму, модернізму / Кобилянська, Яцків та інші /, а з другого з новими шуканнями в моралі у В. Зиниченка. Це статті "З поисках нової красоти"Заметки читателя"Киевская Старина" 1902 р. Х, XI, XII та "На мертвій точці" тан же 1904 р. У, VI, що знайшли й окремим відбитком : "Літературний намул " I-у " Рада " 1908 р. ч . 45, 46, 48, 49, 51 та 53 / Вийшло окремою книжкою /. Ряд статтів 1909 р. про "молодих" під назвою "З нашого життя". "Рада" ч. 30, 36, 61, 144, 151, 167, 173, 173 та 184. "Гнучка часість " I-II / про Зиниченка/ "Рада" 1909 ч. 59 та 60 / вийшло окр. книжкою/, знов "З нашого життя "/ про "молодих"/ "Рада"1910 ч. 223 г. "Серед сміливих людей "." З сучасного письменства." Київ. 1911 р. Цо торкається форми статтів, то вони піднавчаються широким "пібліцистичним" тоном з ухилом до загальних тверджень та побічних прикрас та виразів взятих або з українських письменників, а частіше з російського літературного та біжучого ужитку. При цьому вирази такі відзначаються здобільшого словом "мовляв" і т.п. / от напр. банкротство політичне " комендуєших класов "; - що, мовляв, наше солнце вокруг нас ходит ", - звідки " великие и богатые милости "; -до нового " исхода" вищих класів; : - гразн валті названня в одної 168-01 сторінки "Іст. укр. письменства". Зид. "Вік" 1917 р./ С. ФЕРНОВ. "Історія українського письменства" вид."Вік".1917р. Стор.455-460. Ось ті фатальні умови, серед яких народилось, вийшо тіло і все таки розвинулось неминуче українське письменство. Серед них же вийшло воно, треба думати, на битві мах і йде ним-не без старих і нових перешкод, звичайно, до вселюдського ідеалу : сіяти правду, допомогати народженню циро-людського життя на своїй ділянці національній. ... А що воно спраці нові цінності несе з собою в світ, це ми можемо фактично ствердати тепер, коли перед нами пройшла вся його історія. Котив правда, неустанне шукання справедливості голосно і не зможоючи брехить у льому нашому письменстві- од запальних посланій нії московського до спокійної філософії Сховороди, од девиза Кири- ло-Мордівських братиків / "правдивосте истини"..../ і вогневого слом Беленка до найостаннішого з наших письменників, не колючи пве про народне посвіт, що вся перенялась залишньою циро-людською правд- дою в своїх тудищних образах. Так само й на молу годину не переста- ючи, шукало воно людину , боролось за права особи людської, обо- роняло її від тих кайданів, що накладає миття, роздмухувало вокру людяності в великий пер серця, що ганалась протестом проти инверної буденщини: а "язку в цісю ресею стоєть і друга не менш зелика: хоч би що робилось в подібних письменниках, українське письмен- ство , ж таке, в цілому ніколи не виходило кризди і насильства, не помагало гнітити слабких не вимагало нетоволення,-ці мотиви органіч- но огидні й чужі йому, неполитичному наступникові за знедолених і окривджених , малюнковозі за людину. С. Фремов. " ЛІТЕРАТУРНА БАНА ВЕНГЕРА." Заметки читателя. К. 1925 р. / Черве друкувалось в "Киевской Ста- рші" 1925 р. кн. 2 з 4 й окремою відбиткою /. І. Відомий з комедій д. Тобілевича "Сто тисяч" Банавентура почав в одну з тих рідких в його китті льонини коли над оподіванням гвалти окарб бере гору сумнів, ніж іншими важається : " Отсей останній раз як найду громі-годі, кінець, вини. Засяду десь і буду писати,- все од- но громі. І за год пишшу стільки, що й на весь не забереш с." /Ів. Тобілевич - Драма й Комедії, т. 2 стор. 204/. Трішки ранів він навіть написав той рід літератури, що нас намір збагатити своїми теорами,- це "комедія малоросійська", - хоча взагалі до писання ставиться нашів зненажливо: "се нуєтак, одне балавство." А прохаз би читач поста- витись цілком помяно і до вищозаведеної заяви цього, так би мовити, літературного самородка, і до того, як він ставиться до письменства взагалі, не зазнаючи на іяне очевидну суперечність- цо свого роду до- рогонцільний ключ до розуміння де-яких сучасних кизц в нашій літературі; що в першого погляду, здається важким до поясання. Ліба ж не знамен- І/ Перевод с укр. рукописи / С.З. тут дасться обраний переклад А.К./ на справді річ людина просто заявляє : " що там писать- чорт зна що -- писать.... Се пустяк, одно балакатся "-- і в той же міс збі- рається заїсти за " комедію малоросійську ", 1 при тому іменно тоді , коли передує катастрофування- своїх скарбомунальних спо- дівань. Мотив такого поводження виявлений Банавентурою цілком ви- твенно: " писать все одно гроші. Почнемо з твору , що його належність / такому/ самородкові стоїть по за жадних підозрінь , а відтак піднімінось поступово і до видих заблів драматичної драбини: " В кого серце цира, щой в нещастях / / гине,"опера в 4-х действиях хоми Бойня / Києв. 1904/,- так зветься цей перший шабель драматичної драбини. Завіса здіймається. На сцені вулиця. Тихий вечір." Парубки й дів- чата", що обнялись, сидять пристойно на приобі й скіпить: Ой думалось , ой думалось..... Думалось окениться- Передумалось. Ой доленько. І віршлось, ой віршлось Вірлосся кить з любові - Перепірвалось. Ой серденько. І бачилось, ой бачилось, Бачилось в соні щастя Перебачилось. Ой лишення- І плакалось! Ой плакалось. Плакалось гірке-гірко- Переплакалось. Ой чистенько. Ой думалось, ой думалось, Аж думалось на спіткалось- Передумалось. Ой доленько.... Скінчимин це чутливе " піснопініс" поверненими до його початку; співачи все таки не продовжують співати (чого до безкінечности, що, як бачить читач, можна буде б дуже вручно робити й далі, а почина- ють розмову; жарівки, проте, на різкі лади так безкінечне " ой думалось". З розволи мін вчини звяєнастсясь, що Василь та Ганна діве один одного кохать, а Семен 1 Настя колись так дуже одна одного кохали, але до того часу, як д. Войцеві спало на думку скласти оперу. Семен Насті вститнув уже набриднута: Василь і Семен збираються на заробітки й перший, після того, як чудливо розпроститься з Ганною: " не курюсь не, незабутня, серця мого квітка любая." / стр. 25 / дійсно уходить, а другого-невідомо для якої потреби, на декілька день затримує волевий писар. Після уходу Василя, цей писар починає валі- 57. цятись до Івана й хоча мати її й не від того, щоб поріднитись з багатим та могутнім начальством, але шляхотна дівчина дає йому цілком недвозначну відповідь, виказуючи за краще ,звичайно, "у трупі лежати, ніж з хмизним". та пугатим у купонці спати / стр. Ф/; як літераль- но " рече" / автор так і пише - " рече" / Іванна. Щоб алюнити її упертість, писар заповзича із " Глиталя" д. Кропивницького слідуючу комбінацію : від іншої Іаслини пише листа його до його матері в по- відомленням , що всіль на заробітках одружився з багатою й по- вернувшись до дому не має заміру, але між іншими прохас передати улюбленій і Іванні. Одначе комбінація, що її блискучо посчастило провез- ти " глятасві", в даному разі викликає не воєвім ті наслідки, що на очевидно рахував хитрий писар, робляче своє заповзичення. Іванна, коли дістала повідомлення про зраду Іаслини, спочатку в риданням за- ривяється в подушки, а потім кудись тикас, при чьому початок нового акту випадає її все лежачу непритомною в лісі, коли вона очунять- ся, то спімає воду зерілцю на тому " ой думалося", теж мнасного д. Бойда витвору, кляне Іаслину, божевільно рогочеться, ламає руки, але кінець кінцем з криком: " утоплюсь, утоплюсь"- тикас за сцену. Рівно через пів хвилини, як зазначено автором в ремарці; на сцені в"являється Іасиль, що нічого не підозрює, але виртувати Іванну зве, звичайно", пізно. Іасиль нічого не лишається, крім помсти; і дійсно, коли він зустріває в лісі писаря, він пускає в діло ніж / ця сцена й змальована на обгортці, а потім " рече" недоладний мо- нолог, розгоняється і разбиває голову об дуб, до стіть поруч. Іам страшно, читачу: Почекайте, що не все. Крім цих смертів, в драмі ще згадується, що і Семен повісився від непереливого кохання", ста- рий Макар збожоволів в тісі к причини. Цей Макар, що розмовляє не пнажше, як поганими віршами, взагалі уявляє в себе жіленье ходяче від кохання. Отже три саморибст одне збивство й одне божевілья потрібне було авторові для ілюстрації твердження, що взяте за заголовок : " в кого серце цире, той в нещастях гине", при чому разом яке згинув і писар, хоча серце у його було воєвім не "цире" Показана належно алюність, гине і чеснота, хоча і переможна в сві- домості автора. Основним мотивом драми, до вийшла в під пера такого, з дозволу ска- зати, письменника, є кохання, що складає альбу й онегу всіх його - 52 уявлень про вміст життя та відносин людей поміж собою. Це кохання особливого гатунку: кохання сказане, що розглядається в погляду відомого твердження: " что на свете прехестокого". Прекестока есть любовь"; це кохання позне бурхливих пристрастів африканського походження й равом в тим відтворює зачал, помічені на голубятні. Кохання, коханню, коханням, про кохання.... коханий, кохана, кохане..... я кохаю, ти кохаєш, він, вона кохає, козав , кохала, кохатиме—вартонно на різні лади змінють та відмінностъ герої Банавентури. Як що знамльовується чеснота, то знає таки це буде чеснота, що з нір збиває, що на ній ані тіні, ані шлямки не знайдеш, що "не має скверни или нечто от таких", але нас янгольський голос і неземну волимінственность,- словом, чеснота, що від ней звичайних грішників, непосвячених в тасинці "банавентурного світогляду, може зануда взяти. Арсенал васобів, що служить для умовного, проте тріумф і чесноти певної карти злочинності у Банавентурі, не занадто багатий та чисельний : на першому й останньому плані стоїть кров.... багато крови цілі річки її проливаються на сторінках його драми, що в справжньому розумінні пишуться кров'ю. Це кровожадність, піднесено, як во хочете, до принципу якому приносяться рясні крімалі жертви ; кожну подібну драму можна одягти в крімалу обгортуку д. Бойця, про якого я казав в свій час Банавентура, з звичайний час дуже добродушний і дуже миролюбно настроєний в указаному відношенні стає безоглядним і від принципу не відступить, ні за яку ціну, подібно до суворого катона, що неодмінно повторював своє : Ми знаємо їх, автори цих крімальних казків: це звичайні, часто дуже симпатичні люди в своїх домашніх обставинах, мирні облятателі, стаскові чоловіки і жінки, чудові батьки та матері сімейств, добрі господарі й господині, не здібні в своєму особистому житті , як то кажуть, мухи скривдити, а не то, щоб приводити в рух карни закони. Але це тільки до того часу поки- високим "етиком" висловлюючись - их не покличе до садженої жертви Аполлон, але тільки останнє трапиться, тільки вони візьмуть до руки перо- "годі, кінець, амінь" всім вщегаданим чеснотам : натура їхня в мент перероджується, від чудових якостів не лишається і сліду, мирні звички цезаревь, доброта винкас , а замість всього цього в уст їхніх видітає лише якийсь недоведений роз: крови, крови прагну", якщо вони пишуть "драму" , і безкінечні бевзубі дотепи. 53 з чужка, що не міс поводитись з самотром, якщо присутні при чуках породження комедії. Нагромаджуються всілякі волінні нахи вбивства, самообвистя, батьковбивство, материвбивство, боєвідля, дикі пристрасті, стихійні лиха як до трої, гладу, потопу, воїни, неча, належстві виповоменики і недособид брані ; кров киць з усіх боків і літерально заливає сцену; з трупів ростять і висяться цілі гори..... А автор спокійніснько показає поміж цих нахів, там додасть крови, там услужливо подать киндал, там мнохідь кого-небудь повзить, або принусить кинутись у річку. І самогавдоволено при цьому потирає руки. Як вигадливість до до винаходження засобів пролиття крови виявляє канавентура: як ві скрині Пандори, як з рогу достатків палить ван на голови своїх нечасних героїв всі лиха, накидас им найвитонченіші злочини - і все це для того, щоб в раз"яви менторським тоном подати повчання: дивіться, як зніщена горда злочинність і як скромна чеснота піднесена...... Значною було б великою помилкою гадати, що тільки драма зробилась постійною ареною хвильких нападів з боку представників згаданого типу й тільки у нас це відбувається. Обсяг полирення канавентури незрівняно ширший, що охоплює всі галузі духовно-культурних, а не виключно назвить чисто літературних інтересів, скрізь він під виглядом служіння громадським завданням, з дійсності в музько егоїстичних мотивів воде свою руйнувучу працю. С. ЧАРНОВ: "НЕДІТКО" збірка 8-го " Вік" К.: 1914 р. Апостол правди. На 50-ті роковини смерті Т. Шевченка /писано 1911р. стор. 36. Справді, для України мага Шевченкового генія переходять ті межі, які поставлено навіть великим письменникам на їхній батьківщини: він сам був для неї сонцем, що "за собою день веде", - день нового народження на світ великим культурним народом ; його поезія стала на українському виразом національної самосвідомости на Україні як його особисту долю потна вважати за символ долі всього українського народу. На Україні ім'я Шевченка - не тільки им'я великого поета, але й символ національного відродження, ознака перемоги над тією смертю, що до неї засудила була український народ низькою політика державного централізму.На претензії централізаторів, що домагаються казенної одномасності, народ наш спокійно може відповісти, показавши на Левченка, і спокій- но к своїм пляхом далі йти. Геніальні люди всюди велике роблять ді- ло, всади вони творять життя, розпускаючи паруси світа і тема нав- круги себе, повертають людей на нові шляхи, нові дімки им показу- ючи. Але на Україні геній Левченка зробив не тільки це.Адже тут ціла нація, ким єм похована конала, роблячи надзвичайне силкування, щоб прогнати смертельний холод задубілих членів. Результатом того силкування було нове письменство перед-Левченкової доби.Та воно не здувало це скинути кайдани в рідного краю; добре на початок, воно все-ж таки не мало стільки сили, щоб збудити національний організм і вивести на спасену путь оновлення. Це зробити міг тільки світової мири геній і таким генієм для України й став Левченко. ЗІ СТАТТЯ " НЕВИЧНО ВЕ ПОСЛАННЄ " / писано 1907 р. стор. 86-87/. До таких пророків - не мистичних , що вгадують те " що будет слу- чайно" , а реалістичних , які просто мінять зазирнути в найглибші осередки народньої свідомости-безперечно належить і наш Левченко. От через віцо він часте прозирав , глибинь будуччини й по-за худож- ньою красою своїх творів лишив нам дого черпатимуть на свою користь люде. Вогневе слово Левченкове не тільки історичним цам"ятником старих пережитих часів стоїть тепер перед нами, а пече й досі ще пекучим болем найживішої сучасности та неминуючої правди. Скажу більше:- де далі , твори його все більшу громадузбирають коло себе прихиль- ників. СТРІНЬ ВЕРЕМОВ: Співачь боротьби і контрастів. Спроба лі- тературної біографії й характеристики Івана Франка, З-во " Вік " К., 1913 / писано 1903р., друковано перше "Києвськая Старина" 1903 р. ХІ-ХІІ. Перероблено 1912-ІЗр. стор.200-20 " Правдиві повзії мусять бити захсірди моральною " каже Франко і на власному прикладі дуже часливо доводить правду такого принципу, інтач не тільки мас втіху з його творів, як в продуктів мистецтва, не тільки любус з їхньої художньої краси, але й це більшою мірою під- лягає моральному шляху, виховується й підноситься на грунті запізнан- ня з письменником морально. Таких результатів автор досягав там, що за вміс служити отій чудовою номляз Михайловський , великий " даусдій- ній" правді , що складається в гармонійного поєднання "правди-істини" і "правди-справедливості", "правди теоретичокого неба" й правди практической земли". Франко не тільки тягнить показати в художніх образах, як одбувалась подія, як виробляються ті або інші типи на основі природних законів, правди-істини, але він має це й непохитно тверді переконання про те, як подія повинна відбутись, яким му- сить бути люде, щоб виноги правди-справедливості задовольнити. Франко сміливо й по цирости ніг би до себе прикласти оту програму Михай- ловського - безволненно смотреть в глаза действительности и ея от- ражение- правде-истине, правде об"ективной, и в то же время охранять и правду- справедливость, правду суб"ективную - такою задача всей моей жизни . х/ / Стор. 207-208 / Франко дав українському письменству дещо таке, що забезпечить йому пам"ять не тільки серед його сучасників, а й серед потомних поколін- нів. Імения гуманіста і проповідника вселюдських ідеалів , спілця боротьби ротьби і праці, виразника контрастів нашого часу, що й сам дав звірці невсипуючої, незтомної праці і в собі переборов контрасти власної влачі---це імения до віку оздоблюватимо собою найтемніші, та разом і найцікавіші, може, сторінки нашої історії.... " Чень то Бог дає, що із наших сторонків буде колись світові якась користь, бодай на макове зерно ", - відбулися мені слова з одного автобіографичного оповідання Франкового. І я певен, що нашадки одвукать і , як воно того карто, оцінять це "макове зерно" у одного з найзваначніших діячів нашого темного часу, що на собі самому заснав усю тру бого, дорогого заплатив за цей досвід, але працор свій до кінця доніс чистим і не зплямованим. С. ЗЕРНОВ. "На мертвий точке" Заметки читателя. К. 1904 / відбток в "Киевской Старини" // Переклад/ З"явився в Одесі " Збірник творі свогочасних авторів" що не зов- сім вдачно народжує свою назвою- " З над хмар і з долин"-відомий збірник віршів д. Франка. Редактор "надхмарного" збірника д. Воро- ний. Яко поетичну передмову до книжки, уністив своє літературне спо- відання віри або, краще сказати, програм літературної творчості , в торні віршованого послання до д. Франка Дине в цілому зразків робить поетичне "послані" д. Вороного-зразків якоїсь подвійності й заплутаності. Ніби-то автор сам інстинктивно починає нідковість поціл, що він зайняв 1, відстюючи 11 більше для вигляду, зі свідомості взятого на себе обов'язку знаходити одночасно модливи в усьому майже згодитись з опонентом: Входить на етик обом - " і туди вірно, і сюди вірно", при чому, не відповідаючи цілком на деякі заперечення д. Франка , д. Вороний звертається, що до такого хисткого та не безстороннього судді, як почуття— чи все ж те розумом збагнути, Що дається серцеві відчутні . / "З над хмар".../ Всі шляхи ведуть до Риму : 1 через пустелю д. Кобилянської, і орлиною тропою д. Шурата, й водним шляхом дг. Зороного , Й висипі- вуючи разом з д. Лоткевичем, і слухаючи махливі загадки д. Липи , й не менш махливи вивання д. Кармансько- го, й набачивчись у " психограмах" д-ки Кобилянської ,- читач прихо- дить до одного висновку: щось нагаразд в позмій частині нашій лі- тературі : якась розгубленість, непевність змагань та завдань і в валежності від цього— темність змісту, незадовольняюча форма, нев- міння опанувати заданням сучасного моменту, що виявляється в цих сквапних, судорожних шуканнях чогось нового , і в цьому рішуче запе- речливому відношенні до всього старого тільки тому, що воно старе. Далі йдуть " Мої лілії " д-ки Кобилянської , що зросли, мабуть , в тій самій пустелі , що закликом до неї почина свої повілі автор. Тут / не в пустелі, а в поезіях/ ми знайдемо все те, що звичайно зустрічаєм в подібних творах д-ки Кобилянської : туманний зміст, несподівані стрибання від одних предметів до других, що ні- чим в першими не з'язані, туманні символи й образи - словом все, на- віть як до обов'язкового штурхання по адресі " брутальної буденної", цікавої крби". / Дається уривок одної з "лілій" О. Кобилянської./ Знов таки зміст в цілому зрозумілий : вмирає сарна, поцілена раптовим пострілом. Але для чого оповідання про це подію оточується таємничими обставинами. навпроти- двері, збийтесь в гурток зіпріть в собі віддих ".... / наче б то діло йде бо ва про що ?. Для чого ці коментарії за допомогою невідомо чому житих курєвів, що потребують очевидячки в своєм чоргу нових коментарії?. Для чого , нарешті, оти дивні воредливі страбання у викладі:. Якщо цей останній починний символізувати собом " ставлень скоки" бігу сарни, то звідси не зовсім недалеко до дого, щоб уже зовсім пошано йти за партійним рецептом Пав- ло, що пропонував одному поету образово вмальовувати бачна й груд- кові, нерівні шляхи водяних та пореткими віршами. Д-ка Кобрильська ніби замісно сидкується затемнити, стушувати вміст своїх "ділій" вищезгаданими дивовижними засобами завдяки чому й утворюється вра- жіння тону, що згучить дальшово. Так, стоповище зобов'язує -- це можна прикласти й до д-ки Кобринської, що вмістився в збірнику дві " психограми "- "віддзві- тає" й "Руки". На особливу , яру заслуговує останнє. Оповіда- ється тут про те, як за час судового процесу , де в стані обвинуваченого фігурував один з тих епікурейців, що прикладали теорію попере- реднього на практиці , певну слухачку зразив не вигляд обвинуваче- ного , а його руки --" обмислі, зомлілі / . / , вадою спущені руки". І не це то властиво закливе: зумів не один спостерегач розділятись різних мушок і тараканок, забільшким з булавочну голінку й не примітити при цому слова , - а навпаки те, що д-ка Кобринська на протязі двох сторінок повторює з невідомої потреби вісім разів з невеликими варіаціями ту же саму фразу про " зомліві руки", вазна- чуючи її для більшого ефекту курсивом. Завдяки подібному засобові, зачач опиняється в пудотному становищі статечного Івана Федоровича Шполянки, що його скрізь перелідає жінка в гусличних обличчях : з кімнати, куди не повернись - жінка; рятується він у садок, здій- має бриля- і в брилі сидить жінка ; полів у кишень за хусткою- і в кишені жінка ; вийняв з вуха баболинного паперу - і там сидить жінка. чого- чого тільки нема у д. Лукяновича в повісті " За Надиль- ній "/ Авгія 1902р./, яких тільки курєвів не надисав. Тут ми зу- стрінемо й світ , що різняться від звичайного тільки чорним коліром / стор. 204 / і мороз, що має зовсім не властиві йому якості : охопл напр., героя за плече, обертає його назад і навіть штовхає / 78/ знайдемо і кінче ридання, що "котилося по полю і стелилося по скибах на в "ораній-рідлі", при чому "за ним надвіг мучинський" шлях як вітер, як вихор" / 90/; і багатько інших перлин, що є виразом зазначеного прихильності автора до образовості та символів. Просту протилежність праці Лук'яновича по змістові...., але велику подібність до до засобів виявляє оповідання д-р Яцкова. "Огни і горять", що вийшла в тому ж 1902 р. у Львові, - в тім тільки мого різницю, що ця остання і змістом, і засобами, і, врешті, най- характернішою передмовою автора викликає це більше непорозуміння. "Ліс клянеться в сонці, під смерекою дрімає чоловік. Верхом ліса линять горільць богини, їх здолають боги, скобочуть та граять- ся з ними". Пушить шляки, пристрасні хихоти й шепоти ". /с. 3/-- такий початковий акорд припадів до оповідання , Й, треба віддати авторові справедливість, прийшлі ця служить чудовим вступом до твору д. Яцкова, що яскраво характеризує її основну ідею , яка зв'язуються з одного боку незиразними, починаючи все з заголожку, туманними символами, а в другого-- найодвертішими порнографічними подробицями. Ці останні в такий кількості прикрашають сторінки твору д. Яцкова і подається в такому добірному, так би мовити, ви- гляді, що уся новість уявлє в себе щось подібне до буддвої клоаки, що в неї спеціально змалювалось все сміття, всі гидоти, що лежать ганебною плямою на людстві: СЕРГІЙ КАРЕМОВ: "ЛІТЕРАТУРНИЙ НАМІД." З сучасного письменства. Вид-во "Вік" 1903р. / одбиток в "Ради" /. х/ Про "Наблі життя" І. Виниченка. / стор. 25-26/ І головне річ тут не в дії, якої , знов кажу, дарма праця й х/ Статті "Літературний намід" / друкувались у "Ради" за 1903 р. ч.ч. 45,46,48,49,51,53, потім окремою відбиткою. Направлені ви- клично проти І. Виниченка та його шукань в сфері проблем мора- лі; зокрема майже вся книжка присвячена драматичному творові "Наблі життя" - друг в збірникові "Дзвін" /с. Після великої повіді / якого була революція 1905 р./, коли спаде вода, дшається об'єднання намуд. Таким чином, і являється на душку С. Фремовий нелюбі йому явища укр. літератури, забувшичи, що проти такого "васмітчення" і навіть саме еротичну він повстала в це перед 1904 роком.- шукати з новіє п'єсі д. Зиниченка, а в романсах, в яких мають вия- снитись ті "слабі квіття", що автор хоче нам їх показати до роману на варая і перейдемо, розбивши їх на кілька рубрик, щоб зручніш було оглядати. / Стор. 26-28 /. Романна № I – проституція. Морик нарікає перед Мироном на свою молоду, що не згоджується "любити" до вінчання. "Повімайте,- росказ- ає він,- пів року буде держать свій траур... Неодмінно їй треба, щоб ..... А одним словом грунд і більш нічого: як би любила, так наплювала б і на траур , і на вінчання ..... Все одно женьков... чого ж їй ?"..... " Ці женщини,- підходить він до питання ближче,- просто ідіотки, вони думають, що як им легко сохранять своє цілому- дріе, так і всякому. А побула б вона на мосму місці і знала б тоді.... В понимаєте , що я тяжка не могу пробуть без женщины... Ну, от не могу , та й годі....... Ні, серйозно г / стор. 31-32/ . Довідавшась, що Морик ходить до проституток , Мирон по-просту благословляє його: "ходите". Ну, то й ходіть собі на здоров'я. Всі ходять. Не вірте, серце тим, що кажуть, ніби не ходять. Врешті ". / стор. 35/." От тільки бережіться, щоб не піймати якої хвороби" - не забуває напу- тити людина, що має шаблі,- другу, що тільки їх шукає.... " Будьте чесним в соборі ,- проповідує Мирон іншим разом. Можете одверто йти в баню і ресторан. так одверто і просто йдіть у публічний дом . Можете при всіх подать руку банджину і лакею. Подайте так само і проститутці "......" Пора привчати, що проституція є такий же корис- сний і вливий інститут, як і всякий інший. да , да: товаришко, проти- тутка є такий же корисний член общества, як і носильщик, банджик, лікар, наймит, поет і філософ. Проституція так же задовольняє потреби , як і лікар, носильщик , поет і філософ : чуди . / стор. 79-80/- з торжеством доже Мирон на сором своїм опонентам. / але С. Тремов наводить подібні ж погляди деяких проституток та сутенерші /. / стор. 30-31 /. Але до насено думати про чоловіка, що " по Сіб'рях шляхся і за ідеї страдав", який не може стати вище" " емісарні " та дурного голової баби....... І завжди , як легко цей страдань обходить , або краще сказати - перескачує через усякі непо- розуміння і суперечності. / Стор. 31/% ону кажуть, що проституція – зло ; він зараз же твердже : "а Інститут лаколв не дає зла ..... А інститут наймної праці не дає зла . А інститут роботи не давав зла ... і т. д. / стор. 81/. І зов- сім бідолях в не бачить, що він просто не з ті двері попадає, що він трохи не збиває зроблених йому закидів, бо очевидно ж , що лихо од одного " інститута" не випроводжує ані на крапельку лиха од другого, нічим не з'яваного з першого / Передається розмова Ані та Зіни про те, що Мирон виїжджає від своєї пароченої , щоб вона перед одруженням з ним пішла до публічного до- му / стор. 54/. Це не таке – мається манія проституцією , че країне моральне здивування ..... Проте , хай не забудемо читач, що перед ним теорець " великих , широких шаблів ", на думку д. Винниченка....... / стор. 36/ Розмова М Z – влюб. Це власне контраст до попередньої, бо не викликає же ні обурення, ні досади на автора , а просто сміх. Чоловік з надзвичайно серйозним виглядом тиснеться в одиничні двері, доводячи , що " так званий шлюб , це хандиння круг столика – одна комедія " / ст. 40/с / стор. 38/. Розмова М З – кохання: Дуже нескладна це проблема, як улямо собі іі д. Винниченко: вся вина чудова складається в ці слова Мирона до коханки : "будь живим, здоровим, гарним металком, Тало" / стор. 49 /. І по не випадковий образ у д. Винниченка, не вперше все він бачить у істотному зразок кохання. Ось трохи "металючої" філо- софії в одного із недавніх його оповіданнь / Слідує уривок з опові- дання " Момент " / .... / стор. 42/. Усікі такі речення , як той, що пролонує д. Винниченко, в порівняннім з ввірчого киття ; очевидно, ані трохи не початати тому, щоб зробуміли полові стосунки у людей. Лидия на те 2 люди- на, щоб не бути ані собакою, ні коняком, ні кобрюм, ні навіть гарним металком, що виїрає серед кохання, спрямляючи тим привачену йому природою функцію: / стор. 43 / г. В людському коханні найбільшу загру має синпатія й духе- на одність законах- то, що дуже міцно зветься "сродством душ" і це в'язує двох осіб не одного полю далеко міднішими зв'язками, нім самий голий половий інстинкт". / стор. 54/. "Бути чесним в собою" - ось та присадкувата каплич- ка, а якої д. Філіппенко збирається увесь світ охопити: Коли хочете , це безперечно позитивний базис для моралі, але капличка капличкою : занадто же низька вона, щоб в неї видко було пось далі за власний авторів піс. "Бути чесним в собою"-то хто ж проти цього хоч слово скаже, але ось де лихо: усе впроке виття людське в цю формулу не втудив, занадто йому там тісно буде, бо людина не диве ж ізольовано , як Робинсон на безлюдному острові, а тисячами шток в'язана з такими, як сама, людьми, що складаються в громади й по- винні через те не тільки особисту , але й громадську мораль уста- вити. І от скоро доводиться завначати стосунки свої до інших лю- дей, щобез Миронів - оте вузеньке "бути чесним в собою" - мусть тріснути, не одержавши ниттєвої зати, його не досить на те, щоб довести чоловіка до якоїсь пульмової мети. КРИТИКА "УКРАЇНСЬКОЇ ЛАТА." від маніфесту Николи Фороного до позного самоусвідомлення й поставлення всіх точок над і "молоді", модерністи пройшли дов- гий шлях і, треба сказати, йшли його досить мило. Основне расло- мистецтво для виступу, що Н. Фороний підкреслив це у відповіді І. Франкові : До мене, як громадянина Ставляй звичай- л людина А як поет : без пориви Я стеку творчості закони,-" та Карманський , що підкреслював, що з поезії не "пхая віяних ідей", це гасло остаточно визнане "молодими" пластиною ковучи лише після революції 1917 року, коли життя сине виплупо поетів по-за свої межі / підля невдатної спроби письменників користи критиком /. Останнє доказали в цій справі післяреволюційні альманахи. Про це далі. Журнал "Українська лата", що почав входити в 1909 року й притинив своє існування разом з усіма іншими в осені 1914 року був 62 требую цього напрямку. По критичних статтях його ми можемо бачити, яка по суті неясна була його позиція. Проте це й врозуміло. Кодер- нівм в усіх його різноманітних формах / що в нас розрізнялись дуже слабо/ хоча в собі глибоку суперечливість. Він хоче творити "ви- щу культуру", індивідуалістичну по суті своїй нерозумілу "врбі"; "натошові" і т.д. Але в другого боку думки про цей "натом" нашим модерністам не дають спокою. Попорше тому, що всім "свідомі українці", т.т. на той час особливий рід духовної аристократії, що ними чу з'єднана з національним боротьбою, в громадському справові, що потрібує напруження всіх сил. Всі вони "спілки під час облоги" і яко поет навіть загоряється в байронівську керем, почне проклина- вати світ і т.и.. Його читачі будуть різумати й відчувати його не пе по суті, а з того погляду, що він робить "громадське діло", ство- рює "український індивідуалізм, анархізм, нігілізм або що "бо й це потрібне для нашого народу", "щоб було як у інших націй", але "щоб був обов'язково і свій національний елемент". Казали? "наш потрібні свої соціалісти, анархісти, символісти, неокласики / зі світовими темами/, бевзирники й автори своїх релігійних творів і т.д., всі ці напрями можуть полемізувати, лялитись; але всі вони так би мовити на національній службі, всі творять "народне діло". Що -за незі цього "національного", зачарованого кола не могла прорятись жадна дійсно по-якна й самостійна думка. Зе ширше думче просто не входило в сферу "українства". Нема чого й казати, що що "національне" надзвичайно міцно було з'єднане з "народним", "селянським". Суб'ектовано, щодо модерністів, то до "крби", їх тягла сама іхня індивідуалістична, інтешігенська вдача ; що зама- гала залежних учнів, звижу себе, "часового фону". Не заче крби не потрібуємо крби, вона нас "не розуміє" й не може розуміти, але ми хочемо взяти крбу, дати їй закони. І разом почутия помної нев- датності до цього, відсутності справильного грунту для модернізму, взнання мало: цінності завіть своєї масової літературної про- дукції. Крім того відсутність диференційованості не дає змоги по- ставити сталі врягти що до форми творчості. І натуралізм / тільки по етнографично-побутовий/ і символізм і імпресіонизм і класицизм- все добро. Але проти футуризму поставали рівною і з глумом. В першому числі 1909 року вступила стаття "Од раднції" зов- сім неперевана. Алі йде традиційна випадна стаття : "Тарас Шев- ченко" / в нагоди 48-х роковин його смерті /, далі стаття М. Сріблянського "Українське письменство 1908 р.", де дається огляд усілякого "письменства" з кількох популярнонаукових, науко вих і красне письменство йде на при кінці говориться а ля С. Біренов, що українська література 1 народня й демократична , але що в ній постаєть і інші інтереси : питання моралі, естетики, філософії, — особливо в Галичині. Далі: несподівано велика стаття про Спиридона Черкасен- ка Івана Липи / кінець в ч 2-му/, де він вихваляє цього письменника за те, що він прийняв "повод теорію прогресу" — марксистську та став на грунт класової боротьби. На той час ієркасенка вважався соціал- цідістичним письменником. Отже початок і досить невиразний і тихо- мирний. Тим часом почалось цькування нового журналу, головним чи- ном в "Раді". Критики "укр. лати", а особливо М. Наполя, що писав яко публіцист від псевдонімом М. Сріблянського, відповідали дуже гостро. Див. напр. статті : "Літературні героїстрати україн- ства" / С. Просвітина 1909 ч. 3/ "Нове слово" в українській кри- тиці" / М. Сріблянський 1910 № 6 /, "Копролалія М. Біренова." / його ж 1910 № 9 /, "Літар темної ночі" / М. Рахан про Серг. Біре ом в приводу його статтів "Серед сміливих людей" 1911 р. стор. 468-475 і т.и. Полемика ця проте перемінно мало мала відношення до літера- тури . Багато яйцяння до слів , дотатної "логомахії". Дещо з цьо- го уміщено далі. З класовим підходом порахувались в статті "Бур- жуазія і націоналізм." А. Токачівського / 1910 № 1/ де питання роз- лаються в той спосіб, що інтелігенція стоїть між класів і зокре- ма не є частиною буржуазії, а її супротивниця. З провідних статтях хайне бореться в "мініанством", звуккістю і "старим" і своїх спільників, заміняти великих проблем, справжніх ідеалів, прагнень геніїв, що повали б людськість, словом хочуть наповити пиття вели- кими завданнями й справами. В цьому вони так само далекі від чистого мистецтва, як і "раднє" й "дзвоністі". Але ніяких конкретних / великих завдань вони знайти не змогли, навіть в теорії, навіть для "геніїв". Це й казить проти волі присвоєю течію до її дійсної сут- ності — мистецтва для мистецтва й різучого індивідуалізму, що знан- че повну відірваність від життя. Остаточно це викрила розкоління. Головних критиків "української лати" троє: М. Рахан, М. Срі- блянський / М. Наполя / та А. Токачівський . З них перший порождено літературний критик ї він дав не тільки ряд принципових статтів /Проблеми творчості* 1910 № 1 / та оглядів літературного життя / День / Доцо в українського письменства в Ізлічні за 1908 р. 1909 № 2. Боротьба генерацій в українській літературі 1911 № 1 /, але й ряд великих статтів про різних, особливо молодих письменників : Істрак- ко, Леся Українка, М. Ацюра , В. Нагельського, Б. Левкий, Аскрип- ський , Ос. Кобилянська, М. Чернявський , В. Стойанів: частина цих статтів увійшла до його книги "Під прапором виставця" № 1910 / в-во "Антия і істочство "/, в цих нарисах підносячи й покла- дарчі великі надії на окремих осіб , в цілому він сильно карає "молодих" за відсутність великих ідей / що було визналось необхід- ним завданням /, за кваліст та роз'треність хворої вдачі, та за недосконалість, штучність , нещирість форми, словом за декаден- там, до повинна була б бути надлидина. М. Сріблянський та А. Тов- качівський більшо публіцисти, що разом з літературою захищають ширше життя. Вони воять ві "старими" нападати на українців вза- гали , на "молодих" зокрема ", протодошують необхідність чогось нового, особливого. Творчість великих письменників не зрозуміла маси і так повинно бути / в супереч всім "старим" /. Т. Шевченко великий тим, що був вище загалу, генійльна індивідуальність і боровся з масою. Одначе як Т. Шевченко так і всі гени: шепирі, роти, навіть тургенєви й зачайно 16сень Стрінберг не тільки впа- наються, але слугать за свого роду вищі аргументи. Коли модернізм зробив свій непинучий крок далі, перестав видужувати витаничних ідей, почав проходити занадто різку революцію в формі , коли в"явися футуризм.- "хатнє" сани все зробились "старими". Крім тут уміщуємо ряд уривків в такому порядкові Шо- перше полеміка з минулими поглядами та ворожими нападками. Далі виклад провідник думок, оцінка нових літературних сил / взором підносення кращих : Якова, Кобленського / . Фронт різко стат- тя М. Сріблянського / зве 1914 року/ проти Павла Савченка та М. Се- менка. М. Сріблянський. 1. Наша література . / "ЖКР. ЛАТА" 1909р./ Батьки " і " діти ." І ця справа вже носиться на всіх шаль- так української преси, перелітає з сторінки на сторінку, вихоплюється на улицю і посторогеться все всім , до чого-гусьо і не тягати 11 армійних. Коли ця грає вдасться між 0 непстрібком, звіст 11 невлашчим в китті , коли вона нехуються всякими політиками і неполіканням нище проводять чи позадатерями українського диття, то ще ж вона має більший конкретний сміст і глибше проникаюче значення. Намі де-які публіцисти зауважили, що "молодь" в усіх боїв піднімають голос проти швидкої критики і до без жалких підстав називають це пан/жина узурпацією незалежних 18 прав, і тим або шакше протестують. Публіцисти обурюються, і в своїмому працівному надженні випускають сильу аргументів проти "молодих".... у вигадуванні вчених-ливиких спілстей. Треба бути поганим соціологом, щоб впраяний, хоч і не затриманий , не систематичний протест багатьох "молодих" взяти до історії , і не побачити в йому народження нових кит-тейських потреб і літературних випотів. А , щасно, у нас так і трапилось. Незадоволення "молодих" нашою літературою, сучасним (іде-софією 31 бодань, незадоволена однобічною критикою трактується як - " історія", брак розвуку, брак цирки баналь; " монетарист-ся" тільки шеддика славродність "молодих", інше бажання виправити якесь благочестиві традиції, підносити українську справу, обі-брати "рідний народ" і т.п. На самперед годиться сказати про той загальний дух нашого детоперійного пременства, що тягує, за рідними звичками, в творах майже кожного письменника Перечитання теорії хоч одного з із вазнажких той дух, що пришує нюді телаповитий звір- утілітаризм. Теми вибираються такі, трактується таким способом, що твір не носить необхідної в письменстві- мистецтві ідеальності , а повіше дрібними міцанським духом, що лише в душі тільки ранул нудоти і безвартостя. Якесь ледві змовані, мертві слова передаються в пустого в порожню. Іти тільки одно бажання автора виказати свій ніби поступо повний погляд, що ось то я, можлив, жий незвичайний між людьми ши-рай громадським, що болює напрямами. Але слож ці білди і безстинні думки теж куди до читач виносить пропленне прийняла. Порядку кидьос ис за межі свого хутору нема: І благочестивий громадянин цим не турбується, а навпаки, почуває себе задоволеним і пишніво виступаю- чи перед своїми худорлянами. Твір такого автора не є заправом думки, а реєстрово недивих пред- метів; не є художнім образом якоюсь думки, а "пластичним змалюван- ням рідного побуту" і твір в якому нема ні критики, ні аналізу, ні світосву, а є лише : оце мені подобається, а оце не подобається, а через що подобається чи ні є через те, що я український патрі- от та й годі .... У "поезіях" те ж - аграрні мотиви: ранок встає, женці йдуть, гей на косовищі, годи спати нум до роботи і т.д. Ти йому хоч коля- ку на голові теми , що віршування "на аграрні мотиви" зовсім не роз'язує аграрного питання, що заклик "нуно " зовсім не є робота, що сонце встає на горизонті патріотичної улам зовсім на перекір уським законам астрономії і що поетична "роса плаче" всупереч метеорології- а він тобі вараз : а що робить, коли я кохаю рідний край ; я користаюсь народним календарем " і т. п. Це хоч "реально"; "відповідно дійсності"- але це до літератури не відноситься, це хоч і патріотично, але не поступово, хоч і про "народ", але не ідейно. Такий реалізм так адеморалізує наше письменство, що не дивлячись на гору написаного, нема чого взяти в руки і показати добрим людям, нема чим заімпонувати нашому "культурністю". Можемо хіба жавати на адаптність до культури в потенціалі, але потенційна культурність і реальна розвумова імпотенція - це не імпонує. Це безсилість, яка ні при яких обставинах, засобах, можливостях не має нічого іменн як безсилість, а тому і некультурніст яка в житті мислите не більше, ніж нічого. А в літературі нема через те, що в житті нашого громадянства / і не тільки літературного / их нема: Мучительних задумів, запитів духа; сяйнізис- нема. "Якось все благополучно в цім боці, лише про "любов " свою співати буду", та економичне становище і побут опи- суватиму ". Більше тем немає... Зони / теми/ не напрохуються самі; через те, що в психіці уського, заадалегідь и н-а к п е настро- еного "патріота", не можуть відбутись: йходеєв знову дисгармонія нік життєвим з "явищами і світоглядом тенденційно настроєного патрі- ота. Іерез те і помічаємо такі ненормальні з"явища, що постуляти українства, по кричать з самого нутра нашої нації, голоси не так відбиваються в уяві патріота , як би то слід було. Патріот на словах знає, чого треба для українства, а в житті переводите не може через безсилість своєї внутрішньої організації, якій національні" постулати не є категоричним імперативами / як це було у Шевченка , Куліша , а тепер у Грушевського, Грінченка, Франка/. От і міємо : на словах вшагаємо одного, а в житті обходимось ин- шим; протишенним виглядом. І не то обходимость, навіть задовольнен- ность, поч. маючи в йому потребу / і через те органічну, бо вона виявляється на широкір словами /. Наша література "старих" іменно не має в собі оного змагання до нового світу. Вона мале те, що есть", описує події, акти, особи в їх побутово-етнографічно-економічній обстановці, реєструє це все добросовістно; в точності , але й мертвість фотографії, з пунктуальністю поліцейського протоколу, але це все.... не цікає, бо відомо старе, обридле ; в літературою як мистецтвом не має нічого спільного; даючи картини побуту і події це не значить давати продукти та мистецтва. Це є література "неображення без зображень", вбога література збожества, моральної і ясної иншої бідності ; ілюстрація своїх владнів в їх матеріальній формі без протесту проти ідейної порожнечі і безсилля духа. Така література не має права називатись літературою, а лише словесність в місцевому, фольклорному значенні..... Опріч того, література класова , а не національна, хоч і в національній формі. Навіть як класова, наша стара література не стоїть на відповідній висоти, бо кажучи про знаво- лення , вона трактує про зовнішні форми виявлення , не підготовляючи внутрішнього, психологичного ґрунту, на якому тільки й можна осунути силу протесту проти зовнішньої нелогіки. Наша література вбога не тільки своїм розвитком , а це й тому, що вона есть література збожества, підносимого до висоти конечного ідеалу. "Ми бідні, ми бідні, дядько бідний, владив руку або поруг, вчора його хата сгоріла, це робити ." - такий зміст отієї псевдореал- листичної, псевдо-демократичної макулатурн, яка товче в ступн воду пітріотичної беволості, а далі не гідна плянуги, голосно гукнути, запротесту вати є Проти такої літературі, проти того змісту життя яких вона представляє. протестують , хоч може і не зовсім свідомо, а більше нутром " молоді", яким вона відмовляне право на життя. Але право таке добувається в літературі силою творчості. І "молоді", коли вони справді молоді, доб'яться конкретно свого права боротись проти "старих" в літературі і житті..... М. СРІБЛЯНСЬКИЙ: "НА СУЧАСНІ ТЕМИ" / "укр. лата" 1911 р. № 2; 3/. ...привок стор. 183-184 / ч 3 /. Тут вже нічого не вдієм : любити Україну як " дім, золи, коро- ви", любити за гарний борщ, гарних дівчат , за волосаті шапки і т.п. причиндали українофільської декорації - модерністи не можуть. Ця почесна любов буде і є привілеєм наших старичків-українофілів ,що справді таки мусять сердитись , коли модерністи обезцінюють цю лю- бов- що тоді лишиться у старичків. Чим вони витинуть, чим пита- тимуться на зулиці, чим забаватимуть баки світові білому. Так, обезцінити "стрічки", відняти у їх значення синоніма України- і українофілам нічим буде доказувати свою любов до народу. Модерністи рав на заходи постановили: викоріняти оті бол- ванки, на які примиряється зірання в крамницях. Нам не треба опу- далів , щоб чипляти стрічки. Але щоб показати весь цинізм наших "критиків", я наведу в усій повності сколтношаний "Радою" "Гімн" модерністів , що на віки лишиться плодотворної діяльности "єди- ної" в своїм роді "народньої" газети. Ось цей Г і м н . Ми поети модерністи Будем мати гроші, славу, Закінчивши свою справу. Будем пити, будем їсти; Підем , браття, до "жерсала", Наймося і нап'ємся Там для кожного есть краля І натхнення наберемся Розі"єм старі скривали І напишем побі, власні; "Користуйов життям сучасним, Не дивись, що буде далі... 8"єм бандури без тягани, Рвем стрічки, шотуєм збрання- Сі. ознаки України,- Хай загине, хай загине!!! А багато читав картів, сатир, пародій, критик на модерністів, але чогось подібного, виланого з тупоумства та інсинуації, ще не стрічав. І коли б цей "Гипп" можна було б знайти за різні взагалі модерністів, цеб-то без адреса, то так би він і згинув в купі недомислених, безглуздих творів "народників" українських чи чужих, а то -к ні : в фейл"отоні" названо на зіть кого з письменників видає "Рада" за "ворогів України". Отакі твори, як "Мільйон реніїв", вищенний в "Раді" і ров"ятуруть ранн нашого киття, роблять колоточку, настречають "одну чисть населення против другої". І це бинить гуманісти в "Ради" накидати модерністам вину за розбивання громадських стіл. Систематичне цькування в "Раді" молодих письменників, безглуздє скільовубство "придворного весельчака" - Пролінцяла і його колеги ІІ. Никайловича / автора "Мільйон реніїв" /, і ро- зуміння реадкцією "Ради" своїх завдань робить атмосферу літератур- них стосунків тяжкою і відравливою / з якої ковний, що звик до чистого повітря , мусить тікати заткнувши ніс:- Н. СРІ ВЛАНСЬКИЙ. / "Укр. хата" 1910р. Вересень /. / З приводу літературного конкурсу на гумористичне оповідання оголошений "Радою". / Інакше й бути не могло. Інтелігенція, що живе цілком інакшим життям, не має в собі центрів психічного споріднення з музиком, від- кіля тільки й можуть виходити споріднені здібності і прикмети. І коли, скажім, говорять про одну і ту ж річ інтелігент і музик то вінколи не буде в їхній мові спільної орни рочечків, спільної будо- зи, спільного методу в мисленні. Це можна добре побачити на "маші" "українській"літературі : викли- чали кілька імен / Гулака Артемовського, Квітку, Гребінку, Нев- ченка, Кулиша, Марка Бовчка; Івану Барвінок, Плібова, почасти Нечуя-Лешийкого. Ирного/ ми не можемо назвати 11 українськов в народному значенні. Це буде література, і иноді навіть добра але не народня / національна/. Це буде література окремого куль- турного типу, якого приписувати до національності нашої не можна без певних натяжок. Припасування це в і буде - в політичних причин а не по духу. Це література того чудного елементу, що впріс в чужій тешниці, а тепер хоче приватуритись до українського ґрунту. Через що він хоче приватуритись / а боротьбі за існування може/ - тому в свої причини, які не розбиратиму зараз, лише констатую факт. Елемент цей - наліть - факт, піз-освічений, піз-чесний, піз-сміливий, піз-преступний, віруючий і в Бога і в чорта, в святих і відьом, в Європу і в Азію , університет і в хутір державистику, в загальне виборче право і в шабенця , в ідеал, з ідеал і в кишень, в мрію і в гадушки — це такий безвиразний конгломерат тупости і ярійливості злочинності й діризму,- якому певних означень і дати не можна- без- виразна слизь на україні, що якось рухається, якось живе на поверх- ні соціально- музичного організму, точе в різні боки, без лівій, без форми. ... В усімтим разі, сучасний буржуазний лад жі діяльності оцінює громада, то не дивно, що й мистецтво підлягло цьому "законові". ... Смійся на 1 коп. рядок, смійся на гривенник , на карбованець . Насмійся на 25, на 50, на 75 рублівек..... І "творці" починають напружуватись, щоб видахти на більшу ціну. Як причина , такий і метод творчості : платять за надівання гарбузів на голову- наділяймо ? І ось, один надіяє одного, а дру- гий примудрить, щоб десять гарбузів надіти на голову. І виходить, що веселість збільшилась на 10 градусів. Конкурс- на юмористику , конкурс на нам"стинк, конкурс на завси за це доводиться платити , але конкурса на глупость і бездарність нихто не призначить, бо він міститься в основі кожного конкурсу, і люде конкурують в цим напрямку безплатно і безперервно . Коли настане час, щоб і за це дозволось платити. Їх, набуть ні- коли, бо творчість тут все стихійна, природня...... Але вернімось до нашого конкурсу. Оповідено, що хто краще за- сміється — достане 75 рублівек. А в нахом крав тієї хвилини, коли виявиться результат конкурсу 1 мені, а обов"язку патріота, доведеться читати премійований український виор. Кх, дещо чі, культури національної, з жанрними письмен- громадянами і знімними-пресникающими х/. Зам абс громадська тенденція, що ці тенденції йдуть в киття з собачої голови - про те байдуже. Зам абс карикатура- то це й виор, це й література, добро, культура. Маль за таку культуру. М. САМАН: ПРОБЛЕМИ ТВОРЧОСТІ. / Спершу в "Жкр. латі" 1910 р. К і потім з тому ж році в збірці статтів "Під прапором института " кн. І А. 1910 /с Таким чином і виявляється неминуча потреба иної естетич- ної культури для творчості, культури , яка вивела б нас знов на свіже жо повітря, дала нам знов здоровля душі. Отже відносно тієї нової естетики всяка інша шкільна, солод- комато-філістерська тратить всякую мартість, бо вона нее тратила всякий шлях нез життє і не вміє скріпити його підвалин. Нова музика зайняти її місце. Стануть музиць передовим лікарем покалі- ченої душі людської, лікарем життя, а зітак будівничим нових життових мартостей, які могли б вияснити та поглибити весь сміст життя. Послуголі тієї естетичної культури, творці- в пошмім того слова значенні,- відзначаються передовим свідомість своєї пра- ці : вони розуміють , що ділятьсяся творцями культури, що в практі коло розвою людства зоне перші робітники. Світ, в який переносять нас творчість- це широке життя, за яким можемо ставати й вслухуватись, як в загальний його томін, так і в поодинокі голоси, тихі думи великих творців-анахоретів, що мріяли про величність душі людської та могучість людського духа. Намляться очам нашим задумана мрія всіх віків, всіх поколінь людських, що усвідомлювали собі свої стрендння культуральні-об- рав найкращої людини , людини одноцільної та гармонічної в своїх почуваннях і ділах, яка не попадаючи в колізію апі в загалом, ані сама х/ Пемір між нашими дістав С. Чоркасенко, що виступив з твором до людського життя знадоблене з погляду сокаби Тумра. в собою, могла б вистарчити сама собі, бути наслідком сама собою. 1. отсей блиск світла серед темноти, цей нєстрій, яки? охоплює душу людську при першому зіткненні з твором мистецтва, це внутрішнє бого-служіння- як назвали півмісяці романтики - о тим, що можна б назвати релігійною стороною мистецтва: Тут воно видає само собою, своїм зближенням тільки, своїм подихом. Людина перарод- жується внутрішньо, чує в собі прихід чогось нового, стає іншою. Це це значить . Це значить, що колиий твір мистецтва має в собі якийсь таємний наказ, якесь післанництво до душ, якихся поклик - як всяка релігія накликує до нової моралі: Того не бує, про що мріяв Фатнер : щоб вернулися часи грецької драми, коли весь народ збирається в театрі , коли найбільш аристокра- тичну творчість розумів кожний. Для цього завелика різниця поміж старинними людьми, що був натурою наскрізь гармонійною, щоб-то умів жити дійсністю і в ній вияляти свої божествені думи,-а сучас- ну людину дійсність мучить, вона в неї страждає ; щоб могти в ній жити, вона мусить піднести її наперед до ідеалу. Коли з тої гармонії та одності думок і почувань старинного грека могла виходити поезія наскрізь об'єктивна, різна в своїй наївності та обмеженості, то по- езія нова стає більш либухом почуття одинці, яка не можучи собі по- радити з дійсністю , стремиться що раз більше в безконечність , в необмежені простори. Отже в самої природи річі- нова поезія, нове мистецтво мусять взяти на себе це одно завдання, мусить перше всього вирізнувати ті прірви поміж життям та думкою, які посториднел в нові часи, мусять задовольняти - що так скажу - метафізичну потребу сучасного розв- битого, зневиреного в своїй силе чоловіка, виполити його тягу за богом, який би став його силою та гармонією. В приготовленню тої повсюдної атмосфери серед загалу , у вихо- ванні однинць і цілих поколінь в тім напрямі, щоб зробити їх серця здібними до приняття та пленення в собі того гарного, радісного і і величного, лелить і найбільша місія усього мистецтва. Оскільки воно в стилі 11 в певних обставинах виповнити, оскіль- ки більше приготований грунт для приходу ревіл- достоїнія і частин усього роду людського. М. ІЗАН. ПЕЗІЯ ВІСКИЛЯ. / "Під пропором ми- стецтва." 1910/. ........... Коли, наприклад, в початком 70 р.р. Ізан Блак пи- сав, що українська література повинна повернути тільки "на шлях розумної битовини, бо тоді вона буде проводарем живої правди у свою рідну країну; а коли збившись в рідного поля народного, піде іншим дорогою,- вона ніколи не стане показником громадської потреби і од- цуряється її рідні люди і до віку їй не піднятися вгору, а буде вона пориватись у своєму кубельці та віршувати нікому непотрібні вірші на шляху гудящих людей " і - коли дали в долонині 80 р.р. Ворис Поз- нанський, пишучи про недостачі української літератури в боку її змісту, сказав: " такі важкі явища в сучасному народньому житті наного краю Росії , як еманіпація, польське повстання, велико-до- рокне та сахаро-фабричне діло, штука і малапутство, війна 1877-78 р.р. переселення на Амур , чинове питання, видотрапаннє та обрусінне, що предстають собою багаті сюжети для місцевої селянських, остарться непорушеними"- то наймолодша генерація зовсім не увіль- нилася від таких самих курйозів в області теорії мистецтва. Одно тільки воно знали: мистецтво не може бути тенденційним, бо це проти- виться його святості, його божественності . І дійсно, воно не раз брали всім пусті, утерті та поверховні заси, які дійшли до них че- рез посередництво фелетонистів за добру молоту- і прибирали вразу ж пову достойних кращих мистецтвам, сталячи себе осторонь від юрби та віршучик про недосконалі страждання "сучасного творця" . Дійшли до того що передавання настроїв стали умажати за одиноку майже ціль письменни- ка і обстоювали далі за своє вимкове становище теорців с "То є штука - я не пхар тут ідей" зовсім серйозно каже в одному з своїх творів Ізань Пачолський . І дійсно- ідея тих не багато знайдемо в тій творчості. Очевидно - так воно про себе не думають. Той брак дійсно великих теоричних індивідуальностей, дійсно великих сердець і умів вони за- крижуть. Бачучи , що до нічого великого вони не здібні,-дрібники вони побільшують до небувалих розмірів, щоб мати ідеалу величі та сили ; не маючи змісту, форму беруть за зміст і утішаються нем. М. ВИШНЯ. ЗОРОТЬБА ГЕНЕРАЦІЇ І УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА / "Укр. лата" 1911 р. Січень /: Мистецтво не може доне сповнити роль служанки, а ставити му- сить самостійною силою. Воно не може бути довше самою тільки про- повіддю, ані наукою , для нас, або краще драбиною, якою кожда одини- ця йде до самодосконалення. В тім його суспільне значіння і цінність І Зайляд правду говорить : "ле добре , яке ми маємо від мистецтва, не єсть тим, що ми від його вимоса ". / і т. д./ Велика поезія - грунт під нову нашу культуру. Але до її приходу треба пригадатися. Треба викидати всі старі шпарбали, щоб нічого в собою не брати до нової землі. Нова культура мусить бути національ- на , мусить вийти з глибин народньої душі, але вона не може бути україно-ільська. Ми ширше мусимо навчитися віддихати , дальше напружувати свій зір, навчитися іншого думання. А головно пошу- ти нам треба всю мізерну дрібничковість та вираховання , всю хитрість та теорезість розуму, коли ходить о річні великого золі. Нам треба більше розмаху, більше безумствія, більше оп'яняючого валу : для того, щоб остаточно скинути в себе останки крамарської теорезості наших батьків, а полюбити розмах всього великого і гарного. В тому, чи не єдина цінність і краса всякого широкого руху, що йде до визволення індивідуальности. Мережковський прекрасно про це каже: "Ніжні по- зитивні етоди , ніже утіштарне вирахування, а лиж творча віра в що небудь безкінечне і безсмертя може запалити людську душу, створити героїв, мучеників і пророків. Їхй же до цей пори не одна тільки промисловість, воєнні знаменда, пауа, машини та електричність двигать народами, але й безкорисно самопожертвування ізбранників духа божого. Ні. люди потреба віра, потрібний екстаз, потрібне священне безумнє героїв та мучеників.- Лиш безкінечно не можемо до- бити безкінечною любов'ю, то єсть любити до самовідречення, до пена- висти власного життя, до смерті. А без того сонця, без тієї любови земля переміниться в ледяну глибину, хоча би лід і застив по всім геометричним законам утилітарної і позитивної механіки.- Без вірі в боєственне начало світа не має на землі красоти, не має справедливості , й повзлі он і свободи.- А. Томачевський . ЛІТЕРАТУРА І НАШІ "НАРОДНИКИ" . / " Укр. Лата" 1911 . Вересень /6 Коли більш розвинені суспільності ще давно прийшли до думки, що література дуже непевний поводирь , який з однаковим успіхом може показати шлях на гору і завести в болото , то у нас за літе- ратуру вчепились руками й ногами. І яких тільки надій не покладає нам суспільність на літературу, яких обов"язків не накладає на неї, яких вимог не ставить до неї. В основу своїх поглядів кожен кладе той самий принцип, який прийняв за основу Віремов в своїй "Історії Українського письменства"- принцип "громадського слу- гування письменства народові , тим широким масам трудящого люду, що кінець кінцем дать життя, підпору і покину всім заходам рук людських, а серед їх і письменству." "Громадське слугування" письменства розуміть не як провідну ідею літератури певного періоду, а як певний категоричний імператив, поставлений гро- мадянством письменникові і літературі , як критерій етичної вартості письменника, як особи, і літературного твору як твору маєтності. Опираючись на цей принцип, зід художника вимагають, щоб він служив народові, а від літератури- щоб вона задовольняла реальні потреби народа. Таким чином художня мертість письменни- ка мірлять етичною ширкою , і художню мертість твору- користю. Через то, що етика нашого громадянства як міряється користю, можна сказати, що в відношенні до письменства наше громадянство приймається груба утилітарного принципу: Користь не в широкім ро- зумінні цього слова, а в його звичайнім, буденнім значенні - от вся літературна етика і естетика нашого громадянства. Невбачена всіх принципів , подібних до принципу "громадсь- кого слугування", а тим, що вони розтягнені до безкінечності. Це таке "життєві мертості". Як розуміти це поняття. Повзлі, як таке, без мілкого відношення до того, чи корисна вона з грубо ути- літарного погляду , чи ні – уже є величезна життєва мртість . релігія - теж життєва мртість, ідеї займають не останнє місце в ряду мртостей,- разом з тим і горщик, сокира, теплий куток, свій шматок хліба - теж мртості. Кожному дається познай прости- в розумінні "Громадської користи ",- кожний думає про себе, що цілком добре розвине, що значить "служити народові", і через це вигає себе компетентних в справах літературних. І хто тільки не насміхався над відоляшною літературою, хто не вилияв на неї помий з своєї душі —-понийниці , хто не топтав її в грязь , не обракував п"яною маскою". Сучасна культура , як відомо , аристократична ; вона являєть- ся культурою одинців, а не культурою мас , і в той час, як творчі ці зносяться все вище і вище, маси дивляться на тін самим куль- турним рівні , і звичайному читачеві стає все тяжче розуміти тво- ри мистецтва. Поруч з нівеллційною тенденцією життя йде і инди- відалізаційна ; ослаблюється сила " симпатичческого воображения", звичайна людина стає непримітною, мало зрозумілою для стороннього ока, а що вже казати про відзначених боди перстом. Зверніть увагу хоч би на те, скільки скарг на нерозуміння, байдужість і т.д. скільки прокльонів товпі з боку навіть таких людей, що тільки й годяться для товпи: Навіть у тих письменників, що видали за обов"язок для себе працювали на користь народа, поруч з "патріо- тичними віршами" трапляються і такі, що забувають товпу. Після цих кількох уяг перейдемо до читачів з помік "широких верств працюючого народу ." Які данні мають вони до прийняття художніх творів ? Їх роз- умовий розвиток і очитаність різні нуль, і одно це пляється во- личезним звуженням " круга чтення". Вони не розуміють ні одного історично-художнього твору, ні одного побутового / такого, напр. як романи Тургенева /; і ні одного твору з сучасним ідейним вмі- стом / як твори Ібсена, Стрінберга , або навіть драми падого Жинни- ченка/. В цех творах коли її може що зацікавити читачів з народа, так хіба сама фабула ; в характерах дієвих особ вони підходять тільки загально-людської риси , та й то витолкують їх на свій зра- зок. Наприклад кількістю ніцшевих зон розумітуть по аналогії в сільських падуках , едирчиках , і так зроблять вони в конному тимом , бо у них малий досвід а "симпатичнєе воображення " не сляго долі примитивних переживань. Вони не звідуть в світ ні Прс- метел , ні фауста ; для них Прометей буде безвідом, а фаєст пого- длем. Коли б Прометей і Лаєста трохи знешкити тоді б сильне зрозуміли їх і моге б назвать похвалими: вони б побачили в цих ти- пах досить подібно до роботник селян, які починають ховлянувати в ніччи , все чекується , кидаться сюди й туди, ризикнуть - і врештому набувать насток і похилу від громади. Єдині твори , які приступні для цілої "працючої верстви " це твори 11 самої / як зв. " науства словесност" / і - макулатуря вроді романів " Родини ". Макулатура ін може бути приступна через те, що там нема ні індивідуальности, ні психології , ні художності. Для кого пишуть всі наші "юркасенки", Конопенки, Панченки, Грин- ченки і инии , "мико пестъ числа". Для подібних собі, для інте- лігенції. Література пирила звсольні ідеї, але не між "працючими верствами" людності, література була і є корисною / в широкім ро- зуміванні цього слова / але знову ж таки не працючим верстам , а самий інтелігенції. " Філософська " література потрібна була інтелі- генції, це був витвір її душі , шкід покаянного настрою . В той час, коли був цей настрій, звсольні ідеї і селянське мовлення були об'є- том мистецтва, але вони ніколи не становили суті мистецтва, як цього хочуть сучасні нарадки колишніх народників . " Працюючи верстви " були таким самим об'єктом мистецтва, як і природа чи що інше. Для мистецтва всі об'єкти рівні. І коли й тоді, в епоху народження і дійсного розвитку народництва від мистецтва вимагали, щоб воно служило народові, то ця ідея цілком зрозуміла. Але як тепер може триватися ця ідея , - тепер , коли маємо перед собою досвід, що мистецтво , не зважучи на всі потуги інтелігенції, таки служило на- родові, коли знаємо , що це психологично неможливо ; що мистецтво неопотрібно народові, доки він пробуває в стані напів дикунства. Як цього не бачить тепер, коли промала ніж народом і інтелігенцією по- шерело , а од покаянного пориву лишилось тільки малісне, не цире сказудиння. А. ТОВАЧЕСЬКИЙ . КУДА МИ ПРИЙШЛИ. / Мс. Єман: "Куда ми прийшли" ст. 52, ц 70 сот / 30 коп/. Львів 1911р. В-во "виття й Нистецтво " "Українська лата". Київ : 1911 р. Листопад та Грудень /. Українофільське мінанство , підправлене новим духом, зробило атмосферу остільки тяжкою , що в українському життю дихати стало нічим. Почалась драма в українськім житті. Заножають дцьків. Па- човський, Карманський, пидобуваються песимистичні ноти з грудей Лосі Українки, самикається в гордій самотності індивідуалізму Коцюбіньсъе- кий, болізно войкнула дира Олеся і в неї закапала кров... А поза тим цілий хор " скітлячих" голосів, болізні войки людей, які остілько силзні, що відчувають порожнечу і пошость життя, і остілько слабі, що не можуть дати йому нового змісту. Вім ім киття "зламало крила" або відраву відохнуло їх від себе , як Максима Рильського: Мінанство українського життя і літератури погнало людей геть від себе ; почався декаданс - мукання за новими враженнями, но- вими переживаннями, стилізування форми занедбування змісту ; поте- кла веселим струмочком тоща солодко-нудна водиця, яка через якесь непоровуміння заветься у нас незелен. Ні декаданс , ні " скітляння " / ввійшо це раз цей корстс- кий вислов Ємана / очевидно не вслі проломити той " хинський мур" , який зводили українофіли і докінчили їхні нащадки. Чусть прийти нові люди з темпераментами бойців , і вони близько : в драмі Надсєнко " Сліпий " і в " Самотності" Нацюкала звучать уже нові струни , яких не чуло досі українське життя ; Чупринка , " дійсний поет нової культури артистичної", чуючи в собі пульс нового життя, кадає сміливий і гордий лозунг- " бутт для бутту ". " Тут - закін- чую словами Ємана - тут ни зсе на другому березі . Тут крик одча- ляно-веселих конквістадріс , тех , що розрає в старим грунтом уза- касть раз на все за річ коначну, обов'язкову. Се же не поети, що умихели за свій обов'язок оправдувати законність рабства, - а зов- сім нова формадія людей, новий світ : світ гордой самотності твор- ців , їх відчуженої рідучості, щоб Їти тільки дорогою своєї душі, коли не можна інакше. М. СРІБНЯЦЬКИЙ. ПОЕТ І ЯРБА. / До характеристики "культу" Шевченка /. / "Українська література" 1910 р.П/. "Поет, не дороди любові народної." А. Пушкін. Ніякої гармонії між творцем і юрбою не буває і не може бути. Це взагалі, так і зокрема у нас в Шевченком. Шевченко- великий поет і тому його доля подібна до долі великих по- етів, що ні разу не сумнівались що до відносин з громадою, юрбою. Пушкін виразно висловив це. Його іронія , сарказми так і спалились на вську ціну "чернь" . Він знав їй ціну. Про Лермонтова й ка- зати нічого. Як його творчість пройнята призирством до юрби. Байрон все життя присвятив боротьбі з "чернь" золотою, яка не вибачала йому цього боргу : тричі з ганьбою вигнана з Англії. І розуміється, в творчості кожного дійсного поета за вустрінене "культ юрби", тільки з другого боку - оборона від неї , про- клиття, боротьба з юрбою внушання в неї. Кращі твори поетичного над- хнення- присвячені боротьбі з юрбою, за переміну її вигляду, а іно- ді й за знищення її. І коли у поетів романтичної доби був певний ідеалізм і надія що-до юрби,- це поясняється громадсько-економічним станом річей взагалі і внаслідок незалежності поетів ,- то теперішня доба породила поетів, що в більшості нехтують юрбою, просто ігно- рують її , і шукають абсолютного " утвердження личності " без ніякого порозуміння з юрбою нашого капіталістично-міщанського віку. Як раніше, так і тепер антагонізм між поетом і юрбою - це, так би сказати, давньоїй винок поета, його прапор і його реальна програма. Ну, і відносини між цими величними залежні капельки. Пере- мирря було як незвичайно рідкий випліток і то в такий час; коли юрба йде на уступки : кидаться в боротьбу за ідеал поета, цеб-то на бо- ротьбу сама в собою , або коли заганяє поета туди , де "ні пе- чаль , ні зовдихання," після чого юрба має може безкарно пропарувати поета по своїй уподобі, пристосовувати його до своїх інтересів, а його творів зробить звивіски на своїх крамничках, коли скаже, " він наш" і почне утворювати той огидний козному поетові "культ його". Треба тільки догадатись постові в мертві, як зараз-же почнеться "метаніє вребія об одежде його": кому штани, кому сорочка, кому каламар, шматок паперу в під тютюну, коробочка з під сірників; "бичок", старі черевики; фотографовується порожній чомодин іззовчик, на якому їхав поет, кінь, який віз його, або воли, які бачили поста від-далеки , собаку, яка на постах галкала, городового, який його арештував, ослінчик , на якому поет сидів і т.д. без кінця; зберуть всі "реліквії", поставлять під шкланий кльош, поставлять біля цього куріня гробохранителя в довгими ухами і почнуть ходити на "поклоненіе". Яке діло Шевченкові до всіх оцих панахид. При чим "маніфестація", Шевченко, панахида. Правлять панахиди це й по Карпенкові-Карому , Антоновичові, а чому не правлять по Драгоманову, Кулішеві, Костомарову. Загалі, культ так культ, і коли византійство в самій бренній його формі, так покрийте їм все українство : закрили "Просвіту"-панахиду, закрили клуб-панахиду, отрафували часопись -панахиду , посадили редактора в тюрму-панахиду , змерли селяне від голоду-тож можна панахиду. Коли поет подобається щоби -то значить відносини не нормальні. Коли поет вислівує крбру- теж підозрительно. Тут або препарація, "культ" або відсутність творчості. М. УЗДАН: Дещо про українське письменство в Галичині за 1908 р. / Замітка./ / "Українська хата" 1909 р. № 2 / Збірка новель Мікова х/, - чи не найцінніша книжка за минулий рік. Цей письменник од довгого часу своїми нарісами стравить "благопристойних" людей і критиків. Як бистрий і глибокий обсерватор життя, перед якого оком ніщо не сховатеться , одкриває багато ран на-шот суспільності ; як знається душі людської одкриває весь її механізм, х/ Михайло Жиків : "Боги крила" / Молодая Муза - 10/ Лесі. 1906 р. сн. 103-д навіть найдрібніші її вібрації. Все молодий, все новий у своїх творах, перебирає всі поля , де лиш можна спинити око, кладе по- міст поміж двома світами : тим, що бачимо його зовнішнім чуття- ми , тим , що видимий тільки для очей творця ; од гамору, од поганства врби, од торгівці нар,г та цінізму, од чоловіка -звіря веде у такий світ, де царство нове, де святиня , в якій душі очи- щуються в бруду та знаходять тиху пристань .– І через та потрі- бує він " окремих читачів ". Олістер, що читає книжку на сон або після обіду дивуватиметься , що оповідання нікого бувають раз таки прості, а то знову , якісь невизнані , почуяні. В перших не знайде ніякого змісту , других не врозуміє, додумувався всього; а не того, що найближче до його стоїть в них ясно виписане. І всі вони / нариси Ніколова / зливаються в щось одне, в якусь морочу течію, сповідь душі самого автора; а все звернене, хоч в яким реалізмом часом представлене, одпаде, усунеться на другий план коли почнемо ловити кождий її рух , прислухатися до її внутрішнього голосу. І треба прислухатися , розуміти її , щоб розуміти і ті поші ліризму нариси, які всі зійхнуть у страни прирву своїм одкриттям правд, що неогляданих вами , і піднесе знову на висоти, в країну орла: / М. Євтана. Ольга Кобилянська. " Під пралором мистецтва " 1910 р. / Безперечно – Наталка – шик будучності. Почуваннями своїми вона не сучаєна, хоч живе серед наших обставин, хоч замальована прав- диво, але стає чись ідеальним, братить реальні риси, коли тільки втлибнеться в її духову красу. Величність її ідеалів , думок, вели- чність тої будучності, до якої вона простує, робить її в наших очах такою освійною, такою щасливою помимо терпіння, що здається цілне від неї до душ наших має сила світла, добра сила, яка і нас порижає у кращу будучності. Наталка безперечно виявила ті найтаї- ніші, задуманні мрії самої Кобилянської про будучу царину та над- людину, які з своїм приходом розв'яжуть всякі питання про відно- шення обох полів. Вона – царина , ще та людина, котрій, каже Ніцше, вгору рости. Дума її , як чаша світлу, що спрагнене й є росу, тепло сонця. Його проміні та красу – напоєна красою почуває. Ця внутрі- шня краса– найбільша її сила , і вона визьомить кінку. В останньому часі діла Кобилянська це одну повість, в якої як найкраще можна переконатися про силу її. Ціла повість "В неділю рано зіле копала" - це одна чудова мелодія. Та, що про неї говориться в одному оповіданні самої авторки: здається тільки мельодія, гарна, чудом мельодія, без ніякої тенденції , крім тої, щоб не рвати нашого уха ніякими диссонансами , а працінь, яка сила в ній. Так вона звике до грунту тримати людську душу, посадити в ній зароди чистійвої краси як тя, яку бачимо що дня, піднести їх на небувалу висоту. Дійсно. Ніяких цілий високих авторка тут не мала, дала тільки інтерпретацію загально-відомої пісні про Грище. Співала тільки мелодію: І рідко коли буває , щоб творчість була коли така безінтересова ; така тільки мелодія, і щоб заразом мала таку силу , як тут. Тут вона вже не памагається , не стремиться , щоб захопити наші душі та вселитись в них - вона тут певна своєї сили, певна перемоги над нами: це краса повна непорочної чистоти- і в ній тонуть всякі проблеми, питання про вартість , мораль, горе. Ми очаровані самою мелодією, вона нас захоплює своїм осяйним блиском, неначе вносить щось нове в душу , очищує її. М. СРІБЛАНСЬКИЙ: "ГРАД ПРО ФУТУРИЗМ". /"Журналета" 1914р. червень./ / Про Лавка Савченка / В пресі і літературі домінують благородні народники і патріоти, але чималий гарний дер роблять і модернисти. До речі, у нас модерни- стами називаються всі, що критикують "Раду", не читають віршів Врин- ченка, не хвалять бандуристів, не розмовляють в своїй родині по-росій- ському, але читають "модерн" вірші, хвалять красу, писуть все "в критичному успособленню" і на зборах виступають проти "прив- наних авторитетів". По-заяк це поки що і є культурним питом, то й мусимо цікавитись новими книжечками..... Далі помічаємо в "Епілогах" Савченка такі вирази: Каль мені рин, що під голос будений Квилить безлунно, Спа мені каль, що в мені і круг мене Схопані трунно. Або такий граціозний вираз: Чару білого зина. Чарне вчарі черговій Допома наліто Впішто до дня І розбито. Або: Над чорним чолом долу Паніка дильний белим. Коли хочете читати твори найбільшого майстера, артиста — музики української ночі — читайте твори Куліка. Тут лише є артисм музичний, але не майстровання спеціяльних зву- ків. Це не чарне в чарі черговій, написаний штучно, незграбно і зумісне , нарокає , обмірковано...... Коломати — це творчість , а гитутати — майстерство. Конкретно : Клін малює брід, річку, а Савченко— гитує, майструє свою "гарну зару чергову". Га он з тим, по змісту його до-жі вірні дуже гарні. Це не зра- ву помітно із-за нової моди-футуризму, по штучному тіню від хво- ста словотворчества ліг на "Милети". Коли людина здобулась тіль- ки на епілог , то який -же тут футуризм. Де-ж пролог тієї люди- ни. Почати кити з епілогу— це сумно. Це справді по-українському : родятися з епілогом в душі , а тамарою смерти на чолі.... Де все тут думати про творчість , про слухання Краси, про бенкет уповниння Красою, цією найбільшою вірою, найбільшою бадьорістю , найчервоні- шим цвітучим наком китти. "Д-й Савченко , що говорить замогильним голосом, вапирається от кита на десять замків, не ідячується проти усього світу, виступає в чорному доміно,- де-ж тут бенкет Краси. Це не хіба жильсь мазан черноземний , а не свято..... Футуризм тут і за почува. То-ж не треба плести "чарне в чарі черговій ", не треба вигадувати антукраїнські сполучення бездумних слів; замісць "блимання" не говорити "блям". Що-до зверхньої форми свого видання, то можна не помічати титульної сторінки, можна не позначувати ціни книжки , місяця 11 друку і т.д. бо цього футуризм не потрібує : він не тутешній, не сучасний , а будучий. / Про М. Семенка/ Ціля книжки д. Савченка я звле найновіше видання української поезії : " поезії д. Семенка- "Дерзання" / "Кверо" № 1 , Київ=1914 Февраль - ц. II коп:/ 1 зрадів. Всього 8 сторінок малої вісімки, а скільки цікавого. Приміром, вірш: В степу на сті к х/ і т.д. Я звертаю увагу читача на цей вірш-це футурнєм, ц.т. будучий вірш ле-хе-хв.... Так йому підлому громадянству с хай читає ...будучу поезію. Це тобі не "погила" з буйним розмовляє", не тирса колишеться не "сонце гріє, вітер віє на степу косачів ". Тут м, тк, к, к? льо, льо, ні. Ти мені "сонце гріє, вітер віе", а я тобі м, тк, м, тк..... Ти змилаєш прилипність, чепурності, а я тобі роздя- гнувсь на- голо і колесом пройдусь перед твоїм носом. В збірці д. Семенка цікаве те, що вона продається не по мі- щанській ціні - ІІ коп. та цю назва поміщена ззаду тексту. А цо Семенко зве свої вірші "поези";так це те-ж шарлят. Так свої вірші дозво називає Ігорь Северянин, москаль, що пише чудові покрасі поезії / "Громокипляцій Кубок ", "Златолира" / і Опріч вірша " В степу " Семенко в збірці помістив кілька віршів написаних "мину- лою " поезою. ...... Я вхожаєся у кав'ярні" ..... Нсі пісні світосріблям ії ..... Я у бутте своє закохання: Це все слабо, рівняючи , напр. , з одним : Я геній , Ігорь Северянин. Своєї победой упоси Я позсередно озкранен, А посесердно утверджено А Яснанск Глідов називає себе сирошніше: Геніальнейший поет Будучого і кр. і пр. як і слід напому орігінальному Семенко він яко повинся в європейці Ось я схидився на коліно. о твоїх віках доторкаюсь. Я мирам, івеліно. При цьому грає "віоліна". А позаж у московів вихваляється автомобіль, то й Семенко поки н.а ясну валю і поїхав кудись." І змер нікчемно а ухаха в віоліном Марто." х/ Двг. "окре лата ; кнг 3-4 І це все виробляється в якійсь паршивій кімнатці, де сидить наш поет, лащиться до якоїсь безволосої Куллини, але називає: О, Івеліна... А та "Івеліна", од якої тихо "гав"ячи жиром і кахлотами "мор- снула поета по губах, що як "віоліна" заграла...... Це-б так : в Європі там ажкі Маргарити, Аделіни, Габріелі, так що -я я Бога толя звів чи що ? Куллина-Івеліна , хоч здохні...... Коли -я задумає стати письменником , то нічого це не написав- ши, відкривається на пригорбок, роскорячить ноги, веселопить свого пелика і дурно ляється, поролає в таким хамським альбомом, наче василько в "Раді", або їжрасено з "Дзвіні", чи Семенко під звуки віоліни. Я ледве підтримуюти найкраїніше дозвути, але я радю нашим футуризмом, демократизмом , марксизмом, модернізмом, символізмом, чортвазам, ваною "Радою" нашим Садовським, піснопанятини україно- їлами, зачини останніми модами, ловунтами, стрічками, плахтами, ковварями,- бо.... всі ми жупл і поети , і музикуси , і архітекти, і богослови , і філологи - всі ми не маємо право слово сказати по- українському, всі ми українсьвуччі нейкраїнці, у нас нема хоч пар- шивенької школи, ночі, хати..... нас є лише один найвеличніший , феноменальний, божевільно-сміливий, патетичний, заплаканий, зі сти- сненими кулаками похований Левченко, у нас є лише один футурист , одиний будучий, неосудний українець ?. І це-я тут пиндечено заб що тут "Рада", що тут Семенко, що тут всі наразити великих слів- коли у нас нема мови.... чого-є тут поситись з великим словом , ко- ли ми можете кити вільки ізмаки, айнанами, ідіотизмами, розбоєм, брехнею. Ах, моя доле. Стілки у нас "останніх слів", будучих жестів. Всі ми в усього погляду..... будучі: Нам це і розуму, грамоти, мо- ви треба, всього не маємо , ні всі..... будучі , бо в сучасному ни тільки - іами. З цього погляду ми всі футуристи, будучі генії, будучі люд люде, а в сучасному ми порожнє місце, дірка в бублика, претензія на будучину. Бандитизм - не література , ан тк -- не поез ; пленне "Кобзаря" - не смиливість борця, а хамство харцика, державня-- не лапаса та мервости - з цим багажем далеко не підеш. Людина не в кинзалом, а в "фонкому." Будуча мова це не як , а моя серця, моя духа, крива широго запалу , це ви видоді очі, тонко ухо. Будуча мола - мою кільких людей, а не обмежена гамма звуків дегенерата. Ставьте вільними людьми у вас буде вільна, нувична, еластична мова, що зав- чатиме симфонією чарівних звуків. Та моя, що блещатиме і горітиме в очах, ламатиме красивою вестикулляцією руки , хвилюватиме в рос- кошах має тіло. Будуча мова - Краса! Будуче життя- Краса . Та моя, що лупатиме з уст вільних людей , а не од сучасних зухвалих одірв- голов, незнайків, дикарів в ковтих черевиках і стовбочатих комір- цях. Та моя не чорнецьке чаклування "гарне в чарі черговій", не ідіотична хижацка ни дн , не укоїнофільська московщина , не пережакування чужих думок і слів, а декламація екстатичного ду- ха, зрозуміла видій породі людей, що житимуть говорити українсь- кою мовою. М. СРІБЛЯНСЬКИЙ. МИХАЙЛЬ СЕМЕНКО: "Квєро-Футуризм" Повезопісні з Київ. 1914 ст. 24 ц. 40 к. / рецензія "Жкр. хата" 1914 р. Червень. "Бібліографія "/. Вегалі д. Семенко хибно зрозумів футуризм, прийняв тільки Його вивихи і , орудуючи ними, вдається успішно веде боротьбу про- ти роспосядження футуризму на Україні. Так компромітуються і ве- ликі ідеї - злобною чаркатурою на їх". А шкода. У європейському фу- туризмі є де-які розумні ідеї, а загалом його опозиційність - негай бн внести освіження і в українське засвяділе життя. На лихо д. Со- менка вхопився за дуже влобий спосіб нищення по-його руху - прикинув- ся футуристом і пише карикатури на його разом з тим і наречучи свій хист і чуття неозії , яке у його есть. Українське громадянство, що цікавиться літературою , матиме дуже хибне поняття про футуризм, коли опиратиметься на виступи укр. футуріста. КРИТИКА МАРСІЄВСЬКОГО .МІСЯЧНИКА "ДЗБІН" "Дзвін" звичайно більше соціально-політичний журнал , ніж літе- ратурний, замість він "журнал-місячник літератури, науки й громадсь- кого життя марсієвського напряму." На початку кожного числа обов'яз кого містилась вірші, далі проєві оповідання , романи / напр. З. Зинніченка/ й драматичні твори / Казка старого ляшка " С. Черка- сенка/. Без цього журнал не знайшов би поза собі досить читачів. В. Зинніченко та С. Черкасенко почали надавати цьому відділові певний відтінок , але в журналі брали участь і О. Одесь , Х. Ал- чевська, М. Бороний , Г. Чуприна. Імало в журналі вищено статтів на соціальні, політичні, економічні теми, ніколи в широку оцінкову громадських напрямів напр. "Українське староміщанство й молодо- приство " Л. Рябалка / 1913 . № 10/ , Його ж " Українське політич- не молодоміщанство" / 1913 . № 12/ , що хоч і мать більше політичне значення, але торкались й літератури. Цех до літературної критики вокрема, то тут ви просунті в справній лабораторії вироблення підма- ли марксівської критики. Правда, не без вправності і навіть курю- вів . Так М. Кічук пише захоплену рецензію на книжку Николи Бороно- го " В сяйві мрії " / З-во " Слізо " 1913 " Дзвін" 1913. № 9 / а посилається при цьому на передмову до цієї ж книжки С. Черкасеню / що починається , де речи словами ! " Маєте служити Музі- то лишить ко все марно, все буденне за брамою пильного хрону 11 і т.д. " / ; що був разом з тим і редактор- видавець " дзвону" й сам писав у ньому літературно-критичні статті / напр., про Лесь Українку 1913 № 9 / а поезії / під псевдонімом Петро Стах/. Микола Бороний так само ви- щує в " Дзвоно" свої нариси про " Український театр у Києві " / 1914 № 3, 4,6./ Одне при всіх хитаннях / та й у літературній творчості і С. черкасеню і В. Зинніченко були рівнородні елементи/ вироблення марксівського погляду на мистецтво іде досить як на ці часи мало. І що цікаво, так це те, що цей " підхід" розвинеться не в значній си- нетив з робітничого життя або до , а значно глибше, як свого роду пер- рецінка всіх цінностей в певного погляду. Підноситься необхідність " тенденційності", але вона розуміється в інший спосіб, ніж у ко- лишніх народищів , - в формі обов'язку, якогось " служіння" , такий наказ людям спілки про те, з чим вони по суті мічого спільного не мають, витворить лише вірморобіє,- а просто ,- що сильна людина, що всіма божими остім з"язана в киттях, не може творити поезії, не палиючи тут усіх своїх інтересів. Одне поезія мусить бути тенден- ційною. Так виробляється критика , - не наявок економічно-со- ціальна система порушення історичних явищ, що по суті тільки визначає залежності, а нічого не приписує, не змінює, не засуджує / яко поясненнями до критики прикладаються й ця теорія , як напр. у А. Луначарського в статті " Мистецтво для мистецтва й мистецтво для життя" 1914 р б /с. Але професіональних, справжніх українських критиків "Дзвін" немає. Писав В. Зиниченко / він же редактор відділу красного письменства // С. Іеркасено, К. Залевський, А. Луначарський, різні скорочені імена. Змішуємо поперше уривки з трьох провідних статтів. Надто ціка- ву для історії нашої критики - В. Зиниченка, та дві А. Луначарського. Останнього , звичайно, не зараховуючи до української критики, але тому, що погляди його мали великий вплив на журнал своїми ліни- ми Дзвіна. К. Залевський дає огляд повітряного подальшого письменства: Під- ходить він ніби з економ.- соціальною міркою, але вокрема "преде- тарськість" теору в нього міряється переважно ідейним змістом ; або сюжетом. Далі три критичні оцінки , де С. Іеркасенко / в стат- ті про Лесю Українку/ висловлює й ширші теоретичні міркування ; а Цв. К-чук / рец. на "Федька халамидника"/ той самий підпис, що і писав і видаґадану рецензію на "Сяйво мрії". "Дзвін" існував не повних 2 роки / 1913-14/, грунт для його критичного підходу України не був підготований / традиція мела б тягтись від И. Драгоманова через І. Франка , В. Дорошенко/; без нього цінніший перелом може здатись для України всесвіт без традицій. В. ЗИНИЧЕНКО: СПОСТЕРЕЖЕННЯ НЕПРОФЕСІОНАЛА МАРКСИЗМ І МИСТЕЦТВО. / "Дзвін" 1913 р № 12/ І от перше моє спостереження , яким я хочу поділитися, се те, що українська література до сього часу не мала й не має серед критиків представника марксизму. Сам марксизм на Україні - не ненавмисно, / хоч, ровуміється , не має такого поважного лісого чола, як напр., етнографичний демократизм/. З кожним роком коло шляху його поширю- ється, виховується під сим шляхом нові покоління ; одначасно росте українська література, захоплюючи різні прояви соціального, етичного, побутового життя. Сим пролям робиться письменниками й ми- відповідна оцінка. А наш молодий марксизм іноді не понимає свого, може мовчать і дає гадати, що цілком погоджується з тими оцінками. Радикали, демократи, поступовці, консерватори і всікі інші громадські групи – се частини одного цілого, одного певного світу, в одному спільному ім всім соціальному основов. Марксизм не – не частина, а сам ціле. Се новий світ, з новою основою, в тому з новим способом розуміння не життя в полних ідеалах й способами їх досягнення. І хотів би нагадати таким марксистам основну тезу марксистської філософії: не свідомість складає буття, а буття – свідомість. Тоді у найзапекліших інтелектуалістів не стане ніякого суперечку, що марксизм має, мусить мати і свою поезію, літературу, етику, політику, все своє , окреме, нове, увільнене від старих, за- камянилих форм. Марксизм – се не рука , не нога, не орган одного тіла, а во- ве тіло , дитина , яка росте в лоні матері – старого громадянства. Се нова соціальна істота з власними руками, ногами, серцем, розумом. І огид до догматизму є основою філософії марксизму. Вічна зміна форм, свідомості, відповідно мінливому буттю-животу, вічно творчому буття. Іменно, тільки залиша думати й почувати догматами, звичка що необхідно закорінена в нас старим світом, а якого ми вийшли, при- мушує де-яких марксистів робити в марксизмі якусь сектантську тео- рію. І то теорію , що торкається тільки де-яких пролетарського життя. І від цього то й виникає та вузькість, тула іннатичність /не занатичність –геройство, дріблякова , догматична/, яка викли- кає частю у самих марксистів гнів, нудьгу до одній. Марксизм не сам у собі се найбільший простір, найбільша воля в усіх сферах життя, найбільша терпимість , як коли небудь існу- шла в людському ученню. Інстація також людина ? Він так само родиться, живе і виховується ся, як всі інші люди. Псіхіка його складається тим самим законом, що й других людей. І так само ,– хоче він того, чи не хоче, знає, чи не знає, – а відбивати в своїх творах свій спосіб думання, почування, свій погляд на світ, на людей і на їхні відносини. А свій спосіб є той, який він звиніс з своєї родини, з свого осередку, в якому жив, в комбінації тих інтересів, які панують над ним. І по творах його, навіть по формі їх ми легко можемо пізнати, як і чим мив той " вільний " творець. І , звісно чи не звісно, а в праці більшості сучасних мистців одбивається поділ й закон переможця. Ми бачимо, наприклад, як в тво- рах багатьох письменників видатну роль грає ідея фатуму. Більш цир! рі, живе в елементарній боротьбі в своїй псіхіці — ставлять сь Ідею в обуренням , в протестом , в бунтом. Вони не хотять мирити- ся з існуючим алом , з законом-вічності його. І в бунті своєму надають вищих всьому, що знаходить як пер воприйну того вла. Другі-посивні , з накидом до покори, в духом слабким і не- цірим – тільки скигльтять; тільки складають подобно руки перед До- лом . Розумом, перед Невмінням, Непереможним і т.п. А самотність. Ся розпроскалеєм риси якихсь особливих, стран- не поетичних, благородних і тому подібних душ. Бути самотнім в наш мої, се ознака вищого , пляхотного, засмуреного духу. Але далі мертвдства ся рила підва тільки колю та огиди. Малко тільки хорошого чоловіка, який не мав сьи бачить в життя щось більше ніж свій пляхотний дух , та свої темні печалі. Шкода, що сшк Його пішли нарою; на загортування себе в шлц дурного самолюбуван- ня , але й радю , що се самолюбування, вистащляється як цось гарно, рідне позаги. Але знов таки : як чоловік живе, так він думає і починає: яке Його киття, там Його й свідомість. Хто такі, повторю, більшість сучасних письменників. Се- пережанню люди з класи переможців , люди, які просили способом ду- мання палуючих. Як, наприклад, кожна людина родиться в ідеями при- чинності, просили в людську псіхіку за многоміліонний час її існу- вання на землі , – як чоловік их класи переможців з дитинства росте в ідеях вічності, батальності й святости існуючого й много перемо- целі порядку річей. А порядок сей, ся батальність таки безперспек- тивні, таки обмежені, нудні, так дашть миру духу, що не диво, коли найбільш чуді стогнуть, бунтуються і кленуть затум. У нас, в Українців, правда, таких бунтарів мало. Наші "ши- хотні, поранкові поетично-закурені" і всякі інші самотники задо- вольняються потаємським ряденцем, який обгортають свої мичозолі демократичні постаті. На плац перомощів у них нема сил і права, бо вони вони , на їхній каль , перелякано синя мужиків, синя суто-мужичної нації. Скільки б змаге, вони дарбують свої ряденця в романтичні, демонічні, сатаністичні, "символістичні" колорі, але то так дого і смішно виглядає , що соромно стає навіть за сі демонизм та самотності. Марксізм і є виразником класи тих елементів. І тому, я гадаю, колоному , хто не дуже закоханий в своє розмальоване ряденце самот- ності , явно, що марксізм має рацію в своїх претензіях на свою літературу, свою етику , на своє розвиння краси. Яке саме,- про се я маю надію поговорити іншим разом. А. ДУНА АРСЬКИЙ ПРОЛЕТАРСЬКА ЛІТЕРАТУРА У ФРАНЦІЇ. "ТІ, ЩО ПРАЦЮЮТЬ." / "Давід ". 1913 р. № 10/. що треба називати пролетарською літературою . Літературу про пролетарів. Літературу писану пролетарями. Нам здається, що ні те, ні друге определення не досить глиб- ке. Не кожний літературний твір , що малке пиття пролетаріату , можна віднести до пролетарської літератури. І все не кажу про ша- кнілі на пролетаріят , про змальвання його дивости, голохаби і т.п. Відміть , наприклад, хоча б віддані призначені робітничому побу- тови мяткосердечним Альйонсом Доде в його , зважалі досить гид- ному , але популярному романі "Бак". Це менше можна сюди віднести твори, що мають тенденції пролетаріату, в залидоме напрявдичому освідленні, твори перейня- ті дуже протилежності пролетаріатові. Прикладом може бути оред- ний і наскрізь вигоданий роман диноча вищегаданого письменника, французького роляста Леона Доде, в якому він під виглядом кон- шіменту робітничим сіндикалистам старатеться голоюно доказати, ніж то навернення кращах робітників до церкви і рації. Але не можна рахувати цілком пролетарськими навіть таки талановиті, малюючи пролетаріят твори як "першінадь" Золя роман о стільки удобрений багатьма робітниками в Росії , або більш новий роман Роні старшого "Червона Леніна". Але тепер я хочу лише в загальних рисах означити те розуміння пролетарської літератури, котре знаємо справедливим. Вона може не мати за автора пролетара, вона може не малювати пролетара. Але що для неї цілком необхідне - се бути перейняттям , пролетарським світоглядом. Іншаче все може поставити мені в звинувачення у нульку тенденційність. -Знаємо ми. А пролетарський світогляд се , звичайно, патентований артодексальний марксизм. Ні. Я сього не кажу. Менше взагалі кажу я, що пролетарський артист-письменник мусить підбивати свої малюнки під марксизм. Я тільки надіюсь, що пролетарський світогляд і в художній сфері буде дуже близьким до марксизму, чому порукою величезний , міцний успіх марксизму в передових краях пролетаріату всіх країн. І найкращим доказом того, що під пролетарським світоглядом, або краще сказати, відчуженням світа, що має більш важли для художника,- я не розумію чого-небудь певного, занотованого в книгах і програмах,- єсть то, що три письменники, на котрих у Франції перш усього дозводиться спинити свою увагу, не найбільше близьких пролетаріату - зовсім не марксисти. Правильно я не знаю , чи марксисти двоє з них , але знаю напевно, що третій не був марксистом. А. ЛУНАЧАРСЬКИЙ МІСТ ВІТ 10 ДЛЯ МІСТ ВІТ ЗА 5 МІСТ ВІТ ЗО ДЛЯ ШЕТА : / " Дзвін " 1914 р. № 6 / с. Ми через те радіємо з красивих предметів , що наше оточення вимагає від нас певного напряження для свого усвідомлення. Красиві і елементи / утворені вони людиною . І самою природою / супер-взуття так тому, що приймається як найбільше ; так мовити, сливо дером , без витрати вустів , дають багато вірних , слухових або " симпатичних " / що полягають у перевизнанню чужих почувань/ макінг. Отже навіть самий , на перший погляд, простий твір мистецтва о все організація , що полегшує людині життя. Тільки на сім, тільки на організації наших усвідомлень , тільки на збагаченні нас досвідом і грунтується все значиння мистец- тв. Тільки в сім полягає вся таємниця краси , яко такої: Але звернемося до художника. Він занятається тільки до того, щоб могутньо стиснути той або інший широкий життєвий матеріал підняти вніст до прекрасної форми. Але дозвольте зауважити : чи ви заборонете такому художникові бути щирим. Коли в душі його відбувається якась странна моральна криза. Коли він шукає , де добро, де зло. Коли він страждає чужими білями, коли він хоче показати їм путі любови, які можуть полегшити страждання.- і використає те ви од нього, щоб він затамував усе се в своїх гру- дах і захопився хуткими виробами. Веден художник, що шанує себе, не дозволить им так поста- витись до своєї душі. Для нього мистецтво не ремісництво, не продукція тарненьких річей, а пісня , що ране із самих глибин його душі , все одно , чи в звуках, чи в образах. Він усе свою особистість вливає в картину. І коли душа його полна, коли є в нього ворі, по яких його почуття й його воля знаходить собі шлях в життєвім світі- то тоді й мистецтво конче буде ідейним, тенденційним, коли хочете. Але сь тенденцію можна осуджувати тільки тоді, коли худож- ник її не опануває. А як вона злилася з твором мистецтва- то се свідчить тільки про багатство й певність особистості художника. Погляньте в яке болото заходить прихильники чистого мистец- тв ; виходить так, що найліпшим художником буде людина безглузда, мало вразлива, позбавлена сили волі. Адвє чим розумніш, чуйніш і сильніш людина, тим швидше матиме вона свою власну мораль ; тим ясніш будуть її ідеали, тим більш владно забаває вона за- разати своїм почуттям або ідеалом тих, хто оточує її. І мисте- цтво-вона буде "тенденційною". Іонн хочуть , об художник дбав тільки про форму. Але як се однобока істота. Яким холодом відтинає від його твору. Іому в сі прості істини не спадять на думку прихильникам мистецтва для мистецтв. Тому, що вони належать до буржуазної класи і є ідеологами най- консервативнішої частини буржуазії. І буржуазія немає ідеалів. Вона боїться ідеалів. Носити її завдання, її базарно-контроль- ку оцінку річей в мистецтво = означало б справді спожити його сухим порохом. Але буржуазія любить роскішну обстановку: крім и "яких крісел, парфумських тоалет, солодких страв, вин парфюмів, буржуа та його дана хочуть розривки. От і треба виробляти для них красиві речи , в яких одначе нема ніякого змістання, ніякого огню ідей. ...через те, боротьба двох лозунгів, зазначених в заголовку моєї ел статті, завжди є боротьбою двох клас або різних осіб і груп, котрі свідомо або несвідомо схиляються до старого, або нового світу. С. ЧЕРКАСЕНКО: "ЛЕСЯ УКРАЇНКА". / "Дзвін" 1913 р. № 9 / . Старий. А ти що робиш ти. Тірця. Людей буку. Л.: Українка / "На руинах"/. Перед всесвітнім пролетаріатом замне два завдання: боротьба з старими формами життя й творча праця на руинах. Відповідно сьому в усіх проявах робітничого руху, не виключаючи, звичайно, і прояву його в мистецтві , завше чуте два голоших мотиви : один-повний отню й завзяття й другий - повний змінення до творчої праці, по- ний лоних радощів, вимушування тими казковими перспективами , що одкриються перед палащим жадобою вільної творчості зором борця. Коли прислухаємось до бурхливого Заходу , до тих країн, до капі- талів досліг своїх верховин і став лицем в лице з своїм ворогом, одкинувши геть усіки сентиментальні забобони, голий, циничний,- то там найвиразніш пролунають нам сі два мотиви у всій своїй чистоті й конечності. І в тій сфері, що нас отсе цікавить ,-в літературі, в поезії ми чуємо мотиви змагання двох непримирених до остаточної перемоги ворогів : з одного боку - безнадійне гіс- торичне борсання й шукання нових шляхів поетами-ідеологами буржуазного ладу й упраддя, в другого- будьним отнистим цвітом роспітає поезія пролетарських мас, висовуючи в перші лади своїх високонатхнених пророків – співців. З тим, що малокрозвинені, рахичними, короткозорими прихильниками мистецтва для мистецтва не- дає це вдалося за нерідне служити об'єктом поетичної творчості.- нові співці в тім зуміли відкрити такі поетичні цінності, таку красу, яка й не снилася заплутаним у своїх ідеологіях їхнім попередникам х/ . Так на заході , пролетарська поезія на повним, на блискучим шляху. На віть при позерковім ознайомлюванні зі спадщиною Лесі Українки звортає на себе увагу страненна тенденційність її творчості. Здалося б, що сумлінна критика прихильників чистого мистецтва повинна була коли не цілком зріктися визнання її артизм, то хоча б означити тую тує тенденційність і покарати поетесу за такий вульгаризм і принижень завдань мистецтва. Отже сього не сталося; і ми від них чули за життя поетеси хвалу їй , а по смерти-халу й тугу. Як не поверні,а виходить непорозуміння, знанення тим , що викриває страшенну вбогість і неврозуміння завдань мистецтва в наших доморослих аристократів в артизмі. Про тенденційність творчості поетеси я згадав нависне. Нависне зупинився на ній , щоб підкреслити характерну рису її поезії, яка в наслідком не неправильного розуміння завдань мистецтва, а глибокого переконання в потужній силі поетичного слова й надгого бажання використати його в певних цілях. Незмірщо прикмета блискучої творчості Лесі Українки - про- метован-робить тує творчість рідною , близькою пролетаріатові вважал галі, українському з"окрема , не зважаючи на те, що поетеса сливe ніколи не брала скелтів для своїх творів в життя сучасного робіт- ництва й селян. Змагання пролетаріату -створити на руїнах минулого нове життя, делізом якого є - часте всіх, масть всі ознаки незмірщої конечності, тому в яких би формах не виявлялись, вони не втрачають своєї жартості й однаково осяяли заше блиском поезії. Треба тільки знати підійти до них з творчим апаратом, щоб відчути тує красу й велич їх, виплити її людям у чаруючих х/ Докладніш про се див. у нашого співробітника , т. Луначарського, в його статтях у попередніх книгах "Дзвіну" й серце і розвім формах. М. К-чук. В. Зиниченко . Федько-Каламидник. В-во "Дзвін" . Київ, 1913р.- / рецензія "Дзвін" 1913 р. № 10 . Бібліографія /. Звертаємо на нову книжечку увагу іменно наших читачів в робіт- ничої маси. В постаті Зиниченкового героя вони знайдуть багато характерних рис, що рідні робітництву : се довічний неспокійний в буденнішні життя , дух протесту, відмaga й готовність іти безогляд- но на зустріч небезпекам. От же оповідання Зиниченка має не аби- яке виховуваче значіння для читачів. К-ко. Трицько Чупринка "Лицаръ -Сам." "Поема в 2-х частинах В-во "Життя й Мистецтво" .Київ, 1913р./ "Дзвін" I9I ф.- / Бібліографія /. На початку другого десятиліття ХХ ст. в українській поезії більш - менш виразно і координовано почала пробиватись нова, індивідуалістична точка. Властиво, прояви її / подиноких пое- тів можна було спостерігати і раніш, але в принципіальним / до певної міри/ обґрунтованим , з прижимним художніми спробами вона характерно позначилась доперма в р 1903 в одеському альманахові "З над хмар і з долин", що стягнув на себе громи і блискавки " гражданської " критики на україні російській , а відтак і задобув був прихильників, що дали полемичну одсіч тій критиці на сторін- ках Л. Н. Віснику , здається , же в р . 1904. Від тоді і не вгадаючи на загрозу смерті, що їй пророкував російсько-українсь- кий критик , ся індивідуалістична точка в українській поезії, розвилась і диференціювалась. Тепер та ж сама критика мусить з нею розумітись , як з певним еволюційним явищем нашого письмен- ства, мусить трактувати її поважно, хіба що послабляючи її органіч- не значіння. З свого боку критика старої школи, властиво, мала і свою рацію. Справді, в ідеології старого українства - ідеології дрібно-буржуазній , але перейнятій демократичними тенденціями- мисля для індивідуалізму певаче б то і не було, фле щось ише тим часом промовила діалектика життя, до якої критика не зуміла уваж- німе поставитись. Робітнича класа, яка має в собі найбільш розвинений соціальний інстинкт бачить зв'язок індивідуальності в будучим соціалістичнім ладі, де потреби індивідуальности мають бути в повній злагоді з потребами суспільства. В напрямок свого світогляду є спроба впровадити инстинкт і поезію. Другий напрямок боротьби за індивідуальність виник серед самої буржуазії, можна сказати в самому низку і серці її. Се, так звана, "нова поезія", соб-то : декаденство, модернізм, сим- волізм, імпресіонізм , футуризм і т.п.. Ці ці дрібні течії ніщо інше , як крик наболілої, спотвореної індивідуальности, що прагне визволу з-під буржуазного, міщанського світогляду, задає свободноговияву своєї духовної істоти. Відкинувши позитив- ний світогляд, нова поезія не мала далі на чим будуватися і муси- ла вдатись до ірраціоналізму , мустила від ідеалів політичних і громадських перейти до мистичного анархизму, від життя конкрет- ного і свідомого в сферу життя наркотичного, конвульсійного, несвідомого, почуттєво-страшних візій і недорової фантастики. Дн- тя буржуазного укладу життя , вона є і найбільшим ворогом його, бо руйнує його в самих підвалинах , натомість нічого почного і триманого йому власне не даючи. З сього боку вона являється ніби спільницею чи мимовільною помішницею молодої демократії, рос- чаруючи шлях для її творчої діяльності. Як би ми не ставились до індивідуалізму в літературі ввага- лі, але мусимо признать , що він є тим неспокійним ферментом, який утворює ілюзію руху, поступовості , який викликає і бунт і цілковитий розклад в душі буржуазної інтелігенції. Він / Г. Іупринка/ не мислить образами, не бачить в душі своєї те, про що пише, нема в ньому і соннаабудільну творчості, що сколихує підсвідомі сфери і голосом таємного птаха. Пропад- ає поета в ліс фантастичних призидів і мрій. Поезія для нього, се свого роду звичка, якої такою повбутся, якою він колись зача- лися і яко їого тепер наразити знуджує. Тільки сим і можна пояснити його одноманітно-нудний ритм , його утерті рими. В кожному разі органічної, взятої від серця , поезії її нього тепер все не слідно. Поема "Лицаря Сам" се так само надсильно намагання утворити щось значного, не маючи до того значних засобів. Образ "Лицаря" - штучно задуманий образ сучасного індивідуаліста, спломіць виродженого в обставини даче-козацького /с/ життя. Але в стилі "коваччини" в поемі не додержано, а замість її виповнено риторикою. Ще треба зазначити одну цікаву рису: коли символісти удосконалили тропи, взяли масу нових образних виразів , коли «утурости / бодай і невдало/ почали забагачувати свою мову новими кошаними словами . Г. Дупринка , як версифікатор, виявило не-звичайну неожидність і грубість у виборі слів і виразів. К. ЗАЛЕВСЬКИЙ. ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ ПОЛЬСЬКОГО КРАСНОГО ПИСЬМЕНСТВА. I.- НТРО-РОМАНТИЗМ. / "ДЗІН" 1914р №3/ ………З одного боку над польською культурою витає дух шляхетської ідеології ; з другого - в письменстві переживає антиінтелектуалізм , хороблива натяжність, грубий, вузький індивідуалізм, виявляються сум, надбга, песимізм, містичизм. Син в знойній мирі дається полсити і брак в польському письменстві пролетарських тенденцій. Останні можуть виявитися не тільки в сюжеті творів, але і в трактованні свого сюжета і в цілому ряді різного роду особли-востей: у підсумності вузького індивідуалізму і містичизму, в переповазі духа громадськості, в синтезі здорового інстинкту і інтелекту, в міжнароднім універсальнім характері творів, в стилі духа, що по-значується як у змісті , так і в формі, зокрема - в мові. З сих елементів закладеться пролетарське письменство і мистецтво, використання всі здобутки попередніх епох і насамперед ранішого періоду розвою буржуазної культури. Сей період в Польщі відомий під назвою "паршаельского по-зитивізму ", що панував в 70 й 80 р.р. ХІІ ст. Буяне економічно і громадське життя затьмили тоді на який час минуле і висунули на чергу дня завдання сучасності. Позитивізм і матеріалізм домінували в роздвілій на той час науці; в політиці утворишся "програма органічної праці," тоди роспочався робітничий рух, виник поль- ських марксизм, запрепяткований Л. Кривицьким, С. Крусінським, К. Длузьким, В. Пекарським. З письменстві вів перед реалізм, озвяний духом раціоналізму ; зародилася натуралистична точка. Публіцисти і письменники перестали зітхати за минулим, безпощадно плямували вед й процвіт 1 сучасників, взаємачи се за конче потрібне для інтересів нації, збагачували польську культуру здобутками західно-європейсь- кої. Тим часом розвій робітничого руху і почтм революція 1905 року в одного боку, та незупинні переслідування поляків з другого, вно- сить сильне оживлення в громадські відносини Польщі. Значно збіль- шується інтерес до літератури, смутки якої взято в громадського життя Але се оживлення відбивається дуже своєрідно: в індивідуальності польських письменників. Герои для стає пролетаріат. його псіхіка, його ідеали- чужі письменникам, ще нийшли здобільного в кляжеств- кого або дрібнобуржуазного оточення, що пересякли ідеологією до- капіталістичного періоду. Інтелігент-письменник не був здатним з пемностю стати ні на боці пролетаріату, ні на боці реакції. Тим доро- жче йому стало минуле Польщі. І от Тетмаер під впливом націоналістич них тенденцій починає захоплюватись життєм верховинців а Татр і пише твари на їх діалекти. II.- Елементи відродження в польському письменстві / "Дзвін" 1914 № 5 /. Беренда- імпресіоніст- синтетик. Головним критерієм його творчості є природа. За-дзерело художньої творчості він має життя- життя природи в 11 цілому, різичне, духовне, інтелектуальне життя людини з"окрема. Значно дає викінчені ясні образи, дає типи- унікальни другорядних подробиць. Яко натураліст, Беренда зосеред- жує увагу на змістові. В громадських поглядах і всьому своєму світо- гляді він пристає до ідеології пролетаріату. Сучасне мистецтво, згідно з ідеєю роману "Гніль" видав Беренда , є витвір гниючого буржуазного суспільства ; воно прослужите скромним індивідуалізмом ; відірване від життя, воно утворяє тину атмосферу , почну хоробливої фантазії, самообурення; кар"ерівну. Недивно, коли найпослідовніші герої свого роману, як, наприклад, Гертенштейн, Куніцький, кінчають саморубством або виглядати : " геть дуже мистецтво." " Озимина" по композиції де в чому нагадує "Земля" Виселян- ського ; проте се є твір цілком орігінальний, не лише самим змістом, але й по формі : " Озимина" се єдиний польський роман, наскрізь пройнятий пролетарським духом. Возперечно сам автор З. Верендт в романі "Озимина" віддає перевагу позитивістові барону перед роментиками. Але барон-консерватор, і не йому бути провідником відродження народу. Це- завдання робітничих мас, тріумфальний похід яких по вулицях фабричного кварталу, від- бувається ніби в такт" з - ритмічними глухими ударами молота, ярки якого допосяться здалека." Але, дякуючи саме кипучій діяльності ба- рона й до його подібних, розвивається промисловість, а разом з нею робітнича класа, ширше росходиться освіта, утворюються вогнища куль- тури. Соціаліст Комеровський каже, що барон розуміє конечність ви- ступу на сцену працюючих мас і співчуває розвиткові робітничого ру- ку, але тільки до певного моменту, а поки навіть готовий допомогти грішми. Але майбутнє належить не позитивізму, а новій течії, якої автор не називає і точно не опреділяє. Та в усього змісту романа можна зробити висновок, що це- марксизм. " Історія одної бомби " Андрія Струга - модерн і по ряд" еф- 'ності замольованого в йому життя , і по глибини психолгоричного аналізу і по об"ективізму , з яким Струг ставиться до своїх героїв, репрезентантів найрізноманітніших течій. Це-швидше народня поема ніж роман. В ньому відбиваюся змодницькі тенденції тієї теми , до якої належить сам автор. Фактично, голошною дієвою особою романа є не маса, навіть не окремі особи, оскільки бомба, яка немов символізує собою революцію. Вона по черві переходить в рук до рук- од терористів стіз до робітників, до селян, анархістів, безробітних. всі сі пари громадянства виростають перед нами як кивіт. Майстерно виконано : хвилювання лікаря симпатика, який вваж до сходу бомбу, перевизнання терористки Камі на благодійному базарі перед замахом, переживання- селянина, засудженого на смерть. Дуже цікаві й правдиві картини зборів, анархістів, які перетворилися в звичайних граблників, картини зборів селян та робітників. Автор майстерно зазначує психі- ні відміни, якими одрізняються робітники від селян. Перші критикують геть усе, борються за золо, коручись своїми класовими інтересами , почуттям громадськості й солідарності. Селяне потрібують глибо- кої віри, вони сліпо йдуть за своїми проводирями ; елемент віри закладений в їхній психіці ; раніше вони вірили в бога, освідомив- шись, вони непохитно вірять у партію. Може ся сама віра і сліпа покора проводирям роблять авторові бливчими селян, ніж робітників. ПІСЛЯ 1917 . Переходом до ба. Зараз після революції поети перетворились в людей , ц.т. за- глибились у громадські справи. За ними й критики. Тим часом українсь- ка культура в вузьких груп інтелігенції звійшла в мирокі маси , вий- шла в неповного становища " бути чи не бути ", так чи інакше дальше її існування й розвиток здавались забезпеченими. Таким чином і літе- ратурний парнас міг же не почати на собі того ставлення громадсь- кого обов'язку, що тягив над українським поетом одвіку, можна було дозволити собі " роскіш " чистої поезії ; продожувати старий шлях далі. ЛНВ, " Шлях " та в " Книгарь " продовжують це старий напрям, хоча в останньому пишуть уже В. Якубський , В. Мінковський, М. Зе- ров , А. Мокейко і ю. Меженко. Але разом з тим молоді сили індивідуалістичного напряму окуп- нують свої сили й роблять спроби виступити в окремих альманахах. З них хронологично перший " Літературно-критичний альманах" 1913 р. де остаточно розкритикованний та зданий в архив Г. Чуприна / Я. Мо- жейко. Творчість Чупринки/ викриваються досягнення М. Семенка / Я. Савченко , Михайло Семенко. П'єро задається /. Далі роблять спробу видати свій місячник під характерною назвою " Музагет " / д.т. Апо- лон, бот Царнасу й чистого мистецтва /. Вийшла одна книга 1919 р., що мала бути I-З № - ми журналу за цей рік. Далі " Гроню ", теж характерна назва – в 1920 -ім році , видання особливості поетичної групи " Гроню " в Києві. / Паралельно з цим і пізніше – видання нової пролетарської творчості " Журнал " Мистецтво ", " Шляхи Мистецтва", катеринопольський альманах "Ар революції" і т.д. /? Цьо добу дійсно можна назвати переходовом. З одного боку ми бачи- мо , як стара модерністична течія доходить свого завершення, Землі ді поети, інтелігенти, таки виявили. Можна похвалитись сь цо "революцією вробки поети". Цим виправджується попередній шлях. А все ж справа покликання поета - це мистецтво само по собі, воно найвища цінність у світі. Правда, напр. М. Мовчанко, І. Найдан це силкується таки розв'язати стару "квадратуру кола", - утворити гармонію між індивідуумом творцем та загалом, визнать такої що "естетичне" не повинне волосім ізолятись від "неестетичного" життя, дійсності. Але на практиці вони мають діло тільки з формою. Поети / П. Тичину/ розглядають тільки з цього боку і в передмові до "Музагету" складачі гордо підкреслюють, що за останні часи вони "еволюціонували в число формальної напрямку". Гасло не пхав ніяких ідей тільки тут дослігає свого повного завершення. З другого боку наприкінці десятка позовної вомінньої санкції, дістає визнання від "старих" / найстаріших,/ наближується до академічному Старовинний ЛНВ , до редакту О. Олесь, заводить спеціальну рубрику "Молоді поети", хоч раніше декого з них друкував у себе без цього титулу. / Але рецензент "Музагету" І. Найдан , вже не задоволений назвою "молоді" ,- треба казати "сучасні" - стор. 145 /. Але найхарактернішим актом зв'язання є книжка А. Нікольського "Критичні нариси з П. Тичина , М. Семенко, Я. Савченко, М. Рильський К. 1919 . Старий синвробітник "Ради" / в 1906 року/, Одеської "Основи" та альманаху "Степ" / 1916 р./, до співробітничав в ЛНВ "Украинской визни ", що написав чимало й літературно-критичних статей / див. показчик в Записки історично-філологічного відділу Уан . Кн. II-III / 1920-1922 , К. 1923 р., стор.94-108/з А. Нікольський не хоче своєї належності до старого покоління до "Книжка його написана теж до "друга", що це назве старим киттям". Воно це киття гарне, воно що не вмерло в них / у А. Нікольського та його поколінні/, але за ним немає будуччини. Критик дотепно змальовує свої уявлення й інтереси, яко "батька" й поруч з тим інтереси й киття "дітей". І далі він вітає нову поезію / ц. т. П. Тичину "Сонячних кларнетів ", Семенка, егофутуриста , про Я. Савченка-символіста, назвіть М. Рильського . /, трохи незадоволений, трохи позває / полає, немає, у нас грунту для урбанізму /, а же в аналізує, підносить кеце, що його навіть захоплює. З відношення до М. Семенка він просто перескакує через М. Сріблянського, хоч правда, й М. Семенко був не той "Квіро" й "обструктивет". Здавалося все досягнено. Мистецтво знайшло себе, вигородило свій куток, зробилось факом високо досконалих майстрів. Але життя знову життя йде походом на мистецтво. Знов сторонні мистецтву ідеї, що обережно відхиляв Микола Бороний ще в 1902 році, що від них після двадцятилітньої боротьби таки повстали незалитись, знову хочуть примусити мистецтво "слугати". І це є значно гіркіш ніж раніше спосіб. Раніше ці ідеї були досить невиразні. Трохи тоді, після невеличкої боротьби можна було погодитись на тому, що ідеї приймаємо, але в цих самих ідеях моно понужати "в олаки й індивід", т. ч. кожний має право і навіть повинен мати обов'язково свій погляд , погодились, що для нації така різноманітність навіть дже корисна / індивідуалізм - навіть українська національна ознака /. А тепер не те. Новий рух не тільки вищає, щоб був "звіст", погляди, світогляди, але це щоб погляд цей ще був один для всіх. Тай засоби творчості не індивідуальні, а колективні, не "я", а "ми". Більше того , для того, щоб це все вдійснити за- проваджувався спеціальні організації - Пролеткульт. Упирається руками й ногами , але йдуть, бо крім досконалості в формі протиставити нічого не мають. Нема своїх ідей, та ще таких цілісних одноствайних. 1. Майдан ще пробує довести, що класової творчості нема, а є національна. Щоб бути індивідуалістами до кінця, то немає матеріальних засобів друкуватись, немає здито- рії, індивідуалісти поети таки без читаача не можуть , - а критикам ще й зовсім, - не будеш же сам читати свою критику. Дехто зашкуюв- ся. Інші пішли. І от чуємо в "Гроні" що таки ідею, мистецтво є засіб єднання між людьми, і не лише вибраними, але й широкими масами. х/ Тільки не синуть нас : "Ритуйте від пролеткультів". "Не треба пролет- кулятів ," та від пролеткульту бамачих визволено." Про це далі. Нішні поети: Напр. П. Тичина / "Пл/г" / . В "Музаготі" цей погоріт зазначується : " П. Тичина починає відбивати в своїх віршах "-сучасність"- / І. Майдан реч. на ДНВ, стор. 145, чому ? / . Далі уришки з Тичини : "Атось княє слово п"лно: - в розстріл . Не тротуар . 1 т.д. Жасновок рецензента : " Нам здається, що П. Тичина х/ проте стара "квадратура " гармонії індивіду на має таки ліша- еться, бо колектив та індивідуум -різноманітні". в вв"дку зі зміною настрою замінює число українські слова моска- лівами : печаль, стерся, пожар ..... Це не зовсім алучно. І яке А в "Гроні" провідну статью дво вже В. Поліщук. А. НІКОЛЬСЬКИЙ Т-во "ДРУКАРЪ" КИЇВ МСМАХ. 1919р. Передмова. Граде, голубцю нового життя! Тебе вітати, і щастя тебе привітати давні мрійники далеких зірниць! Ретроча футора прогізанть тенряву літературної етики і бла- гословляться імена небагатьох новаторів, котрі нас свого часу ди- вували чудною формою, оманою своїх снів. Це не але, що Микола Вороний , Петро Барманський, Грицько Чупринка . О. Олесь та інші різними шляхами прийшли були до того місця, де " три дороги ріжно", позний час загалися в збірці і скін- чили на тім, що зав"язали очі, поїхавши на високе доне отця налої поезії, того самого. Певченко, з почесних обіймів якого неди зона виріштися , але жого не подухали і не одітхнули в минувшину. Збирали вони пильне й обережно верна народнього світогляду і тако бодился згозиму, унікали химерної гри фантазії, закупали од нових теорій пізнання світу й людини, дякалися індивідуалізму й тікали від одиниці до громади , були не вище і не самотньо від по- рожнень своєї інтегрівції. І в ці роки, в дні найбільшого виду національної думки , над усіма корогами, оркестрами, кулонетами, тарматами, процесіями, гетьманами, політиками, партіями, штажками і парламентами.... панував він один : - український поет. Монархична Росія , ідеологи централізму, міжнародні політики і місцезі падати мусять схилити свої голови перед їм і м , великим і непоборним властителем Ірвавого пора - Ти переміг, Поете: - українську переможну революцію зробив Певченко,- не полково- дць, не герой, не царь, не дипломат і не німецький народний учн- тель,- вробка поет. Здавалось би , - лишні влочин, яка екзотичність, що в дні заної загальної мобілізації , в ці дні являється артистичні поетат і Павла Течина, Якова Салчонка, Максима Рильського і В. Семенка з якими є своїми настроями й формами в , копризени вибором том і ритмів та своїми чисто поетичними інтересами. Але безтактності в цьому нема; нація живе почим киттям , і ось вам перші ознаки національного ба- гатства : являється динок , являється роскісн , не необ- хідно: Нехай - все ростуть і плекаються на нашій землі нові люди, котрі вільно , не куплячи черпатимуть погонь натхнення з багатьва своєї країни , нехай - дистанть дар щедрий і великий , бо творчість есть цінність сама по собі , а якої дитель покище ту користь, якої сам сходе. ІНТЕРВ'Ю. ...Ні , ні й друге . Не з вами маємо стерпи з сучасною. Це не значить , що наше не есть виття : воно зберігає всю силу інерції, воно все ще живе й працює , дає наслідки й викликає ефекти, гальмує й імпульсує сучасність - словом яке своїми законами акцій й ре- акцій ... тільки одно: за ним нема будуччини Села, старого села, побуту, специфічно сільської й селянської етнографії нема , - все змінилося або міняється на якесь нове, неви- дане; упевзене, безжертне, сміллю, завзяте й одверто цінинне. Але сильне й тямуче. Місто горить електрикою, тримай коротять час і відделені, аероплан обійме великі горизонти : на версту піднімаєть- ся , а на 110 верств обрій впирає ; кинематограф показує все неоч- но : катастрофи і красу, драму і сміх, людей і картини , музика й хворість. Дурних і наїзних нема. Це чого до світлої війни урбанівки на продерж шкури селянської України, але після війни могна взяти , що зелісо цивілізації на всіх без виключень насипало своїх струнок , і добре це чи ні, а досить того, що це факт , який наповів наш крив і нерви. І коли не смиємо оджидати реальності нового життя, то чи го- диться в однодати й нове слово, нову поезію тільки за те, що вона незвичайна і незвикла, а тому незрозуміле чи мало зрозуміла. Не все добре, що нове,- це правда, але не все незрозуміле есть погане. І та і толерантність - ось високі прикмети культурної людини , незалежно од її освітнього багажа. х/ В хуртовинах горотанської війни, в скаженій різанині народ- ної і аристократичної партій, в перемінах системи господарства та економічних відносин , від шляхом нових торговельних яльків і на- віть почасти під правлінням привезеного зо Сходу краму,- ексотичних ласощів, культів і плок , схидних тканин і неблів , раритетів , мальованих , різьб і на-осліп нахапаних книжок--- укладалися ідеї, образи і форми нової і первісної національної італійської поезії; Як им"я Цезаря було ненависне не тільки аристократам Рима, але й про- сто темним і культурним людям, бо не розуміли вони жанродового розмаху справи, котру він сам зробив і зважав особистою , так і вір- ші Катула , поема Лукреція , твори Вергілія, еротика Горация могли і повинні були , і таки дивували їхніх сучасників. " ПОЕЗІЯ ЗУДЖЧИНИ " Бійтесь Бога ,- скаже він , український інтелігент, я розумію, там місяць, бандура , кохання, трагична, троянда-це рек- ламнт поезії. А коли фертилізатор і кухонний посуд удали в вірші, то значить, чого доброго , і клістир , гемороїдальна свічка , гор- чична припарка, каналізація й асенизаційні обози так будуть чару- вати моє око з чепурних книжечок модерних поетів. - Така умга вер- нула би нас до старих суперечок : що є поезія, а що не поезія. Поезія міститься не в темах і річах , а в формі , в способі, яким поет переказує чи формулює своє знання, думку, емоцію, переживання, враження, почуття. Тунель, кабель, канал - це я сила людини поезія праці, естетика перемоги і досягнень , насолоди здобутком сильного духа й тіла людини , придбання культури..... Але хто знайде й пок- х/ порівняння з повітрям, поворотом в античному мистецтві мале мені, що в київні есть не тільки сама культура а і й безпосередньою користю "відсв-досі", але я маєть ідея, естетика, гра сил, вислід боротьби,- прошу , я буду без всякої огиди дивитися на неї в антуражі сучасного поета. ВИЛАДО СЕМЕНКО. Новітні наші поети : вони за мість місців 1919 року одбули стільки еволюцій, що просто не потопишся , та то не при надзвичайно малій продукції. Статистика продукції й наших поетів зазналі опе- рує невеличким цифрами , в том хіба заріднієм, що Вихова Бороня і Фолодимир Семененко за тридцять років понаписували щось по тридцять віршів і все в однім напрямку , а наші молоді за який рік зазнали же скілька прикрих катаклізмів поетичних, не беручи в рахунок політичні й соціальні: Адже читарчи книжку поезії, ми читаємо тільки себе... і чин же тоді безпосередня сила поезії, і чим поет,- наприклад, М. Семен- ко,- гарний . А тільки в тім і тим , що він досить вразно віддає своє переживання і може примусити мене в його словах шукати себе. ...том же я пишу про Семенка НІТЧИНА, як не тому, що вони мене охвильвали , здивували , дали додо в інших теорях зрозуміти і визналися якийсь схожий з іншим процес переживання. Я вдячний їм і поважаю : "А дивиться . Та це-ж я сам пережива, бачиш........ А це - надзвичайно вірно . Як же глибоко він слідує. І відки така мудрість. " Подай не руку козакові і серце чистое подай ", - казав Нев- ченко на знак дружби політичної і національної.... люба панно, дайте руку", - на знак кохання казав недалеко М. Бороняй. Семенко ржу, як образ спільності душ і праці , тут одкидає ; він бере щось суча- сно : момент перед виходом - "застегни палто". Сьогодні з-день мені було так нудно; після до-купи зійшлася Олесь, Бороня і чуприка Потужалося дармо й по осінньому облудно- з душ цілий день парикмахер на гитарі приспівав. / М. Семенко./ він знає, що не він той новий і спальний , котрому судилося посуну- ти лінію обрію в широкий світ, але розуміє, що же можна не прийма- ти загально-признаних добрих і добрівних, гарних і для всіх талановитих , усіма хвалених Олеся, бороного і іупринку. Отже й становиться до цього спокійно і сам раку , що це тим трьом же- таки мало що шкодить , а М. Семенко в цьому - знайти чи, принал- мні , зрозуміти ви можете. М. Іванів Неменко. Творчість індивідуума і колективу. / " Мукает " №.1919 /. Не можна сказати з певністю, що в сучасний мент, перероблення індивідуального світогляду зокрема і світогляду суспільства взагалі, можуть бути знанені хоч будь які безсумнівні істини: Натом, що руйнує старе і намагається утворити нові цінності більш мартісні в його кута зору , во хоче визнати старих, ніби то доказаних аксіом, на яких будувалась психольорія творчості ми- нулого, набудь і вузко класового / як то докіру звикли бати/, але все ж таки прекрасного, особливо зараз, під час болючого страждання від руйни і майже абсолютного винищення вдобутків так званої " буржуазної культури:" Творчі сили, що в сьогоднішній час повинні творити десь нове, це нечуване і ні ким не передбачене цеє вчора, не зстигли дійти до стами від того нападу на всі традиції і звички; на яких зараз наділено етикети з пам'яучим написом "негідно наро- дові", не можуть стати на ґрунт нічними потами не можуть знайти того, що зветься "нутрішнє самовиправдання творчості." Люб багато аксіом зараз і порушене, хоч багато й сього того, у що ми раніше вірили , зараз нами покинуто із викитку, хон на віть сама льоріка зараз змінилась, проте я мушу почати з аксіоми , ко- трю довгий час псевдо-індивідуалізму нехтували і котру хороблива психольорія нашого сьогоднішнього життя перетворила в якийсь " полезна ", перенесши зву в індивідуум на загал. Я кажу про аксіому, що стверджує те, що творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вижом істотою по над за- гал і коли, не підлягаючи загалові, все ж таки починає свою в ним спорідненість. Отже ми в життєвій практиці маємо дві форми індивідуума , ці- нучого себе. Перша - індивідуум визнає себе котошністю без уся- ких попередніх міркувань, лише взявши на віру не доведену істину "я геніальність ", не зв'язуючи цього абсолютно ні з чим. Я мовляв, визнаю себе геніальним і тому все є пивче від мене. Та- кий метод льогізації навряд чи може бути визнаний при нормальних умовах життя, в нормальному психолорічному оточенні. Перейдемо до другої форми самовизначення індивідуума. Це є оцінка, мовляв відносна. А не є абсолютний геній, я е лише геній колективу, а тому геніальній , що в собі з'єднав пси- хологію колективу , мий своєм спільною рисом , зв'язуючою всіх ого членів , своєм актуальності утворив і породив мою неіхольо- тію і мою актуальність. В такім світоглядозі як раз є та перед- посилка , якої так бракує в першій формі. Не бажаючи далеко заходити в аналіз суттє психологичних проблем , я гадав, нам легко буде погодитись з тим, що тільки нарід, яко психологічний колектив, може бути творчим , і на доказ приведемо приклад того, до єдина колективна творчість, яку ми взнаємо, це є народня творчість. Во нема творчості "класової" / як зараз кажуть/ нема творчості юрби, натомін, нема творчості інших колективів, є лише творчість народу і тому тільки з нею ми можемо рахуватись і тільки про неї ми можемо казати, як про цось реальне. Отже в зробимо висновки з того, що я попередньо казав. Індивідуальність , яка працює творчості свідомо, не може залиша- тись без психологічного ґрунту, який знаходиться по за її механіз- ми. Цей ґрунт є психологія колективу , що приймає продукцію творчості і кваліфікує її. А рішуче стаю на оборону індивіда і цілком виправджую його у всіх , мабуть иноді дуже сильних , але все ж таки справедливих диках і поглядах. Не входячи в розглядання того, що то є творчість, і визнаючи аксіомою , що це є одна абсолютна цінність ./ особливо це поч- /110 мється в часи переціпування всіх цінностей, як наприклад, зараз/, ми безпосередньо перейдемо до звичкування того, що є утвореного колективом, якої б то не було форми, чи класової, чи то якої іншої. Вважаємо, що шукання здобутків творчості повинно проходити в межах вивчення їх певним колом людності, певною кількістю людей, яка б могла не лічитись випадковою по складу , напр. гурток захов- ців/, або приємнішою / напр. партійні кола/ , а дійсно відбивала б в своїмому смаку і в своїй оцінці широкі верстви, не обмежені будь- якими ознаками крім ознаки мови в письменстві/. лено і зрозуміло, що в колективній творчості насамперед повинні бути і методи інші ніж у індивідуальній . чи знаємо ми ці методи. Очевидно ні, бо зараз їх тільки впробляють і , я підкреслюю, виробляють а не творять , бо канцелярський шик офіціальних Пролет- культів - це не творення. х/ Значить прийомів нема , що в певній мірі зважує на молодечість ідеї колективної творчості. Але може ми тільки не знаємо прийомів , а продукція цієї твор- чості є . Нажаль і на це ми примушені дати негативну відповідь: ми не знаємо в музиці , або в малюнстві, або в літературі що побудь тако- го, що хоч в молоденькій мірі могло б нагадувати нам колектив. Більш того, ми не знаємо такого творчого менту, яке сконкретизова- ного, на якому не було б будь якої ознаки індивідуальної особливо- сти. На це питання є тільки одна відповідь : колективної творчості нема, а є анонімна. На зразок того, що то є колективна творчість і в яких вона формах може бути еконкретизована , я приведу цитату із московського часопису "Пролетарська культура" 1918 р. ч 5 за листопад. Стаття зветься "Організація літературного творчества" / чи треба підшукувати більш безграмотної назви , де б в не менш поетар- них комбінаціях сполучились машинність і творчість ./ х/ які будуть наслідки з цього, ми поки що нічого не кажемо, але гадаємо, що награда чи дуже добре, бо творчість і напис приму- совий програм / "ході веселей", бо ми, можлив утворюєм раді- сне антта/, на наш погляд , не дуже уживуться. Не бажаючи входити в критику ціх дитячих епізодок, можу тілька сказати, що весь цей метод є не що інше, як невдале наслідування і примітивізація то процесу, що проходить в справжніх народних верствах які творять колективно і знайшли для цього вірний природний шлях. Отже в ініціативну індивідуальність, та що конкретизує свою ініціативу, ніколи не погодиться з тим, що це не є її творчість, а якогось там колективу. Можливо поїм свій етап передати колективні на розгляд на критику і на перероблення , але творчий момент залишається власністю індивіда. Матеріальна культура / ми нажомо не про матеріальний добробут, а про самий потяг, про той принцип, який ставить собі зараз людність котра волить йти шляхом переважно конкретно раціональним, нехтуючи абстрактною філософічною думкою / , зараз остільки заполонила психольорів мистецтва, що самі абстрактні форми мистецтва, як повзя і особливо музика, вже засмічуються машинністю і забричністю. Стадійно - повторно диких кликуш футуристів, невитрималих враження від машини і збожеволілих , і останнє слово музики, ніщя отруса, у якого є все і віщи і вітрики і коні і хатній родинний голос / . лише нема музики як такої. Отже з повертаємось до народу. Наш наряд це не знає машини, а коли і знає її, то вона не є в силах засмітити його уяви і його психіку остільки, щоб стати на чолі його духовного життя. Скажу більш, матеріальна культура не зміг знищити національного обличчя народу і тому ми так сміливо ставимо поняття національності як щось постійне, стале, і незмінне. Входячи в такого принципу ми не можемо нічого іншого знайти мистецтві як виражання його творчості національності. Ім. Майдан. "ПОЕЗІЯ ЯК МИСТЕЦТВО ": / " Лузатер "/. А гадаю, що непотрібно доказувати тієї правди , що ніяке відкриття, ніодна поринання людського духу в загальному поступі, ніодна істина не може обійтись без послуг мистецтва взагалі і повз сії в "окрема", бо вся нала культура - це етап всіх родів мистецтва разом взятих. Античний світ держався тільки своїм мистецтвом. Християнська культура перемогла античність тільки словом поезією , малярством та архітектурою. всім відомі слова одного з римських істориків, що Рим переміг Атенс своїм валівом, але Атени панують над Римом своїм мистецтвом. Пригадуються нам це й слова літописця відносно прийняття старинною Русью християнства!" Ми убо не можемо забити красоти той." Краса - мистецтво Бізантії зробило наш народ християнським. Національне відродження почалось завдяки поетичній романтиці. Зрештою наш народ з окрема і зберіг себе від загибелі в "рускому море" завдяки своєму національному мистецтву, народній поезії. Не диво, що й ідеологи чисто пролетарського руху стільки жаги і надій покладають на майбутню пролетарську культуру, пролетарське мистецтво, і намагаються всіма силами і засобами ту пролетарську культуру створити. Інше питання, чи це їм вдасться, чи може їм доведеться нарешті признати, що тільки національна культура може існувати, це нас в даному випадку не цікавить, ми тільки констатуємо той факт, що ніяка ідеологія не змогла перейти до практичного життя без поетичного, мистецького й доповнення. Погляд, що мистецтво будь-то відбиває собою загальний настрій певного періоду т.н. дух часу,- невірний. Вірніше - мистецтво , головно література, сама повзяє творить цей дух, а практичне життя тільки в певній мірі справджує те, що в поезії мається все як певний факт, як ідея, як щось дане. Впаче до цього питання підходила філософія дев'ятдесятих років, яка вважалася - ідеєю історії. Сучасність не опрокинула цієї правди, а на шляхи стверджує її. На чолі визвольного руху, як з одного боку-національного, так і з другого-соціального, стали люди, які раніш творили ці ідеології пером. На чолі українського національного визвольного руху стають поперемінно українські письменники, "діячі пера", а не політики і не "діячі меча." На чолі соціального руху стоять так само письменники, які досі орудували тільки пером. Творці певних ідеологій-письменники , митці, хатаються за зброєю і оборонять культуру, ними затворену, в той час, як щирший загал тільки з боку при- Діяється до титанічної боротьби двох великих визвольних ідеологій між собою. Скрізь і всюди поезія стикається з іншими як найвищими інтересами людства; хоч зона її дає нам можливість користуватися нею тільки в часто естетичному значенні, все ж таки це не треба розуміти в змислі цілковитої ізоляції від усього неестетичного. Тільки тоді, коли неестетичний зміст твору відбивається шкідливо на його чисто естетичному плані, коли якась тенденція висувається на перший план костюм естетичної насолоди, тільки тоді той твір в інтересах мистецтва не можемо рішуче осудити. П. ТИЧИНА. "Сонячні кларнети" Коли в дійсності наша публіка зрозуміє Тичину і всі його особливості, тоді можна буде сказати не помилковись, що у нас умить розуміти справжніх поетів навіть вузько індивідуальних. А треба сказати, що поетична індивідуальність Тичини оригінальна й яскрава. Починаючи з того, що всі асоціації у нього реалізуються в певну гармонійну емоціональну послідовність, та не по- рушується протягом світлі книги. Тичина в цьому обсягу виявив себе справжнім революціонером, він образу дав зруйнував серед образів перше місце і культивував його в своїй поезії більш ніж який інший образ. Згук - це є все світ, жестає - то є згук. Таке гасло, яким вище вся душа Тичини, що не уявляє собі враження від світу без згуку. Навіть книжка його починається майже програ- мованим звіром, в якому він просто з релігійним настроєм висловлює своє Надзвичайно вдало поставлено цей вірш першим. Це узверта, в який проходить всі головні мелодії книги. Кларнети сонця - цьому він вірити і перед цим стоїть з одвертою душею. І хайда не індивідуально музичний образ сонячні кларнети. Тут інтересно простежити ще одну рису: різноманітність образів які складають ціле. / рух / Пробір зайчик / взорозин / „Вийтись л- Світанок. / рух / Сидить, грається, Ромашки очі розтумлює. / ньковий / А на сходи , нею пахне, Пізні чорні плод ночі Заглини ми битками стогнуть. / взорозин / - сонце - / рух / Пробір зайчик. І вірно, хтось поет може будувати свої враження по певному плану. Тим більш, що він набудь і не вірить в реальність об'єкта а лише в свої зразки. Але зараз я дотягнувся чисто ідеального боку, якого я весь час свідом уникав, бо це є найбільш хлибкий ґрунт для критика. І абсолютно не вважаю можливим для критика розбирати поезії і по- стів в точки погляду їх ідеології ; цей прийом власне стоїть не вище від методів "української лати" та "ліб", які гадають, що повидравши по кілька рядків в різних поезій, що були писані під самими різними настроєми і різними враженнями і навіть в моменти психологоїчно часто зовсім не зв'язані, вони можуть робити якісь то висновки "льогічно і нехаотично." Такого методу критики я зрікаюсь і залишаю її людям з певним "критичним світоглядом." "- ГРОНО ЛІТЕРАТУРНИЙ -МИСТЕЦЬКИЙ ЗБІРНИК." Київ. молотень революції року 3-го 1920" / на другій сторінці чомусь уже "листопад революції року чет- вертого , християнської ери року 1920 . Київ. / Літературно-мистецька група "Гроно", складаючи цей збірник, мала на меті знайти, бодай хоч наблизитись , до того істинного шляху в мистецтві, який би відповідав духовній структурі нашої доси великих соціальних зaborупень. На мистецтво я дивлюсь так, що воно повинно бути засобом для переходчі від людини до людини, бути мостом між їх душами , бо мистецтво є діяльність людини, в якій остання зовнішніми проявами передає своє почуття іншим людям поса межами місця і часу , або кажучи інакше мистецтво є знаряддям для вносин людей між собою в сфері почуття, як слово є знаряддям для вносин людей в сфері абстрактної думки. Коли так; то мистецтво повинно бути зрозумілим для ж найширшого залу, для пролетарських мас, тоді воно може відповідати вищесказаному положенню. З мистецьким форми група "Грон" так само хоче знайти той термін- нівний синтез, якого вона шукає і в інших складових частинах творчості, знайти синтез істнуючих течій; взяти од них все найбільш здорове, природне і відповідаюче принципу ерозумності. До кожної течії буде підходити в такому міркові, з якого бути таким чином васобом для зносин людських душ. Цо лишиться повз того міркові - обрієтьсяся. Хазону в цінному робиться гармонійна зводка. Найбільш виразними мистецькими формами сучасності знаємо імпресіонізм та футурізм: перший для передачі психолого-суб'ек- тивного, другий об'ективно-колективного в мистецтві. І перше і друге природні людини, значить повинні знайти місце й у витворі мистецтва. А тут, наприклад, футурістів відкидають психолозизм - зна- чить як раз цей принцип до синтетики - гроністів і не може підій- ти. Коли, наприклад, сучасному революційному ментові відповідається положення футурістів , що елементами повзії повинні бути музицисть, відмога, деболь до загрив; енергія, те прославлення війни, мілита- ризму, як не відповідають будівничо-творчим змаганням людства, не можуть бути прийнятні і літературно-мистецькою групою "грон". Творчість повинна бути такою, щоб колектив в знаходився у гармонійному сполученні з індивід думом, як рівно варті і, бо для людини природним є бути в колективі, клаучи разом з тим і високорозвинутим індивідуальним киттям, вити так, щоб одно другого не підшо. АЛЕКСАНДР ПОЛІЦЬКО: "Як думатись на мистецтво." /оклад , читаний на зборах літературно-мистецької групи "Грон" 18-го квітня 1920 року в м. х/ ...Крім війни, музики гармат, - даєте культурного будинку та мистецтва і цього зараз змагань якнайширші коли українсь- х /Червоний доклад був прочитаний ал. Поліцьком на тему "Творчість в добу соціалістичної революції" - де були викладені основні погляди групи на мистецтво і творчість звагали, на літературно- мистецькі форми і наративи на філософський бік творчості. Після докладу в гостров критиком висунув т. В. Корж, який накинувся на тевію, як на лявице, на його думку , не допустиме в мистецтві, вполо- жає своє задоволення, що раніше утворені літературні групи , як "Бу- вагет"-, російська "Обеліск" - загинули, бо не може бути мистецтвя нова Пролеткульта. Коли ж йому було зауважено, що кожний майстер має свої найбільш йому вручні васоби в творчості , як і у всякому ділі 1- це то саме природне і для групи людей, і цо мистецька група може бути амонопонною , т. Корж сказав приблизно так: "Атономності ніякої не- має. Все повинно бути централізованим" - моловив також думку про цінність з мистецтві траєктору, дорожнього мистецтва і т. пп. / Гро- но"- стор. 37./ кого суспільства. Пролетаріат ставить трудовий фронт, будучи культуру, поруч з військовим, та на надь на україні цього досі зробити не було змоги і може наша пасивність, а то й шкірні інтереси не менш винні в тому, як і об'єктивні обставини боротьби для мистецтва також атмосфера, але без нього обійтись не можна. Ото вимагають маси: Старе мистецтво не задовольняє, значить дати треба нове мистецтво, зласне, також щоб дало духовну інду тому найширшому загалу , будь-як то кажуть -" по сучасному стану"-. І от з'являється пролетарське мистецтво, це б то на нашу думку таке, що замінило вмістом старе буржуазне, бо як каже проф. Бурячек- коли пролетаріят бере в свої руки життя і хоче творити його врідно своїм ідеям, цілям і бажанням , - він являється природним спадкоємцем культури звагалі, і завірння того мистецтва повинні бути відповідними духові працюючих. Таким мистецтвом є не лише те, що має завданням служити красоті, а те, що має величезне значення в житті людства, мистецтво , як засіб для передачі свідомо своїх почутнь, які людина сама відчула , до других людей, які ті почування переживуть. ... Значить опреділяти мистецтво , як служинна красоті, буде зовсім не определенним, а "дивертом",як каже лев Толстой , що виправдує істнування мистецтва. І все це стає через те, що метою мистецтва ставлять насолоду, а не дійсне призначення його для людини і людськості." Во, коли дивитись на мистецтво, як на знаряддя насолоди, тоді золотина стає головна роль мистецтва, як засіб для вносинніх людьми в сфері почутнь, а останнє положення лев Толстой визначав основним завданням мистецтва. Яке завдання тому, що мистецтво концентрує в собі певну суму почутнь, які зберігає в собі для того, щоб передати другим , воно може діяти впродовж довгого часу, остильки, наскільки довговічні ті зовнішні прояви, до воно зберігається. Так ми зараз відчуваємо те, що нам хотів передати данте в "-Божественній Комедії"- . Творці "Моїсей ", що відбив на собі тодішню революцію. Микель-Анджело, нам зараз так само зрозумілий , як і "Піснь пісней" Соломона, як зрозумілі музичні твори Шопена , або скульптурні лізина, Архілоха чи Канови , хоч творили вони одні в більш далекому, другі в більш близькому минулому, в різні епохи, при різних обставинах. Мистецтво , таким чином, є скарбниця людського почуття так само як написане слово, інше. , є скарбниця людської думки, досягнення в сфері 11. З того погляду роль мистецтва колосальна і різняється до незмінності і мови, взятих разом. Значить нісце, де створено мистецький антивір, обставини і худож- ні засоби не відіграють ролі , бо мистецтво є загальнолюдським і зробувило для всіх. Коли воно перестає, хоч би частково, бути зроз- мілим, воно має тратить якість справжнього мистецтва. Мр. Меженко . Критичні й ліричні замітки на полях сторінок двох останніх книгок II.Пишина. І. ПЛЯГ ………… Громадські мотиви займають поважне місце. Поважне по кількості, а не якості. Нема у нього у кімнатної людини революційного руху, що творить образи тоталічної сили / хіба один "-Пляг" - з по- чатку// і "-Псалом зелізу"- занадто об'єктивно спостерігає, а не тво- рить і виходить публіцистика, не поезія. Не образ лиш аналіз зовніш- нього. Порівняти Пляг з Соколиними клярнетами . Ідеть, що залиш річ. Кінчи- лось одне отняне коло, починається друге. Забуть поміж ними й о емо- ціонально-логічний в"язок" але він полюснуватиме лише резонанс, а не суть. Пляг - новий етап, нове коло, мабуть скоро палить і не коло , а шлях від одного до другого, шлях, на якому ще так багато споминів про минуле, але все і в далечині поетові зарисовуються обрії та фарби-а для Тячини ще й звуки, нового огнаного кола , до якого він зараз неспішно стримує. Минуле і майбутнє в творчості вливаються , єднаються 1; навіть, що сам поет не усвідомлює собі до з який момент він все доторжуєся до полум"я нового кола. Це те, що в буденному житті зовуть : "-переходний мент.-" Кость Котко: "На роздоріжжі 1." / відділ " Доба й мистецтво "/. Ратуйте від Пролеткільств - Колонній гри. Недобитки й рештки Інтелігенції купої. Пишуть корами й алеєрка І запролеткультять прапор револьції. Шукатимуть пролетарського поета у клосетах і під сьблами напик редакцій, братують бездарно-комнарих два куплета і тижатимуть нальцями : - Геть, одлітературені споєці: - Ось воно, ось воно- - Пролетарське мистецтво. І з сантіметром і метрономом снівають кожний вірш і гукатимуть : - Тихше. - По лябам і хореям ррів-няйсь. Потім дух і душу каструять, Підчерпонять блакитне кармінною (бо пролетарський єдиний) і видадуть Революційне мистецтво / великих, нервоними / за редакцією ларіка Державне видавництво Ларків ,1920. А який -небудь білий Полісук буде старанно відроблятись і перопрацьовується на червоне На віть кралками й згуками. Зрадішни, оголосять тимпанами, шлякатами й дзвонами - Відкрито поезанеріку, заспилить дощем мобіл -куль І народиться: Пролеткульта. II. Український поет на роздоріжках. Певаду скриплять і памкають міко- ли Бороні і Олесі з чупринками, попереду - беводня незваности. Моторні хлопчики все забігли наперед і десь у темряві гукать : - Гуль - гуль - гуль. - Лоч на час. - У нас - Пролеткульта. Тягнуть вкізьку в червоними літерами. Намагаються повісити її над недоробленим будинком з забитими ще вікнами. Прокланують революційне мистецтво. Загрожують. Терорізують бідного поета: - хто не з нами , той проти пролеткульту. І вальжаний поет боїться й роспинати, хто дає право загрожувати балакати іменем пролеткульту. Де-хто зтікає. А де-хто старанно вчищає в старих збірках блакитне й коште, добує ордера на червону фарбу й дістає патента на -... Пролетарського поета. III. Поет стіють на роздоріжжі. Зажив йому шлях, дайте йому сві- домо стати на ньому. Але не припинуйте підійрбовуватися. Не можна відірвати творчості від почуття-акціона. А коли поет ще не почуває революції. А коли й досі нема дифузії між його душею й революцією, то тоді. Хай творить, як може. Запалить маяки, ростити шляхи. Та не чикайте поета, хай нукає, хай сам знайде. Царін і істинні прийде до нас. ... Хай буде пролетарський поет, мано треба пролеткульта, не трэба в пролетарському будинництві ще одної дірочки для провокаторів і перефарбованих. Во коли скажете: - Ішли по-пролетарському, то прийде перефарбований , скаже: - А моя...... І буде підроблятись. А справжній пролетарський поет зі своїм болем залишиться по-за пролеткультом. АЛЕКСАНДР ПОЛІЦЬК. "ДИНАМІЗМ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ" / вир революції 1921./ х/ ...........годи як у попередньої мистецької групи-"Музагатінців"- / вво"не націоналістичної" / були тільки "дуня", "чорні світада", "тина", "таємність "або "нізвестома ", "на грани вічного нічо- го", - в більшості це було все традицьке, плітоване, вишукане,- у динаметів мало бути "кострубате, але міцне, як поверхня отколото- го ґраніту." "Не вважаючи на те, що революційне життя набирало важливо-бунних х/ ця стаття, як і увесь збірник "мр революції" / Катеринослав, липень революції року 4-го 1921 /, є все не тільки останнім ета- пом переходу від старого чистого мистецтва, але все цілком сто- ить на пролетарському, звужуючи тут принцип "динамізму"- й взагалі беручи участь в обговоренні яке на новому ґрунті: напр. рецензія письма Сонуївка / А. Поліцька/ на перше число "Вілья Мистецтва", стаття Н. В. Тремена "- Од ясної паночки до Іота літмена" / про Б. Поліцька /. форм , проте загул, Кобилянський, Шипович, Лрошенко, Савченко, Рил ський та інші сиділи під зеленими абажурами / бо це була електрика/ в глях кімнатах, як святі метрономи і літали поза " мезами нез- напного". вступали у -" потусторонній світ " і не чули , як трапне- ді реалість над баварями димками жарики, а в Київі кулі, нов блоки, прокусували золоті бані Соції, під брамою якої старці , мов собаки, гривались за шматок хліба." Заслуга дивної частини "Гронистів" в тому, що вона побачила і сказала в голос про те, що сміст сучасного життя нічого не має спільного ні з символізмом , ні з футуризмом. Рух, боротьба, сила і нові гостро-яскраві образи зовнішнього миру муслили пронизати той свідомо-стихійний динамізм, який несві- домо почав пробиватись троли раніш у деяких творах , як наприклад; "Ілугові" - Тичини, поезіях Слісаренка, поезіях чумака та Бланa. / далі йде пояснення, як автор розуміє динамізм, на прикладах но- вих поетів - П. Тичини, Слісаренка/ в 1920 р. дехто з того самого "-Музагету"- все відчув силу і сві- тове значіння напої революції ; норма каяна журналу : "-Інстецтво за квітень 1920р. показала нам що: Маленькй фрагмент рано згасло- го чумака :." Погроми," "На чатах" - пс. Бланa, "Колма вналиги"- Слісаренка і "Неслом валізу "-Тичини- безперечно є твори , про- сякнуті духом революції, в ідеологічній останньої. На наш думку, Тичина і Слісаренко, а почасти і Загул з тами перебігниками із ла- герю "- Музагетиців"- що заповнили інтервал між " парнасизькою" та динамічною поезією. Савченко пось кінціше сказав у своїх "Месіо", та "Пані", але як людина, яку сонною хтось торокнув дрімом. Се- менко, як і слід було чекати, спочатку балковав на старий лад, старавшись хоч фотографувати революційне життя, аж допіру в 1921р. зін цілком пішов слідом Слісаренка, поставивши хреста над футуриз- мом, як явищем контр-революційним, а разом з тим і над собою , як нотатором у мистецтві. Нарешті, прийшла ціла галанка поетів, які динаміку революційно- пролетарської творчості поставили " во главу углах. Щоб про них не казали, як би їх не називали ті, що ві сказа Революції падаєть у минуле, або ті, що, захопленні цілори в лозунгами , думать утво- рити монополію на теорізеть правотно для себе у фразах, а не в суть, не ми визначені справжнього світлого лика Поетичної лінії, ті, що прийшли , но вдругить у творчій борні, бо ритм життя - е ритмом іхного серця. " ШАХИ МИСТЕЦТВА." в. КОРАК. 1. КУЛИЙ . / Коротьба за створення пролетарської літератури. Перелом від скраїніх лізноюків чистого мистецтва до повного слу- жіння мистецтву одній, каталонприйнятій ідеї здається величезним. Просто не можна собі уявити, як це могло статись на протязі якихось 2-3 років. А там часом процесованість ця, припинені, в даному змад- кові, не була такою грунтовною. Прийманні обидва підходи мали у собі одне спільне,- сучасний "технізм". В "- мистецтві для мистецтва звинуло себе поміж нирі спеціалізація сучасності: поет знає свою справу, як спеціальність, він старанно змиває свої засоби естетичного мислення, досягає вищого обля у досконалості в цьому техові й тільки. Справами економіки, філософії / ідеалістичної, ма- теріалістичної/ тощо, займаються інші спеціалісти. Там він не має й не повинний мати свого погляду, бо він " не спеціаліста і цій галузі ," він цілком приймає те, що там робиться загально визнаним, що йому підносить спеціалісти " інших галузей", яко " останне слово науки." Це не загальні міркування, це складачеві не раз доводилося чутти від різного роду спеціалістів, починаючи від агрономія, до мит- ців / маларів, поетів/. Отже агропони спец хоче заїматись тільки технічним писанням про збільшення врожаю ,- все інше " не його спеціальність," мистецтво ставе собі завдання дати максимум естетич- ної насолоди. Такий " діг" є типовий спец-інженерент і він може не потрєбі віддати свої знання до використання в іншій галузі, скла- даючи в себе на це наду, відповідальність. Так володіючи мистецькими засобами оди, рядом ефектових порівнянь в усіх часах та епох, він може здатись захиляти по христе, в гіршому разі кон"як Шустом, / де за троли / є- в кращому революцію , просто тому, що якісь інші "спеці ", політики, чи хто й створили, і в " тій галузі " це є останне досягнення культури. Але буржуазне суспільство вимагало від них не зручення в інші питання , чи вірніше користувався поста- ми в громадському житті поки це було потрібно, основна є лінія жила в напрямі до чистого мистецтва. Після понтия поетів покликали до активної діяльності "не в іхній спеціальності". для чого. або і мистецтво, це могутнє вираждання впливу на людей, тоді закорі- стати як засіб організації нового життя. Комунізм є взаємовдяним форма організації , але форма "техніки", де не тільки техні- кою організується саме природи для використання людиною / як і в буржуазному устрої /, але й проголошується взаємна організація самих людей в усіх їхніми життєвими функціями, з усіма думками, почуттями в статті "Наукова критика" / "Влах. Мистецтво" 1928р. ч 5 / Коряк писав: "техніка - організація річей, економіка-людей, ідеологія в свідомості/ наука, мистецтво, суспільні норми/. Наука організує свідомість першоюно в плані інтелектуальній, суспільні норми роблять це в плані зоління, мистецтво - в плані емоційним.... артист-майстер є організатор емоцій своїх і тих, хто приймає ство- рений ним утвір мистецтва." стор. 40./ Так думає і старий прихиль- ник мистецтва для мистецтва, тільки тут організація емоцій вже не є самонасолодою, а має конкретне зовнішнє завдання, що виходить з_ ширшої організованості, організованості суспільством, держави ії керуючого органу в справах мистецтва.- пролетарську, літо, або на- пів суспільних організацій Пейр , Гаре. Але чи приданні засоби нитців, що створили для самопасолоди ін- телігентів, для нових суспільних завдань, для організації почуттів робітничих мас. Письменники організує свої почуття, але засоби до цьо- го написані твори, можуть бути зовсім не придатними до організації діячів революції. Отже необхідно, щоб нові організатори почуттів вийшли в самої розподільнісні маси, щоб вони знайшли інші засоби при- датні для них та інших їм подібних. Оця проблема створення но- вого пролетарського мистецтва. І є основою ксієї критичної праці цієї доби. Критика , в помірніх центральне місце займає 6.Ко- ряк,- викликають нових митців в маси, змушують старих братись за створення контентної літератури, але разом з тим, стають асортимент іхніх вироблених засобів, спикується визначити, що придатне й до непридатне. Для цього всього дія шляхи. Напереде "пролетарське" і звагалі рішучий, диктаторський підхід. Цей врешті не досягає бажаних наслідків. Він зустрівся в тим фактом, що "мистець організує спер- шу свої почуття-а потім інші." А в старих митців цих інших пережи- вань не було, їх треба було придбати, одже простим наказом, чи при- надов дати змогу надрукувати твір, можна створити лише макулатуро. Тоді інший шлях: погодитися звагалі йти в напрямі створення нового. 123 і робить цю мову, а ми повинні й будемо вс критикувати зі свого погляду. Так робив напр., журнал "Шлях Мистецтва". Літературна частина цього журналу дістала колись назву "поезія кожного". Тут головна тенденція змістити побільше всього, що хоч трохи відповідає завданням журналу / або й взагалі не відповідає, як от скажімо "Перед вічним погором." л. Мамонтов 1921р. ч I /. Друкується все підряд, ми матеріал,- далі розберемо. А після цього цього критика, проходні статті, оцінка і окремих творів і цілих точків з боку їхньої придатності до утворення пролетарської літератури. з попереднього ми бачим, що перехід відбувався в певній послідовності. Одночасно з "Музагетом" в Києві вже існувала мистецька група "Боротьба"; в тому ж 1919 році виходить журнал "Мистецтво" що його в тому ж році числа I,2,3,4,5-6. Це "літературно-мистецький тижневик української Секції Всеукраїнкому "/ з 3 -го числа "Відділу мистецтва при наркомпросі ". І тут ми маємо в першому числі / травень 1919/ заклик я. Коряка "На Електриди" В його ж статтю "Нове мистецтво / твердження , читано на засіданні Академично-дискусійної комісії Літкону /. В дальших числах маємо критику на "Музагет", та такі бойові статті, як В. Фаланський "до проблему пролетарського мистецтва / теоретичний вжіц / та К. Лавринович "На хвилях киття" / I."Всехребетники;" 2. " Центрокульт ", 3. "Критика "/- що о.о. це видання , предыдущи сюди й харківський збірник "Молотень" й в попередником "Фалансиу" / "Шлях Мистецтва "/, що виходив а 1921-1923 року / вийшло з зашитів /, передаючи в останній зашитці редакції продовження своєї праці до збірнику "Гарт" / далі маємо збірник "Ілур", "Гарт", недільний поети четверговий додаток до "Вістей", крешті "Червоний Шлях"/. щоб дати оцінку тому, чого досягнув цей увесь рух і вокрема критична праця, оскільки дійсно старі засоби творчості, що служили колись винним завданням прийняті чи замінені новими; слід було б писати окрему розвідку про нову літературу. З запалі боротьби з. Коряком був виключений погляд, що між старою літературою та новою існує помітна розрив, прірва. Надзвичайно характерна для свого часу залеж, тепер може мати лише історичне значення. Центральною постаттю серед цих нових критиків є безсумнішно В. Коряк, що сам перекив глибокий і різучий перелом й рано й безоглядно став на новий шлях. Не будучи на жадні компроміси, він провів велику працю з організацією і проводами і перем, перемагаючи опір навкіл своїх прихильників. В цій праці він не тільки полемізує й взагалі об- стове твердження, але раз-у-раз береться за справжній літературно- науковий дослід , виявляючи очитаність і з українській і західній л тературі, і в красному письменстві і в театрі. Напр., його основні статті , як "Місто з української поезії" / чч I й 2 - 1921 р./, " Матеріалізація мистецтва " / ч I 1922 /, " Форма і зміст "/ ч 4- 1922 р/, " Наукова критика " / ч 5 - 1923 р /:. Цілком належить до пролетарської критики І. Кульк, він має й сам поет Статті теоретич- ні: " Реалізм, футуризм, імпресіонизм " / ч I- 1921 р. / , " На шля- хах до пролетарського мистецтва " / ч 4- 1922 р./:. Поет З. Поліщук що ми має зустріли його в "Гроні " та " Борі революції " остаточно вимагається в пролетарську течію / пише під псевдонімом Василь Сонцат/ переходить до " Шляхисну ", що на перше його число він дав в цілому \ прихильну рецензію в " Борі революції "! В ч 2 / 21р/ його " Гімни прийдешньому " / на поему М. Хвильового "З електричний вік "/, " Паліщьке молоде мішанство " та " Поезія праці ", " Молодість " М. Хвильового / ч 4-22р./, а. Ладинський дає тлумачення символіці " Блакитного роману " Г. Михайличенка / ч 2-21р/ , М. Доленко " Володимир Сосюра " " Поезії " / ч 2-21р/ , м. Йогансен " Теоретич- не обґрунтування панфутурізму "/ /-ч 4-22р/- це же працівники дальнього. В. КО Р Я К . НА ЕЛЕКТРИДИ. Інтерлідія. /" Мистецтво "1919 ч I / Зарушин герої Агоя. Не Адмети , Геракли й Тезеї Не кменька Ні Гімни з Грицьки, Степани з Сидори і всякого люду багацько. А все таки арговати. І не люкось то золоторунного барана по тих Колхидях шукати, а нові світи творити , нові землі знаходити. Нові займанщини. І не за трідевать земель, а тут таки в себе під носом, на своїй рідній землі преджовічній свою долю куляти. Зате думкою цілі всесвіти обіймати, всі надбання віків своїми зробити. І оре бурхливе: Острівів дожила багато ворогих на шляху. Скель симплетадських. Страшних отих птахів стиміальських Гарпій: Відом ртіх так, що прудкін вітру літать і няки люди завдають і їм скибу однішить. Ножа тепер путь і до иночої мати праву корна загальна: На бурятинові острови. На Електриди. що. Сірені. Дарма. Їжо дауська, Ке не ванадять вони своїми словами улесливими та врадливими: Сво- імн спіхами припадними. Годі. Винулося, що вчені. Же на все мже нам- повакладало. Одісей новітні зберекуть своїх подорових. І муситимуть сучасні сірені так само карутись у море й остол- пити , у скелі повернутися. Гей ви, Орлі, Колни, Скалвдн, Лобзарі: Але свій показують, захищайте подорожніх од солодких, отрутних, правадних пісень сірен старого виття, сірен потребного плачу й калю за тим, що минуло, що доцяє вік, що засуджено на вагабель. А ну- те-ну. Ятніть по сой. Фетідо й Нереїди - проведіть корабель нових аргонавтів через Сцілю й харид, сучасності. На приступниках рідних кобз заграйте. До самої глибини душі народньої промовляйте. Серця ввеселите. Приходьте, Текать на вас Шукати вас. Зломіть нові епоні нової боротьби. Нові казки й легенди. Входьте реть в кімнат під небо блакитне, під сонце золоте. Чер- воні заграви на небі: дерева забрунькуються: Весна, Безили, Софокли, Емпені, Пізандрі, Олаки й Піндарі. Ато там це. Заводьте, заспівуйте веснянки.... / "Мистецтво" 1919 ч З /. В. пан-отець Петров ідить по Україні і читає лекції про "Душу русского народа". Поети оспівують Пугача і Стеньку Разіна / вгадай- мо драгомано слова про це / с. Візб"пр Боненков утворює монументаль- ну епоху Гавінощини, а пролетарські збірники містять репродукції. Росія-сприкос: Росія-Месія грядущого дня. зому сприкос. зому Месія. зому Росія. Інтали не можна. Невручно. Небевпечно. во -це - ідея релігійна. І не ідея, а догмат. Лицом не понять Аршином не ізмерить Але як бути в Україні, чи вона є, чи її нема. Як то віддана власти- во було "самостверенним малоросам". чи не попруть у нас свого не- сіянням. Українського. На сусід плядочи. Ні. Ми не можемо: нас не те. Грунтну нема. Навпаки, у нас-чистилицю. Революція зі сходу формується , у нас для перетворення в західну революцію. Ми-кон- денсатор нової величезної акції революції. На Захід. Туди, де догорає старий світ. Але ми без догматів. І наше слово, наша думка-адогматич- ні. Навіть футуризм у нас роспливається на щось воєсім невиразне, неокре- слене, а разом щось-творче. Україна о Україна-перша хвиля революції на заході Європи: Україна -чистилицю. Тут революція гарячеться до найбільшого і остан- нього ступня. На Захід: Наше письменство пролетарське повбудеться російських інтелігенських впливів. Шукаємо нових форм. / широкі кола російської інтелігенції робили спробу зробити в пов- тевої революції зняв російського месіонеризму. Це відбивалось й на Україні в змаганні інтелігенції таким шляхом улекшити собі прийнят- тя комуністичних ідей, щоб зробити це статтю мarto пригадати вірш П. Тичини. І Велий і Блок і Єсенин і Клює: Росія, Росія, Росія мол. ...Стоїть сто-ростерезаний Київ, І дзвіна -розлітня я. Тан скрізь до сонця.- співають : Месія.- Тужить, долини, болота, пля... ... Оздивнено Україна свого Майсел,- Не може ж так бути. і т.д. / "Нуватет" стор. 9 / АІР. "Музаґот". Рецензія. / "Институт" 1919 ч 4 /. Статті. К. Іванова Векена "Творчість індивідуума і колектив" торкається питання сучасного дня-колективної творчості. Відношення до нього яскраво характеризується тоном: "Нагомі", / пролетаріят в розумінні 1.-М./, що руйнує старе й намагається утворити нові цінності.... Одне-відношення цілком негативне. Беручи шквавня за виключеність, зафіксованість, автор статті робить правдивий висновок: колективна творчість .... абсурд. Але висновок в неправдивої передпосилки свідчить лише про міцанську обмеженість людини, яка захатеться глянути за ряниц сьогоднішнього дня. "Таким чином, зрікались наперед всякої полемики, я закінчую свої думки аксіомою" ... стор. 78. Самовдоволений обскурантизм. "ШАХИ МІСТЕЦТВА" / ч 2 1921 р/ Завдання радянської художньої політики. / стор. 89-93/ ... що до художньої політики, як такої, ц т. до переведення державою певних заходів відносно мистецтва та регулювання його життя в планах пролетарського революційного будівництва, то наряд чи був момент більшого хитання, неповноти і невитриманості. Росії радянська держава не тільки фактично, але майже й принципово ступила на шлях свого роду політики ... здаючи театри в аренду, пасивно дивлячись на спекуляцію мистецтвом, на захоплення його роскладовою стихією морального і культурного декаданса. Причинною такого сумного з'явіща безумовно є непродуманість до кінця ідеологічної позиції особливо в її практичних і конкретних проявах. Коли навіть стара поліцейська держава знала ціну монопольного регулювання освіти і культури взагалі, то в стоякат більше оцінювали таке регулювання зобов'язанні ми в будь незакінченості класової війни. Очевидно маємо діло в затвердженням основних понять, перспектив і самої постановки питання про наші радянські завдання в царині мистецтв, як частини духовної культури народу. ... На рушах старої феодально-буржуазної роскладеної культури пролетаріат творить свою культуру, зитонченою і найбільше складовою частинною якої буде естетична культура. І це завдання – створити нову вселюдську вишу культуру пролетаріат, нащадок цілого минулого". Мусить виконати: така категорична вимога історичного розвитку. Ніхто за нього цієї задачі підняти не може. І тут, як скрізь, шлях єдиний і неминучий: "своєю собственной рукой". Покійний Ф. І. Калінін, пролетарський письменник і діяч пролеткульту, писав, що інтелігенція може думати за пролетарівт, але вона не може за нього почувти. Можна повичити думки, але почуття майно невідчуваємо. Оце глибоко правдиве розуміння справи повинно служити провідною ниткою для кожного, хто підходить до проблеми художньої політики, як частини великої проблеми культурного пролетарського будівництва. Звідсіль є зрозумілим, чому розвиток самодіяльної художньої творчості пролетаріата повинен стояти на чолі всіх державних заходів в царині мистецтва. Все інше повинно підлягати цьому основному і єдиному завданню. Новий вміст витворить, без сумніву, собі й нові форми, але це буде результатом великої праці критичного засвоєння цілої суми досвіду минулого, усіх фахових способів і тенденцій мистецьких. З цієї точки зору дається розвивати і питання про "фахове, професійне мистецтво". Воно являється носителем та інтерпретатором старої художньої культури в праці і творчості фаховців мистецтва складається діяче, живе мистецтво сучасності. Опанувати минулим і сучасним мистецтвом пролетаріят не може ніякве, як через його репрезентантів і посередників-художників сучасності. В їх обійми пролетаріят так чи інакше мусить попадати, як би цього не хотів, що ми й бачимо на прикладах ріпнову і шляху футуристичної поезії на пролетарських поетів. Між пролетаріатом і мистецтвом минулого стоїть фаховець-інтерпретатор, уникнути якого не можна, як не можна, викреслити з життя живе його з"язке і з ним величезну армію живих діячів його. Міра уваги пролетаріату до фахового мистецтва визначається цими моментами: фактично на поверхні життя, в дійсності є старе, до- нищуюче та доспівуюче свої пісні старе мистецтво, але воно як раз й о поки що чи не всім, воно заложене художнє життя, панує на поверхні всієї естетичної культури, спішить задовольнити художньої потреби коли не сучасності, то сучасної людини і юрби, які не бачать іншого пропонування художніх творств. Воно, це фахове мистецтво, вже зачепитись, припливає до життя, має величезну інерцію і володіє, спадковими багатствами минулого, у скарбів якого воно стоїть. Крім того, навіть в своїм занепаді, докаданні і роскладі воно зберігає зерна художньої правди, і традицій століть художньої культури. І тут двох скрайносте й треба уникати: як до инстецтва занепаду, пролетаріат повинен до фахового мистецтва поставитись в високій мірі обережно і критично замість того широкого нецензора, яке він досить довго, необхідно і невпливно практичував. Але разом нусить він уникати і другої помилки-погляду і трактування фахового мистецтва виключно з точки зору потреб вузько артизанських чи пропагаторських / мистецтво , як засіб/. Зв'яз регульовання з боку радянської держави, віддане на полю стихій фахове мистецтво уявляє серйозну небезпеку для самодіяльного пролетарського мистецтва, яке не може конкурувати з ним, озброєним невмірною краще : старе мистецтво стає в своїй фальшивій пишноті вразком для пролетаріата і сприяє того свого роскладу губить паростки молодого пролетарського мистецтва. Аби цього не сталося, аби це останнє не опинилося під чарами, під владою старого, радянська держава повинна тримати твердий курс на опанування пролетаріятом старого мистецтва в його фактичному фаховому виді. ...я демонстрація мистецтв повинна бути монополізована, радянською державою. Це усуне вележність художника, артиста, музики і т.п. від болішого ринку і встановлює на ньки тверду залежність їх від держави, але не в виді "мазни" і "субсидій", а в виді монопольного державного ранку та його експлоатації на основах державної антрепризи / тверда мережа і твердий виправлений репертуар /. Ми не позбавили , що увільнення мистецтва від безпосереднього державного регулювання несе за собою, крім денегерації і зв'язку в салежність від спекулятивного ринку, це велику небезпеку для самодіяльного пролетарського мистецтва і то в двох напрямках: самодіяльне мистецтво трудящих ще остільки молоде і слабе, що витримати низьку конкуренцію в безконтрольно сильнішим і розвинутим фаховим мистецтвом воно не може і тому мусять заняти скромне місце на задворках мистецького життя київотіти, коли не зовсім усунутись в поля- ринком опанування старе мистецтво. Крім того, це останнє , як воно нічого здорового, світлого дитя не може, крім грімести , а в наші дні павить цивізму своє /30 гнілою трутовою отруйною молodo пролетарське мистецтво. Інтереси художнього розвитку пролетаріату надхідьно вимагають державних заходів, аби поцербати старе мистецтво. Завдання опанувати мистецтвом підводить нас до останнього питан- ня - питання, про завдання художника. Мистецтва безкласового чи над- класового не було ще ніколи і немає, воно є справою найбутнього безкласового суспільства. Але , за винятком грубо - тенденційних про- явлень всіде правдиве і глибоке мистецтво завжди було по суті вільним вся його внутрішня жартість єдине й полягає в цірості й безпосеред- ності Ані грубим примусом, ані купівлею і меценатством душу, люб бов мистецтва не завоювати. Продане / в внутрішнім розумінні / мистецтво є проституція і роспуска. всі дополерійні спроби вимага- ти від чужого нам по духу буржуазного мистецтва служби інтересам революції дали цілком протишевні безжанним наслідки, ни мали лише бридкі сурогати мистецтва, яке не дає себе використать чисто утил- тарно і формально. Очевидно опанувать мистецтвом зовні не можна, силь ними ударами можна його приголопити , розбити і наве збити, але не завоювати і пійка " пайкологія " тут не поможе купити те, що не купується. Потрібно утворення таких об"ективних умов і ринок для мистецтва, які б неухильно штовхали його на зустріч до пролетаріату і революції. Новий сподивач створить і нове мистецтво ; старе ми- стецтво буде повільно еволюціонувати в миру плину на нього нової пролетарської адвіторії , нового розсансу нового соціального оточення. Таке оточення необхідно утворити цілою системою рівно- манітних заходів, мік винними і державного характеру. А в першу чергу, як сказано треба розірвати і виключити контакт мистецтва з старою соціальною базою. Завдання не легке, складне і довге, але від нього залежить усе в житті мистецтва. І. КУДИК. " Реалізм, футуризм, імпресіонізм " / " Шляхи Мистецтва " 1921 р ч І /. От і ми на сей раз маємо на увазі розглянути три головних нап- рямки в мистецтві - реалізм, футуризм та імпресіонізм, - щоб спро- бувати зробить певні висновки що до права кожного з сих напрямків на перетну в пролетарським мистецтві. Не доводиться витрачати багато часу на докази непридатності й непристосованості реалізму до мистецтва пролетаріату і проле- кої революції. Реалізм точно і неухильно копіює життя таким, яким воно є. Свідчення мистецтва, як говорять в своїм чудовому трактаті М. Г. Чер- нишевський - малювати життя, яким воно має бути. Реалізм і побутовщина, правда, грали колись певну роль в мистецтві зародження революції, як буржуазної, так і пролетарської; але сьогодні вони вже відіграли і закінчили данину; і тепер на арені нового мистецтва реалізм виглядає, як старий, стоптаний чобіт, який задково залишений неохайним декоратором на їхні пожежному роз'я- треного світанкового неба. І реалізм з його пропагандистським резонансом і побутовщиною з його методичністю й мертвою спокійною технікою виявляє свою повну не придатність і непристосованість до вимог нового часу. Реалісти, які роками студіють і висипують свої твори, не по- спішаючи й не стараючись поспіти за подіями, коли ті безупинно міняються в колейдоскопі бурхливого революційного життя,-вони, реа- лісти, нагадують святого метронома з талановитою віршем Акою. Метром; святого метронома , - котрий " стукається лобом об оранжеву стінку, і затуллює вуха , і завішує вікна ," намагаючись оторопи- тись, відокремитись від того негутнього й навпаки логого, що розго- ряється за вікнами лузейської реалістично-студійної, бапти-шофи, де він " як меша сидить і скрипить." Їх реалісти, голос нервує і проміня сліпить ", бо вони не змогли до грізного голосу розбурха- них лав посташного пролетаріату, бо їх близькозворі очі ріже чер- воне полум'я революційної пожежі. А за вікнами шуми.....І здивовано слуха. І розмірено стука святий метроном. Футурізм має де-де від революції і від сучасної доби. він має в собі ударність. Він відбиває на собі тени життя, а се одна з необхідних прикмет мистецтва: в сломі відновлення він має перемогу перед реалізмом. Але більш уважно звикнення в справу розчарував нас у футурізмі: футурізм народився в момент величезного росквіту капіталізму, коли надзвичайний розвиток промисловості, нові винаходи, могутні дви- гуне, валетенські машини, фабрики, безупинний нервовий рух великого міста - спрямували думку митця в майбутнє / , звідки і бере свою назву футурізм/, до це більшого розвитку, що більш хаотичног руху, розбивання старі смаки, звички, погляди й форми вз'язані зі старим мирним і нудним киттям: Футурізм, перш за все , суто-індивідуалістична річ, яка стоїть осторонь маси, боїться підпасти колективові. Навіть Маяковський , аспект Каменський чи представник українського футурізму Михайль Семенко- намагаються виявити колективістичні почуття, се ім не вдаєтьс ся. Звільнить перший- ліпший твір Маяковського і почуєте : "Я, Маяковсь кий . - і побачите кепсько сховане , а часами і зовсім не сховане" прзвирство до "ярби ", до маси "наших" істот ; візьміть "Стень- ку Разіна "Каменського і побачите той же к індивідуалістичний під- ход, те -в протиставлення особи- маси ; візьміть який твір Семенка і побачите так саме. Не будемо читати його творів першого періоду, де так багато "соверанніддини "; розглянемо Семенка "революційного періоду". Осл- Тов. Сонце ". Здається , стільки революційних і навіть комуністичних / зоми/ почувань. І все таки, ясно, що комуністична революція для нього чуда ; а самій розгарпії, коли лягали грузовики, Тріскали машини -роз'юри шине ? ротуари натовпом праворуч / ліворуч / Плакати на вітринках /Лідра контр-революції/ Нагазини взяті на учат- і т.д., себто в розгарпі творчої масової праці - Семенка на розві фундуклєвської й колодимирської Росставив свій молеборт. І ні до кого й ні до чого Йому більше діла нема , і ніхто його не розуміє: Припнув один з пантеонної 1 кінгув -провалк -І другий: -Орадник. Торкнув вимохідь -мілли, Здійняв капелюхи І ставав: -Романтик. Спинула за рука: -Ліберал; Виїхов з доріг редакції /Портфелям/ Застібучч пальто призвернув: А , він, Семенко, " геній " і " зворх-чоловік "- пляве на них всіх, занятий тільки своїм молебортом. Імпресіонізм не має тих хаб, які ми бачимо в реалізмі. Імпресіо- нізм не відокремлюється і не відстає від киття, не займається, як реалізм, стуканням лобом у стінку-довгорічним студіюванням своїх творів, бо на се тепер не має часу. Тепер, підчас революції, коли все кипить як у великтенському кетлі великтенської фабрики, коли події, як в колейдоскопі, безупинно змінюються , - мистецтво, щоб не відстати від киття, мусить вміти виконувати окремі моменти з сього колейдо- скопу, відомати їх у головних рисах- і далі приймати , а ногу в революцією, до спільної в неї мети. Таким і є імпресіонізм. Він дає тільки промінняя- яскраві, відчі, творчих подій, які відбуваються навкруги / про се свідчить і наза його : імпресіонізм—браминня/ ; і він має, таким чином, вогу йти в ногу з революцією. Реалізм масом несумлених подробиць і деталів розгубляв утару непідготовленого глядача, котрий під час революції, не має часу в усіх тих подробицях розбиратись, в усе шикати. Тепер, заня- тим процесом революції пролетаріят треба давати квінтесенцію, саму сутність речей. Се, масне , робить імпресіонізм. Він, у відбиванню яскравих, двє тільки головні риси явища, на них зосереджує увагу глядача чи слухача пролетаря, і тим самим, різночасно із задоволенням його естетичних потреб, допомогає йому зрозуміти і сутність явища: другим словами -імпресіонізм дає пролетаріатові квінт-сценцію виття в най- кращих і найміцніших його проявах. В українській повітній поезії ми маємо трох найбільш цікавих яскравих представників імпресіонізму : Паша Тичина і Вас. Єлана. Ось вам " Революція " П. Тичини: На найданні коло церкви Революція іде - хай чабан, - усі гукнули,- За отамана буде. В кільках рядках- позний, яскравий, зрозумілий і милий образ селян- ської революції. І лено почувається, що се- революція свідома, рух біднови, бо всі вибирають на " отамана", себто керовника повстання- не старшину, не бунного станового, навіть не зіськового, а чабана, найнижчого й найбіднішого. Іудозі ярких психолоґичного імпресіонізму дає насиль чумак. Се-його " Погром", " Офіра" та інші . " Погром" не потрібує пояснень доводяться тільки подивлятись тому недзвичайному зміню, в яким но- лодий поет, в такій короткій формі, дав такий складний і зністовний образ. З " Офірі" - надзвичайно справедливо розуміння і ролі мистецтва і процесі його праці під час революції: -Кило вітрин і тротуари сповнить ярим звістом На плакатах не атрамент, і не фабрик. Кров. Пеналі-пучки умочайте в колектив-цебро. Се все не футурістична барабанність. Ось вам умовний проці й творчості під час революції: Смуги втоми під очима. Воскові обличчя. Але фабами плакатів кличем, кличем, кличем, яке свідоме відновлення до дійсності і яка невміруча при цьому енергія Бо, навіть, коли сили окремого мистця виснажуються до кінця,-коли Для нього "дотліше день" і залишається тільки "це хвилина",- він не тратить віри в непереможність революції та її могутнього творця, маси "на друку" Безнадійно. Є надія. Ось : на цьому друку. Переможці. Піонери. Тисну вашу руку. КОРЯК, КІНЕЦЬ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. / Книга-журнал літератури, критики, бібліографії 1923 р. № 2 / Цей самий Рильський писав в 1922 році таке, ніби сидить він ув ота- кій поміщичкій бібліотеці й перечитує лексусове видання Фальтер-Ско- та та мріє. На світі є співучий Лангедок, десь є Марсель і в моря дух п'ляний. Цвіте Шампанью. Франція весела, десь є Париж/ дух ренія й ганона; де в сонці тане колес городок десь жив доле, гарячий й ясний, і в виноградах утопають села, десь полявали илі Тартарени. Ні, він знає, що тільки мрії, фантастичні думи, фантастичні мрії, але що ж поробит-дійсність, наша революційна дійсність, осо- ружна поетик і-тим гірше для неї.- Поет цілком розпинує з неї і хоче бодай уроти собі иний, даючоминулий світ- блискучого феодалізму. Хай хоч ві сні венецькі води І мрамур сходів та колон ; І сяйво вроди, й дзвіні годи І тоскне золото Мадон. Хай хоч ві-сні-мандрівки дальні Без суєтливих перепон,- І очі радісно почаліні Білоодежних дзвідон. І знову - мрії про Париж, його кав"ярні і башти, його поетів, почина- ючи з Рабле й Артюром Рембо кінчаючи й тільки на одину-мить-Страшний пригид дійсності: Ти впив самогону з кварти І біля діжки, в бруді спин, А там десь голуби, мансарди Поети, сонце і Париж. Сердешній поет Максим Рильський мусить смоктати самогон, та це з кварти, замість пяти боделерівський абсент та ще з того келиха, що Бого подарувала гарненька борозна на чолі з Реваном одному шикарові на Монмартрі за добре вступлення цієї поетичності хаті під час боротьби паризької Комуни в версальцями. Комуняри билися на барикадах, а Реван ни сиділи в шинках і пили гірку......... Річ не в Рильському Максимі, зрозуміло, а в самому житті отакої стильної й стилізованої поезії, в появі олього ново-класицизму в 1922 році - в одних цих мервих геймах та нових ідеях. Бо це, виходя, не анадок, бо от, крім Рильського, маєте все не "Славо", а друге неповезьке видавництво "Спілка" нагодилося дати друком.... Роденбаха "Мертвий вроге", а Філіпович і собі, а Зерови вихованця-каб пролетарських поетів, викидаючи все революційне й радо вивобируючи в їх усе таке, що меже як раз компромісувати ажо пролетарських миттів. Ніби хочуть підкреслити : ага, а цот не тані, не "пролетарські" державні чи по побачимо. Коли жони дійсно поети, то для їх художність вище над усе і ось на яке їх використовуєм, на музику переведеному, а може і на .....пси , й будуть в їх - просто українські поети. Почалася укр. література з антипанських мотивів Котляревського в односто боку і Нечевиківського групту проти панства в другого і хоч як вони були одмінні, суперечні, але було в їх ця спільна риса. А кінчається українська література самозапереченнями - апетозом феодальної, панської ідеології.Рильський / і в Іванчи такий собі Тиборій Горобець / з одного боку, Семенко в другого з його оскляза- ми "та сковзанця" - ліквідуєть укр. літературу. В їхніх особах приходе вся до самозаперечення. Неокласики і неофутуристи починають "детальну розробку окремих питань" ароджується формалізм - морфологізм. Література кінчається, коли немає нових, об'єднуючих живих ідей, коли ідеї, що рухають вчинки людські не надаються до художнього мі- лення, бо вони цілком антисоціальні роскладозі - дивляється порожнє міс- це, порожня форма,- мертья стилізація без віри і надії а меревом лю- бовью до незивої блакитної порожнечі. Зникла література епігонів: Шевченка сталить до гори поганих. Оповіщать його, під своїми ногами / Семенко/ , або мертво стилізують його, як Рильський. - Моя та вене, ній ти квіте, Не покидай і дай усрити Лоч би полу тього плаща..... /136 Цикл розвитку скінчено. українська література морга. далі не зводиться а бірмання тяглості традицій- початок нової літератури-пролетарської. Майстери старої літератури дійшли до " очитаності ", що нага- дує " каталог" уживаних виразів Маркса. Це давно сталося на заході у Польщі. Ось як висніжено в сей час слововежского: що створили фіхте, Геклі борті ланти-знав бігло, як ті закордонні " " они: Ідсен, Маркс, Кляйсти, і Амілі і Сорелі сих їх враз на порох висли. Не жививсь ніхто це нічим як я Фрідеріхом Ніцшею. Була Буду й Нахонеда Також кришні й забомета що писав тема ленінський з кого воров є владійський без дому Савонароли той пройде доброму школу. Геть схопився за хиткани І життя не бачу в ньм. У все тільки-то тепер кінчалася буржуазна література й починається епігенізм, останні ознаки роскладу. запановую чистий чи поміркований- формалізм. Зодоламки в корабля старої літератури після аварії прибиває море життя "а того берега" на цей берег. з тих удалин молоді мистці про- летаріату, пробують часом, щось укити для масної творчості. ім в цьо- го до пугне низходе- то шлях рік. Але констатуємо факт: кінець української літератури. кожен день дає нові цьому докази. час це гарад усвідомити, зрозуміти , і зробити відповідні висновки, поправки до свого способу письмову. Не треба плутати поняття. Після Маркса немає буржуазної політичної економії. Після пролетарської революції в польову пролетарських постів українсь- ких - немає "нової української літератури". В епігони і є ціонери..... / "Шлях мистецтва" ч I / Бібліографія. "Гроно", Літературно-вистацький збірник, складений літературно- мистецькою групою " Гроно" у Київі. Ілюстрації та візьетки художників: Георгій Нарбута, Леонидовського, Марка Кірнарського та Сергія Поварсь- кого. Обкладинка роботи... листопад, революції року нетвертого, хри- стиянської ери року тисячі дев'ятсот двадцятього .Київ . Стор. 93; во- ликій вісімки. •Точка погляду на мистецтво "Альманаху" - мистецтво для мистецтва це гасло не пове........... І треба б дивуватись, чому воно не стало до сі загально-плив... правдою.... ця стара правда й досі ще не втратила своєї актуаль- ності / І. Майдан/. "Мусагет " співає все інчої. -.. наука остаточну, що великий поет творить "мистецтво для ми- стецтва ", являється вдяки мірі локною...... Те, що було старою, врозумілою й ясною правдою в Альманасі, зроби- билося в "Мусагеті" - "в деякій мірі " обренем. І не важливо, що це писав той же самий І. Майдан, а знаменна така та жа видка еволюція цілих груп, цілих мистецьких форм, що закладаючи на ри- вок свій крам мусили змінити його якість. Нині "Гроно" йде далі, робить ще один крок наперед. Тут уже просто кажуть: -Старе мистецтво не задовольняє, значить..... значить : скичи, зра- зе, як "пан" каже. .... Значить дати треба нове мистецтво, щасне таке, що дало бу- хому іку тому найширшому жалелу, було б як то кажуть: "по сучас- ному менту." Далі говориться, як годиться, про пролетаріат, буржуазію, фео- далів, капіталізм... З своїм " credo " Гроно проголошує, що ми- стецтво " повинно бути в роботі і для нього найширшого зага- лу, для пролетарських мас ". Отже чудесно, знаменито. Але.... Йдеться так, що " з одного боку" - пролетаріт і т.д., а з дру- гого боку" погляд на мистецтво як speciae aeternitatis: "пова механи мисця і часу ", абстрагування " одалімої істина" мистец- тв. і т.п. ... Іагово розмов на стару тему: назва нація / 70/ назва культура линий організм укр. народу - Українці в більшості індивідуалісти. Ось воно де корінь і патос збірник. Істинно на роздоріжні / стор. 85/ українські поети й письменники: З одного боку вони все ласково згоджуються. Дай буде пролетарський поет..... А з другого...... - та не треба Пролеткульту! Кожна , можливо, " група людей" може творити свою фірму. З пролет- культа , бач, попалісе чорт зна хто, а пролетарські поети будуть поса ними. Це можливо. А все таки, пролеткульті потрібні, загалом обірних справляє подвійне враження і примушує до под- війного відношення. З одного боку він з'явився втішне і надійне. З. Поліщук і Г. Некрупній - молоді і свіжі сили. З другого боку тут ще багатенько старизни: увесь їхній програм мистецький, увесь спа- ративи в окрему групу і "вічна" точка погляду на мистецтво і са- ме бажання формулок і самий намір синтезувати буржуазні й революціо- ві напрямки. "Різна естетики" це також ознака буржуазного розкладу. В. Корж. Михайль Семенко. Проміння погров . Восьма книга поезій / 1919-20/ Двоукраїнське державне видавництво, Харків, 1921, стор. 37, видано в кількості 3000 примірників. І врешті , після семи книжок енклія і окосез у перше трапляється в Семенка слово-робітник. Я з Богом зустрівся зором Сидячи в кав'ярні з ним. І попотів Бог: горо мені, Тоді міні буть святини. Проїздив ломовик бруком І я сів разом з ним І сказав робітник безрукий.... Не знаю, що він сказав, а знаменне, що він з'явився в елегантсь- кій мові футурюста. Поет по Київу тільки "хрещатик" має? Він не був на Подолом, наприклад , на Сболоні і не бачив як там знаять лю- де. І досі нема в укр. поезії Мегана Рікткаса з його "дитяними злиднями" людським. Але коли Семенка в Хрещатику не прийшов до роб- ітниць, то робітник прийшов на дрещатик. Мусів поет це заслугувати. Мусів зробитися "комфутом". Але це це не є дзеркало його натхнення. А щоб.- Кава. Яка кава. Очевидячки "Моко", бо ії крутять на стор. 29. Отже це позно не велудьом і не ліжна і не гімалайсько- го жита. Хоч з другого боку "щось це неймовірно, щоб справне Мо- ко. У всякім разі - кава, хоч може і не тал, що про неї сказано від- носно Бальзака-кив 40000 чашок і бимер від 40000 чашок кави. Отже "ми" є європейці. Нав'ярнана, і кабаретова культура все прищапила- ся була і в нашій столиці. Але тут як стій-революція. Так невчасно... Не жстигли нані смокинги збитися в колодочки, як мусили тікати. Се- менко залишився в переможцями, хоч і "загруз у фразах" і в "ата- вівах. Так і про з його це все амбре. Але він - останній, знає це і розуміє. А прекрасно знаю, що я останній в останніх, а останній могикан.... допише каву і догодиться на мон. 3. КОРАК. - " ШІСТЬ І ШІСТЬ " / Бібліотечка " Гарт " серія перша № I видання спілки пролетарських письменників "Гарт" Х. 1923./. далі - прир. Стара українська література псевді приходе до самовибачення. До фугуризму. Останні 11 Могилане-ліквідують її дезертирують. Стрибок : " Доганяймо сьогоднішній день". Не в старсі оцієї " української літератури ", а з прикорня низього життя під час великої пролетарської революції виникла нова література. І була вона відрізну така як революція-пролетарська. Хоч був і й діти владнів селянських: Залавчий Андрій /ватин/ у чернигові в панцерятку під час повстання проти гетьмана / і революціонери-професіонали, як Михайличенко Іпат, Федуль Чумак / розстріляні деникінцями /, а по-кали вони фундамент новій пролетарській літературі, що нічого спільного з старою, українською не має. Беру в цієї пролетарської літератури ті пість іменнів, що вини склали основу Сомву Пролетарських письменників " Гарт " І бдуть наступ на будування українську літературу. що проголосує пролетарська література. - Ми не визнаємо жадних літературних традицій. Не визнаємо еволюції літературних форм і в українській літературі ніякого місця займати не хочемо. Ані абатечувати рідне письменство, скарбницю національної творчості ", ані бути українськими ввагалі письменниками не бажаємо. Єдиний науковий спосіб думання-марксизм, єдина правдива ідея-комунізм, і мистецтво жадній не технічні засоби, а творці задуми. Мистецтво існує заради вмісту. Не хочемо в стару форму солати нового вмісту, не хочемо зрвати в поняття оварії нові форми буржуазної літератури. Знаємо, що наш пролетарський вміст знайде й нову форму вислову. Важко що скласти і це найголовніше. Так каже сучасна пролетарська література і так каже сучасна наука. ВОЛОДИМИР СОСОРА. Мрійливий внак, імпульсивний, росхитаний. Ніжний дівчик, що чарує своєю ширістю, задушевністю, турбацькою очайдуністю. Прийшов з Донбасу, приніс в собою давні кайла й пахощі махтарського киття нові, своєрідні слова й зв'язки, що від їх закрутила носом добро- чинна українська критика, приніс свою манеру вислову і ритм і ну- винку пірта. Особлива молодь, причарував і сам .... розмагнітився. Прайшов фрон- ти, Україну з краю в край і досі ще залюблений у красивий повід й ту- чній фазл-циро й наївно, просто, як хлопчик, о це щось молодече, хлоп'яче в його творчості, перішність, життяння, хвороба зросту. А сиродій йому одважила степом цилна донбасу- гай-гай! лежать вони ще непочатими, червооброленими..... БАЛЕРІЯН ПОЛІЦК. Прайшов до "Гарті", знавав марксизм, комунізм як перетворитися в його це все. З природи людина "скомплікована", як таланчно кажуть, еретик і порозвестий. Пост цікавий, вразливий, чудово схоплює знай шматки життя, від- творює, мале полотнища, що в їх пульсує кров і рухається живі істо- ти. Псув йому початок до філософії і різних "різькованих концепцій". Іще раз пута старих спогадів , у полоні того киття, що в його вийшов прийшов з старої літератури і часам намагається перекинуть місток через пропалля, в "двати пролетарську літературу в українському. Інак- ше пів не може. Але це тільки перший загін. Жадиво не окремі особи, а сам факт утворення фронту боротьби супроти української літератури. Річ не в талантах геніях, бо "кількість переходе в якість ". За ними прийдуть нові й нові. Вони прийдуть у свій час. І все йдуть. всі вони шукатимуть серед бурхливого моря революції бурятинових островів нового світу. Це ті перші, що вирушили в одкрите море й пливуть в пемню кер- мою, в рушелем у руці з напряму до бурятинових островів до Елек- тридів комунізму. Дехто з їх це бренькає стиж на приструнках "рідних коба ", але тамо куди вони простують нові будуть засоби виявлення. І ці гаркуються до їх прийняття, підготовання. О дві літератури : буржуазна українська і пролетарська: 1 е прір- ка, і не може бути ані згоди, ані поровуніння. Тільки боротьба. Боротьба є мати буття - це було засадою ще античного ділектич- ного думання. Хто осторонь, хто хоче васпати прірву, од ословоно хто не в намі , той ворог. КРИТИКА МІСЯЧНИКА "ЧЕРВОНОГО ПЛЯХУ." "Червоного пляху" не можна ще ніде для роки існування - 1923 та 24 ць по чисто літературний, а "громадсько-політичний і літературно- науковий місячник і обсяг цей в ньому дійсно додерується оскільки же в постному числі чиїнне місце займають такі статті, як Х.П. Раковський "новий етап в радянському союзному будівництві і проф. С.М. Семиковський "Марксизм і національна проблема" і т.д. Одначе літературний світ одразу визнав "червоний плях" своїм журналом, поперед туку, що по зв'язанки на те, що в підготолотові місячника лі- тература стоїть на третьому місці , в дійсності літературні твори в самих крихких журналах займають перший великий розділ /пересично 60 стор. не всіх 270-300./, а головне тому, що після припинення "Знаків мистецтва " число літературного журналу на україні до останнього часу не було. к/ Отже й не лише в літературній ча- стині, але і поміж статтів тимало присвячено літературі. Тут ми маємо поперед різного роду матеріали по старій літературі: Нестеран- ка недруковані листки / подва, І. Ткаченко 23р. ч 2/, В. Кощобинсь- кий Лисич до Павлса Мирного /23р ч 9/, В. Ценю "зв" до біографії А. Тесленка ; Ак. Комлівський "легенда про Сковороду " / 23р ч І/ В т. ч. та цілі розвідки : О. Попів "Михайло Кощобинський " / 23р. ч 2 / Ол. дорожкевича "Ідеологічні постаті в українській літературі після Левченка "/ 23р. ч 3 й 4-5 /, Цро., О. Відень- кий "Сучасне краєзнавство Заходу " / 23р. ч 9 та 24р. ч 3/; І.Ткаченко "літературна спілка Півмірного та І. Білика / 24р ч I-2/ Р. лоткевич "Зедекович і Левченко ", Мс Суляма "Найяскравіші осо- бливості фрази Шевченкового "Кобзаря "/ 24р ч 10/. Сюди не можна зарахувати статтю В. Тенорця "Спад ліризму в сучасній українській поесії" А ряд інших, напр., Мс Долента , Ф. Івдівського та інших, що зруйтовує належать до критики. Тут в "червоному пляху" по межу від наукових дослідом та критичних статтей яких може бути від- к/ Додаток до Вістей / 1/3 та "Культура й Побут "/ так по спеціально літературний. Новий "Плугання" орган лише "Плугу". рікнити, що залежить від особливого характеру цього місячника. Поміж науковими статтями є кілька , що присвячені також питанням загальної теорії літературного досліду: М. Неженко "На шляхах до нової теорії" / 23 р. ч 2 / 1 на неї відповіда, & Ладзінський "Ще кілька слів до питання 'форми і змісту' " / 23 р. ч 4-5 / ; М. Кагаров "Крива істо- рії літератури" / 23р. ч 6-7 / ; А. Козалівський "Питання економич- но- соціальної формулі в історії літератури ". / 23р. ч 5 / п частково критичний матеріал поділяється на два відділи: це поперше ряд окремих статтів, й ко-друге рецензії. характерно для цих останніх те; по багато в них підписані лише двома, чи одною літерою, а протиженнясть рецензіям напр., тонкого старого лНвісника / ще в ідличні / де торжественно писалось : оцінка О. Маковоя; І це не тому, що автори хочуть своє ім'я, а том., що вони як- і редакція дивляться на рецензії, надто літературні, як на види позової колектив- ної думки, взаєме на "спад індивідуалізму." в "червоному біляху", на нашу думку, критика відзначається іншим характером ніж уся попередня революційної доби. Оскільки там багато запалу, боротьби, гарячих змагань за і проти , остільки т/т почувається більш спокійний час, коли критична стаття пишеться людиною що впевнено йде все по досить зарізненому "червоном / біляху" і пе- ред критиком стоять завдання не стильки принципової боротьби, скільки удосконалення. Це в залужання дослідень, ставлення "крапок над і ", и школи "друзі парки ", якколи спокійно саркастичні замітки про закордонну укр. творчість й виправдування та реабілітація себе з боку деяких письменників, що опинились поміж двох стільців / під- могішний Салченко/ . Остання гаряча полемика між плуготартом та аспанфутами відбулася не на сторінках цього незаднього місячника. До того ж статті школи набувають просто таке науково-дослідного харак- теру не так критичуччи, як досліджуючи новітнього письменника , чи літературне явище, як напр., здумачення З. Ладзінським "Блакитного Роману" Г. Кихайличенка / 23 р. ч 5-7/ ; І. Кацустянський "Пост диттєвої динаміки" Алерія Поліщук / 24 р. ч 8-9 / і т.п. Ми не хочемо цим сказати , що напр., в"Шляхах Шкотецька " не було таких статтів, але лише підкреслюємо ці ознаки, яко особливо характерні для критики "Червоного Біляху". Якщо проглянемо всі 15 книжок цього журналу, що вийшли досі / до ч. ІІ-І2 р.24 / , то можемо помітити ще одну річ,- найбільш хаве літературне життя бачимо на початку - це "напи" П. Грунското /23 р. ч I та 6-7 / С.В. Пилипенко "Що бур"янах революції" /22 р. ч I / його ж гостра рецензія на В. Атаманника "Зари кохання" / 23р. ч 2 / статті В. Гадзінського. В останніх числах цього року / ч 8 листопада, 9 грудень /, В. Корж відводить підсумки "українсь- кій літературі перед ІІІ повтней та балакає про " «иття й мистецтво. далі все дуже перемагає отой "дослідчий" ухил і разом в тим по- чувається взагалі занепад інтересу до літературної полемики. З критиків що в "червоному шляху" виступають на перший план бачимо ряд нових імен. Найвиданніші слідуючі: П. Груновський, що містив свої дотепні й живі "літературні шаржі" на початку / 23р. ч 1,2 та 8/. Це як побачимо в уряників не статті, а пародії й не тільки на письменників, але й на інших критиків / м. Мєленка, В. Ко- рж/. Шарж полягає в тому, що критик доводить літературні засоби авторів до абсурду. Проте це не значить, що він взагалі є ворогом цих нових засобів, він лише проти перегибаних палик , чловаєння ними. Або вірніше це просто "дружні шаржі" на взір ти, що мильна / див. збірник "Шлур" ч I /, що по суті не має повного зав- дання й створені спокійними обставинами доби радянського будівництва. Редакція умістила їх до літературного матеріалу. Зривчатим, коротким, сучасним стилем написана стаття С.В.Пи- липенка "Що бур"янах революції" про амбітного повеліста й та- кос почасти ніби шаржує стиль цього письменника. С.В. Пилипенко, сам голова й керовник літературного об'єднання "Шлур" умістив в "червоному шляху" ще ряд рецензій, підписаних його іменням , на Масиль Атаманника "Зари кохання" / 23р. ч 5/, Вальян Шпол "Борли" / 23 р ч 4-9/. В. Гадзінський подав розвідку аналіз "Естетика блакитного Роману" / 23р. ч 6-7/. Крім того, маємо В. Гадзінського "Це кілька слів до питання - юрия - і змісту " / 23р. ч 4-5/ / з приводу статті М. Мєленка в ч 2/ та рецензії на "Современный Запад" № з 1923р. / 23р ч 4-5/ та Євген Кронович - П"еси "Син Сози". "Сен- тиментальний чорт", "Секретарь Презм"ера Міністра " / 24 р ч 7/5 даленого вмістив у "червоному шляху" цілий ряд критично-науко- вих статтів : Київ та ларків-літературні взаємовідносини / 23рчо-7/ до питання про дві системи мови / літературні взаємовідносини на- черк другий // 23р ч 8/, "Імпресіоністичний ліризм у сучасній укр. просі" / літер. взаємовідносин нач. 3/ / 24р ч I-2/, "Трагедія не- потрібної трагичності " / про В. Підмогильного // 24 р ч 4-5/. "Мотнева дірка" / 24р ч 10/ рецензії на : мотневий збірник панфу туристів / 23р ч 9 / , вол. Гніцький "Трембітні тони" / підп. М-До/ / 23р. ч 9/: Дніпровський "ДОНАС" / 24 р ч І-2/, Василь Бабинсь кий "Ніч кохання" / М-До./ / 24 р ч I-2/; Никайль Семенко "Кобзарь / 24р ч З/, З. Сосюра "Осінні зорі" й "Мілто" / 24р. ч З/; І. Дніпровський "Плуг" / 24р ч 4-5/ ; Петро Карменський "Між рідними в південній Америці" / 24 р. ч 4-5/, І. Дніпровський "Добродень Ленін" / 24р. ч 10/: О. Бургардт умістив велику статтю "Співач з бунтарської душою" / 24р. ч І-2/ присвячену Шеллі, що відповідає вправному інтересові до західної літератури редакції журналу, що містить статті про за- хідню літературу й українських авторів / як Бургардт, проф.О. Вільць кий / так і західних /м. Нексе "Пролетаріят і мистецтво" 23 р. ч. І,"данське письменство" 23р. ч 2 /. В статті О. Бургардта немає й натяку на соціальний аналіз, питання, мову к саме Шеллі був бун- тарським поетом, але стаття можна назвати критичною тому, що автор має на увазі підкреслити в творчості Шеллі все те, що може відпові- дати революційній сучасності. З тієї же книги I ч І-2 1924 р. уміщено переклад О. Бургардта П. Шеллі "До британського люду" , а в ч 3 монолог з "Роскутого Прометея" с. 8-ч 8-9 24 р. вищено рецензію О. Бургардта на Алеріян Підмогильний "Військовий літ." оповідання. З інших критиків бачимо ряд нових та старих імен, що почали приєднуватися та переходять до співробітництва в "Червоному шляху." Стефан Кароль рецензії: художній матеріал в "Новій україні" / 23р. ч 2/, ІІоусевич з пісень кохання / 23р ч 4-5/. М. Йогансен рец. Гео Шкуриній "Барабан" / 23р. ч 2 /. I дніпровський рец. на : Мих. Йогасен "Крожаве коло" / 23р. ч 6-7 /; на збірник "Плуг" ч I / 24 р ч З/, Петро Панч "Поза киттям" / 24 р. ч 4-5/; Ол. Копиленко рец. на: "Микола Тарновський" Шляхом киття "повсії. Зі старих В. Поліщук, Б. Коряк згодом М. Семенко , І. Маєдран , О. Слісаренко. Про статті науково-дослідного характеру вже казано. Зразки Павло Грунський: Синя Трясовина - Миколи Хвильового. Розділ І. Трясозина - це глухо.... Невиразно це : трясозина..... А от трясця - це яскраво... підкидає... Парить.... Корчить.... І очі червоні, і губи червоні, і перси червоні, а дзик білий ... / ланк- мова нація - притноблення - визволення /.... визволення - народ. Ях, породе, стала ясно, народе, ідить тебе мухи а комарями..... А трясозина це- глухо... А мн її.... ... Трясозина...... вина.... вине.... зіпоград..... чалить... Сік.... Кров.... Революція... Трах-та-тах с Трах-та-тах. -... червоними заграшами світало...... дніло.... І ймов день і відходив день..... .... день відходив / відхідник - нунчик - Терминологична комісія Мі- ністерства Шляхів гетьмана Скоропадського. /б це так, між нами. А далі от про це.... Під тьмями небом, де гарлчими списами сонце брук проткнуло, великий містом вирицало шмат чорновемці. Але про місто потім. А тепер поговорю про будинки.... Будинки....... будинки - одночас верховий, двохповерховий , трьохповерховий, чотирьох- поверховий, п'ятиповерховий і це " ховий " і " ховий " ліворіч будинок; праворуч будинок, а по між ними вулиця попла- зуала..... По між виши...... Як, внаєте.... По між тим крутими горами Сходила зора ...з лінці двері... В кожний будинок двері.... А в цей будинок чотирі входи: виходи.... схід з квартири, квартиря - кімнаті / наперед - я в чорного ходу. /...... о квартирі де ля, не де Карло Іванович літко. Під дівком горщик / породній- Карло Іванович усе виніс/. Горщик-генерал / імперілістична бойня /...... На діяку лял......... А от пропустив....... в діяку блочиці. Темно-рожеві блощиці. / Єсть таки -помні крови, ясни свербіння, знаєте коли спиш, може в степу, може в клу- ві на солому, може не знаю /...... Тот на діяку лял....... Біля вікна Карло Іванович. Лял- зінка........ чому кінка.... Може тому, що я ної там ширший, може через щось інше. А Карло Іванович чоловік - / птахи с /...... - дотошька - / це Карло Іванович /.... А не маху... Ві свервні люди, ні халобдні люди, л не маху... і сімс не маху.... Ти мусти...... Зара мусти..... Ін знаєш- мені терпіти не можна: у мене кіноча хвороба....... / це лял/. - Дотошька, яке не маху. Ві свервні люди..... - Сволоч Зойкнула Й ростанахала на четверо давно нелатані панталони.../це ляя/. Якща панталон / це я /. Ато... цє так забув сказати, лял - відповідальна..... Карло Іванович - відповідальний...... РОЗДІЛ ДРУГИЙ ; ДЕ ЯВ ПИСАТИМУ ПРО ЦОСЬ, МАВТЬ, ИНШЕ / це я сам не знаю, про що саме/. . Розділ третій ви кажете, що я не на тему. Почав про трясовину..... Ах, любі товариші! читачі мої милі.... Дочитайте до кінця... Тоді все вам зрозуміло буде... л-ж твори.... І ви, разом творити.... що ми виговоримо.... Не знаю, лай мене хрест уб'є, не знаю...... юму ви хочете, щоб я обов"язково про трясовину. А от якрав у мене поперек засвердів... ви коли небудь творили.- Ні.... То-то бо й е..... Творить брати мої хороші, не кажу в білому буд- ков пить...... От , творив про "трясовину", а поперек і засвер- бів.... Натхнення й перейшло на поперек.... А ван обов"язково "трясовищі" подавай...... - Подавай. Подавай. Подавай.- кричить лял пофарові.... лял й Карло Іванович зібралися їхати в Крим. Грушкіна й Пекельний - раніше виїхали..... А покойка / у них була покойка- спільна/ прибірала за ними кімна- ти...... Розділ четвертий. Спеціально для того, щоб ви, дорогі мої читачи, відпочили про- х....... Розділ п"ятий. В цім розділі я буду прожати вас подумати про те, що ви оце тут прочитали...... А як там для цього одного розділа замало, нате нам іще й Розділ шостий. Душайте........... Розділ сьомий. Вибачте, будь ласка, але їй право, мені страшенно хочеться не на тему говорити. Я хочу написати, як одна бабушка та один дедушка з старовинного шляхецького роду, після того, як у них націоналізу- вали землю , та лягли на однім ліжку "залетом " спать.... Дедушка у вісні хорів запротестувати проти націоналізації / контр-революція, Деникин. Франгаль. Махно. Петлюра. Французький капітал, та й розв'язав рота. А бабушка повернулася тай устромила йому в рота палець.... Дедушка, гадаючи, що йому заборонять говорити, стис- лює зуби й куєча бабушку за пальця:...... Бабушка як кричне: -Ой---ой--ой--- Розділ восьмий. І покотилося те "ой-ой-ой" луною Покотилось долинами, горами. Гори....... Крим...... Приїхали, влаштуй, дай й Карло Іванович у Крим....... Найняли кімнату......... Сидить лан на дімку.......... (Дівка гордих) / Дивись розділ перший/ Іа не тільки дивась розділ перший, а дивись і у вікно...... Гори..... Сині, сині гори......... Знаєте: залізти на гори....... Знаєте : на гори високо, а в долині низько...... А заїдки взялися гори.... Але то не моя справа....... Як-би я писав, звідки звалися гори, щоб тоді робили геологи... А теологія інтересна наука...... Правда.... І це дуже багатенько й дуже інтересних наук..... І про Землю, і небо, і про сонце, і про зірки... Як та наука, що про зірки. А в це й астрономія. Одна, бачите, невеличка літера, а як усе змі- няє.... Астрономія й іастрономія........ Одно залізке, таємне бездонне, як небо..... А друге- НІМ! Через те, мордате й сопе...... як паровик, коли його спрацьтв...... - Так: - Сесст.... і стоїш на рейках,- дивишся..... Куди бігать рейки........ Далеко-далеко бігать рейки........ А по боках і села, і міста, і ліси, й гори й долини, й болота, й тра- совини....... О , неренті. "Трасовина." Знаєте, як є казав, що дочитаєте до "Трасовини"........ І дочитали...... Краще.... Ні, вважайте, тут іще не крашка, а кома....... .....до трасовини, до перед ранком, як туман її а останнє об- лімє синя, замади синя. От бачите: "Сина трасовина" крaska...... все.... Тр.ба в дипом........ Амба, МІСТЬ І МІСТЬ х/ О. Одесь. Ніжний- ніжній, тонкий- тонісінький лірик, співець кохання, природи рідного краю....... великий майстер слов... Двє чудові перли поезії української : видать світом, клине свою дуру голому, п'є гірку по шинах, про- ситься , щоб пустив до дому до вікна й до дитинка і кове, що більше не буде. Одно слово, визначений, великий талант. Гнєвський Максим, був це хлопцем малец-школарем, а штани має посів, бо таки не оби- х/ це парк на кінці у Коряка "Мість і мість", видання "Іарт" а. 1923 р. до дані короткі характеристики поети буржуазних та поети пролетарських поетів, два уривки вище стор. /148 який маєтер слова. Написав книжечку поезій. Потім перейшов на прову. Велики талан: любить польовання й рибальство. З ліску був а рідном методозі / батько-Гадей Рильський - член старої громади / в Загатл- пантейзм. Революції не запримітна.... До сталося з маєтком, не знаю а без цього тако схактеризувати його, як поета, одно тільки мож- на сказати з пемністю : ходить / штанах....... Було це мість найвідзначніших, найславетніших представників українсь- кої літератури?.... І ще чимало інших іменів, по прислужилися українській літературі, бо виходя за Петлиров на еміграцію, разом з літературою...... далі прир. Далі "стрибок" через прир. ... і нова пролетарська література: що нічого спільного в старої української літературом не має...... Беру з цієї пролетарської літератури мість іменнів. Микола Ханьловий. Істинно: Авильовий. Сам хвиляється й інших хвилю, дратує, цінує, кусає..... Аскот. Моретокий. Гордий. Суворий. Лагідний . Ніжний . Худий. Опасистий. Дюндин. Бринет. Ватен. Прийник. Загубив своє "я" і шукає його , як дов- Квіладо. Шукав і олишився в обіймах старої просвітнянської літератури й кинувся на боротьбу з нею. Росклавлядурилася.... Роздерся на дві половини-одна б"ється з просвітнянською літературою, а друга стоїть перед обличчям неоспіваного пролетаріату. Перша половина дината, друга-парубок. Третя його половина дульцінує життя, то в один бік, то в другий, то спереду то взаду. Пише для інтелігенції, бо поет він пролетарський...... Михайло Йогансен. Мастерслова, пише дивно. що напише- не знаєт. Перед ним це ціле життя, а гемал з його добрячий, халера його не віяме, бо майстер форми. Апетит добрый. Ість чимало, бо же вченій, а це його козирь, бо таки біда для поезії коли поет ученій. Іларія Поліщук. Прийшов до "Пару" / репша поприладши/. Впавав марксизм, кому- нізм, але ж це все пережирить. Бонатий. Еретик і наровистий. Поет цікавий : очі блакитні, велика певельра. Чудово хапає за шматки життя, то не тільки за шматки, а за цілі полотнища в кров'ю й з нними істотами. Після чому потяг до філософії...... інженер і буде місток через проваддя, щоб зв'язати пролетарську літературу в українському язиків він не може. Оце тільки перший загір.. за ними прийдуть нові і нові..... Одно слово-хто не в нами, той зорог: С. А. ПИЛІПЕНКО. "По бур'янах революції." / про дзвільного-повеліста /. Аодить кіт у чоботах по "бур'янах революції", носить ша- ру, щоб висунути болото, а яке - ви знаєте. "Сині етюди " стор. 61. Тільки, як стверджує проф. Вілецький в останній / 1923 р./ книжці "Шляхів Інститута": "до львівського од зміничення путь це чималенька". Вілецький-про форму, а ми й про звіст, про всього маття в цілому. І битися будемо, коли тов. В. Коряк у маленьких характеричних "Вість і Мість" у бібліотеці "Дарта" пише: " химерний характерик, залюбленний у слово, у форму, мрійник. Же дон-Квісадо, очитаний у ліцарських романах, так оцеї у сучасних формалістах, серапіонцях, пілємжах, оповзах, практикуючи їхні теорії, напуренний у рівні манології і все шуканий свого творчого "Я". Навіщо це-наперед. Чому не про бур'яни революції, не про сині листопад. чому ніби -то він "роскламістурив себе і опинився пренти перед обличчям неоспіваного пролетаріату, хоч дума пролетарська в сила творча, велика," / все-корякове /. Або не відчули, як бореться за змагання свого класу, що виріс у бур'янах революції, що шутається в цих рур'ях, у голубону димі, у синіх янарах листопаду після воєнного, що мов гнім, облип при- мазани, невірани, брудом і гнилочом-а все ж уперто дубонить в "Синь- ску листопади" / стор. 97/- " ні не раби", а повиткомка марія, що 11 марту солоні вітри запести за каспій, нусить знати : "це назва- не таїнство. це б так- це в бур'янах, це в соціальні житт. А це для інтелігенції, заперечують. А коли їм : "відчуйте зна- гання мого класу "це для кого, І все сине, чому синє, запитує мененко у тих не "Шляхах Ін- стенти." / яка дума лістиста / А тому - каже, по розробленою. павдогад, а виходить ніби і зірно. Бо синьоболує не тільки щами тисячами, коли була червінкова революція 17 р. / тоді див'я і ре- дактор марк-осс , дивись до стр./ Так пророкує левильовий і в "синьому листопаді" - застра розгорнено голубину книгу вічної повзії світової синьбої: А хто почув шаллик у синю далечину, знов до "легенди" / 181/. "…ми червоногардійці - в заводі , в шахті, в долеччини, в Криворіжжя. А даді / листопад внає хто коли / йшли повстанці: чабани, байстрюки, голодранці, / відтня, де не сталося зв'язку похилились/. Проходили вздовж і впоперек чорнозем, міста, піски, ліси, байраки… які, хто : "ми не раби", які, щоб застра розгорнути голубину книгу вічної повзії світової синьбої. І не спинився левильовий, перед обличчям неоспіваного пролетарі- яту ", як казав - дивись спочатку. Але опиняється він перед сірими розгубленими обличчями "попут- чиків ". Це не він назвав і не настоский. Ось ідуть разом Остап і він, ярко, лише листа товаришеві, заприє сягається, що комуніст, тільки в Райбробі не може і не заводи так не моде- бо синьо, бо не контент же, а листопад , перемогу тяжкою народною працею, черпляче, квалочку здобувати треба. Товариш Лучок / про цього "походного дівчина" тож не настос- кий і ніхто з мудрих - вгодом і любляче/стось товариш Лучок закло- потаво писала товарищеві школі левильовому, писала, бо в спідни- ці, а так- товариш - юну неоднинною толаршкою. = "Словом, як мене розумієте: нам треба за рік- два зврости по на вершок, а на вись сажень. о комуністичним правитом Лучок." Яркові байдужки. Яркові сіро в серединні людині- консольці до ньо- го з заводу бігать , прохати лекцію проказати- лекть, думе про райброду. А райбра так потрібна. А він - коли б закердон…… …сефедеративне міжнаство в "Синих Втудах", нарає його недавно. Одне Анфіса Памлішівна / чи Памлина Анфисина - черт їх розво- ре, коли "обидві гірші": та з терит вийшла , та з партії, мабуть, у терму піде/. Так от дитячими котлетками свого гостя частує в "колоніях ". І Сидір каже: "Аже-небудь стерво та ще й лізе А спитати б : до ти було, як шк власть зовод- овули. Лізно. Одне слово-гірше в тільки. До речі : як би ви виглядались - може якось по -французьскому а до по-латинському. Проститутка - мовна. Позія - красива, поетично назвіть. А ж це. Лампової липи. Слово є слово. Річ є річ. І всі однакові. А як різно в партію діва тісно і єсть, ми так думаєте-так квапить. Трусяться "железняки", / це її звідля - ось насто/ Аристя й бігає по пафту, щоб в книжки здобути те, чого нема в натрі. Трусяться , мабуть і див, бо- сомаркомка. А це хоче в " -вулях" Армадії Андрієвич. Як во. Він звихований в канцелярії, а ленін і Троцький канцеля- рії розрізняли. Може вище від столончальних вибороться. - І він, і до , і це. " Обсервує " їх лампової сек, що треба бому до зологічного саду люкс навідатись по називськи. І чул я колись після читання на зборах спілки селянських письмен- нижків " Пл.г"." - Ой, що ж ви зачитали. Нене немов у смердюче болото живули, колом вмасстим. Кто - це дал інтелігенції. Корисне. Лос' була інтелігенція. Іх усіх - в " лараки , що за містом ". Але ви думаєте, що справді лампової час у болото навів. Д"ок , як він любить життя. Одне думкильська комуна, посеред багать стоячих, колонуює / 118/ - Іа. Перешкоди що по соціалістичній федеративній радянській республіці відкили ата, чум. Передавайте далі по лізії "Дма- ківська комуна в буро неписького дихалеття почучає соба твердий і непокитно. Комуна пов- на, що вона є шляхом мудрого серця республіки. Капітан комуни. Імпіз салмує у всі кінці, а твіра братерських конун федератиї. Рушень в палих руках. Іаньба нудьгувчим. Смерть пов- растеній. Комуна не раз салмує своїм будинк переконаннями : шлях важкий, але шлях до ко- мунізму. Граде час світової революції Слаж комуна федератиї. Слаш думкильській комуни. Дарне, що і у комуні є " гріхи ". Знайдіть монастир без гріхів. А голоше не та. Голоше: - аїба нових конного після довгої дороги без стояції вводити у ганну : / 131/. Це-а " лараки". Там зрудно. І в комуні буває лице. Градцій. Од 110. З другої кімнати чутися: Томариму Йордієнко. Він підводиться і ревонно підкреслює: - нас призивце відкидається. Бажаю тлосте - Товаришу Яосиму. А гаряра /слуханці/ підслухала й собі: - Мрара. Йдієьно сиди, мрара незадоволено. -Можете лягатися: Товаришу мрара. --Коне гигоче, пес у синих /переля- кася/ така, а мрара сердито співає: - А це кому... Ільку... ... А над містом мчиться, як революція, молоде весна, сазирає в обшательські" вінка, показує вики і мчить далі "ек" мод колона. Ай візьму тебе в свої задані обліки і воє голосся пахне, коло вивограднє вино. Не всі бачуть цю весну. Не всі знають дорогу. Не знала ластівка, за електрику полетіла, синьої владалась, бо "на креевнді купляться хмари , збирається на вечір. Але то не буде потоп, а шаде звичайна роса. Тоді забуде рослика. А в потопі / пам"ятаете/ були голуби" / це з " дороги "-163 /. але візьмить і до "ластівки". бо і воєна шукадо світла од доду - і вбивась у непіській кімнаті, щу- каючи зікна: лоч на день. Електрика- не сонце. А сонце зійшло: шахло сонцем. Шахло життям. А це в ластівки. "... уявлі із крильця , знешклянко подивався на крильця і кинув її в поній- ну яму, до рилясь бродячі нісбки пси. Ато ластівки. Ато не ластівки. Був в "дорозі" сон голубийний і ростанує сон / лебедеве крило/ над містом / 190/г над містом. Отоді Авильовий запитує свого читача: чи виконав я своє завдання - Іа, А про . білецький жаке, що читає зважите. забуть він / читач/ в ластівок. Проте проф. Білецький це каже: " про його книгу говоритьтися без чимало різноманітне коло емоції і думок, що вона викличе в свідомості читачів, знайде відповодний відгук критичної літератури." Так: треба про колиб стад, треба про всі разом. як про бургоном. Тут більше, тут глибше і ширше. Як не міншо, коли "ваз"ляка- розслю- ція, розв'язка - сонячний вик". Сонячний зік у "Синих стадах". Сині- весолі, сумні, хмарні, сонячні. Ое які сви-вони після мертвня, вони де розв'язки через радіону уперту працю. Так ми. І всь чену Лавильовий каже / 25/: Переснірувати - не творити, а надпумати, І читач-творець, не тільки я, не тільки м ми письменники. А пукар і ви шукайте. я- читач. й шукаю. зв'язок не збіймаш. Але не хотів творити, хотів надпумати. Про Авильового по Авильовому. ¹ виконав своє завдання, Іа. Не питай читачів кона творити- /153 м'ять новел. Цікаво себе. І кінця: - Лодить Хатловий по бур"ях революції , носить соняшну магу, щоб всусунти болото, а дже-ен знаєте. А "Сини трьох вина" - теж добре, бо трьох вина. Тільки синік це мудрий, той, хто дивиться глибоко. А трьовина - вверху. Естетика "блакитного Роману" x/ Спітайте: "Є в українській літературі один звір / поем, новела, роман/ а якими назва порізняти "блакитний ромаи" А шукав ... Пригадував на якраці місця прооз М. Коцюбинського , Я. Окринька, І. Бранка і т.д. І кажу: "немає". "В. Р. стоїть на шляху розвитку української літератури одинокий і - немає бону ні одного подібного, не вона мали твору, в якии можна б його порівняти. Він сам "класичний приклад." Як це- скажуть критики-коротка новела, жийсь фантастичний стиль, непонятна фабула, короткий...... " подумаєте" 49 стор. малої піснаде цятки в виданню Д.З. України"..... і це має бути архитвір, класич- ний приклад революційної творчості......... В цьому й діло , що " В.Р." короткий.Що у ньому таке точність , ясписть і оригінальність стилю, що я бажаю всім нашим найбільш тає деповитим , здібним письменникам уміти таку масу думок і ідеї "висту" / як каже тов. Корж / вибити в такому короткому твора- ві, в текій короткій систематичній конструкції. тим радше нашо око легка конструкція величезного залізного мосту або в'яджу. А там, що ми не найдемо у ньому ні одного фунта непотрібного за- ліза, ні одного ніту ні труби, котрі не були б необхідні. І от такої композицією - конструкцією є "В. Р." x/ Цей загадковий твір Г. Михайличенка зміщено в "Шляхах Нестача" 1921 р. ч I о. Латвінський два йому символичне революційне тлумачення / мп. М." 1922 р ч 2/. Питання про те, що саме має значення цей твір далекий по своїх літературних засобів від пролетарською робінчого сприймання світу має не роз"язат" майбутній дослід. Значально Г. Михайличенко мір жити в ці символістичні форми революційну ідеологію, як це зробив А. Брисов в формою класичної. Але це не потрібне погордження по тильки тлумаченням тексту , але це й оберненими крити автора в т.д. В даній статті я ідейнісний дзя характеризувку формою творчості Г. Михайличенка. Тут дається кінцевий уривок. В ньому є все розраховане й потрібне , а в ньому не знайден ні одного непотрібного фунта заліза - слова, ні одної точки-віту і т.д. Наприклад / на зоду цілком нові місця /: 1/ "Ти був по той бік є самого початку. Ти був тим, чим я стану завтра. А може сьогодні." 2/ "Ти радий був плакати у неї в ногах. Все троєтів і тулися до не: 3/ "Вілі ночі мідко бувать. Ти не спав, але снив. Вілі ночі голодні. Вілі ночі думку твою устринули. Твоя думка прася, лася, ведла. Ти зазтра у вікно і- побачив -" 4/ "Панка сиділа осторонь. Звірятком. Під місячним промінням. Вона бачила але строго труп батька. Вона вже не могла плакати ані за бать- ком, ані за своїм місячним коханням. Під місячним промінням а нел спорожніла душа в нійону стромлінню " до тебе ". Що ми маємо у цих на зедених прикладах. крім всіх прикмет, вискананих ще, мусимо це раз підкреслити точніст і ясність стилю. Спробуйте переміняти хоч одно маленьке слово. Спробуйте відняти хоч одну незначну фазу. Домкнеться весь настрій, вся звучність мови, вся точність дислору І ясність образу: А спробуйте це заробити у напих других письменників. Я певний, що у В. Поліщука , в його поемах, як " Л. Курнатовська ", або "Аднє рейський Співець / який дуже нагадує "Мойсей" Ів. Фрінка /, те- ков у М. Авильового / хоч трудніше/, в наявті у П. Тичини " в кос- мичному оркестрі " можна викреялити цілі фрази або відділи , на що вона за кілька років набуть самі б згодились. В " В.Р." - хоч лін на око 'фантастичний ; невероямий, цього абсолютно не можна робити , і в цьому сила його стилю, в цьому точ- ність , ясність і різноманітно оригінальність. Пусте - я не жадаю прямо в очі, всій академичній критиці -коли короткість " В.Р." будемо уважати, як його хибу, або причину, для якої він не може бути класичним твором розванційного , українського письменства. Я є певний, що коли б у мих творах, признаних критиком за варіці літературної творчості, зробити " чистку" непотрібних слів, або не конечно необхідних фраз, то цілі теми звалися б до одного , без. ×/1924 р. ч I-2 стор. 107-173. Тут загальний порядок на найновітшу прову та питання схожості та безвідносності ілюстровано короткими характеристиками сучасних письменників: Авильового, Коцюнки, Підмогильного. Цьому останньому ми доволі присвятив окрему статтю 24р. ч 4-5 в. Ми беремо зі статті початок і кінець / що має більш пагальне значення. 1/ "На минулій сторінці пустинних, тдо постріл один кулети, тдо пари вогоня останніх приплившихся постів." утрати своєї естетичної вартості. А до того, не треба було б тратити кілька часу на їх прочитуванні, як кажемо: точність, ясність і оригінальність став у "В.Р." дивляться виникновом в українській літературі, а рівночасно вони дають коротку, скучену форму, по матерія є першочисленна гітва цілою пивкою глибоких думок, ідеї, що кришає логічні викани і стихійно припули на арену історії в мент революції , з самих недрів ни- пудого- історії українського народу. ЗАКІНЧЕННЯ. Ми думаємо, що не можливо коротко, звертаючи увагу тільки на основні моменти, показати дорогу до розв'язання павання "Естетика В.Р." Вад аналізом наших сьомих пунктів треба глибше понарацювати, тре- ба місто поєднаних прикладів , що ілюструють ці питання, писати окремі теоретично-пізнавчі розвідки в області техніки українського слова, окрема по лінії граматики, правопису, композиції, колориту й музичності. На це з нами й добі , у нашій сучасній творчого підйому, нема часу. Не можемо дати, що найбільше тільки напрямки, лінії, дороги праці слідуючи за ними поколінь, бо ми покоління, що напрямки даємо і остаточну розробку - реалізацію їх мусимо залашати наслідниками. В цьому розвиненню " В.Р." являється напрямком, шляхом, який показав українській літературі окреме, в основну сучасність увага- лі, загубивши у декількох підселях пок. П. Михайличенко , і тому він на переломі двох періодів української літератури починає нову добу українського революційного письменства. "В. Р." - в ідеологічному 2 технічному змісті, міст, що в'я- же дві епохи-доби української літератури/ і все раз цей міст перой- де, для його же нема повороту " назад". Він мусить бити шляхом української революційної діяльності, або загине, буде тільки трупом милудого , як це вже й слогодня діється в колишніми корифейами укра- їнського мистецтва. ВІД ДОЛЕНЮ: ІМПРЕСІОНІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ / СТАНЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ Х/ / літературні взаємовідносини, начерк троції / з " шестого року революційних бурь / 1921-го/, коли громи це /56 дунай і мірний доц півов, починається поводі демобилізація не тіль- ки військових частин, але й людської психіки: Суворо ніхто, сонтове мистецтво-лірика, з її захопленністю менто і словом одходить на другий план.... самоліквідується. Цього факту сковстановлено, бо він ваш-дго спадає на очі не тільки на країні, ком потенційними критиками було проголошено вагибіль поезії, яко такою достить послатися на післямову відомого песиміста м. Рожцина а зв. "Октюрь "... / лар. 1921 / та на "Поезію, як анахронизм " О. Лей- теса.... Вагибіль поезії було вже не раз анонсовано в історії літературі, що не заважало їй / поезії/ існувати, навіть костетучи иноді своєю анахроничністю ; не вагтне римований рядок і зараз, хоч може й буде припинений стати на нові рейки. Крива , віршоробстві, як і в кожному другому.... звробнітваї ; падається перепродукція. На мій погляд, ця крива підлягає по найудачнішому розглядові наукової критики /на- бутньої, на даль /, бо вона з класичною ясністю виявляє функціональ- ну залежність одного од одного трьох головних факторів : соціально- економічної ситуації, людської психіки / її реакції на мищдсі зміни першого сектору/ і форми художніх теорій. Скінчився цілий замикання в собі художній циль червоно-ідеалістичного мистецтва доби військо- вого колунізму ; сучасне мистецтво вже ясло-буде мистецтвом новим. + як для першого циклу є характерним, як раз те, що характери- гувало першу добу революції : мета, залал, поетичність, так і для другого масивні в протилежні ознаки : час, заспокоєність і проводисті спеціфічна проводисть очадного будівництва, полярно протилежна вели- ким стратам і втратам революційного видуху. Сучасні поети, ідеологічне в "єднані з пролетаріатом, уміть не тільки поетично відчувати , але й по марксистському обміркувати при- чини зазначених змін. Зміни ці були для них ієпитом і трохи що не загибілью найкращих подій. Діяво в своєрідно відбилася негативна ідеалізація певні в уяві поетів-марксистів : зонули в минулому - "секунди", дві і роки, а в ними і віки " ....... "Тілька синтеза взкаали , еволюції. Контр-революція/ тричі і з трьох кланчшами / люду по місту в одрізаному головному неп. На українській, як і на російській літературі, це й досі лежить 1924 р. ч I-2 стор. 174-186: з сіх авторів; до писала в "червоному шляху" про західну літературу ми обрали О. Буркгарта тощо, що він здається нам представником української радянської критики. Інші або чужоземці / Нексо/ або наукові дослідучи / проф. Ос. Вільчкій/ або нові гостя / І. Крушельницький/. Стаття його є прикладом того, як революційна критика подає руку дивному поетові в той час , як напр. дрг. ч. Цурят / "Філософічна основа теорії стя Аудіма" львів . 1922 / через П. Куліка доходять до малайсько- жого пантеїзму.- татар авархічного народництва. Один із славнозвісних братів Сєрпіні: нових, лев Лунц, вдіймає з цього приводу цілий галас у "веселі" / 3 ч. 1923р./ "Ми провинціоли. Й Гордимся этим. Гордиться нечего." Головна озака цієї провинціяльності, на погляд Лунця , є відсутність фабули; незміння володіти сюжетом, епового зацікавити читача темою. до немої мірі ці хиби маскується тим, що в революційні часи все в тому. Пасивне відбивання життя буде шихось забулярним. в усьому разі, обмеження в неконструктивності твору, в авархічній відсутності архітектоники, в слов'яно-азіатській недисциплінованості в додатком українського пан-ліризму має забагато підстав і у відрощенню до нашої сучасної прози. Але тут треба відокремити де-кількох авторів, вдебільшого випадкових балетристів , на творчості яких відбився західно-європейська традиція цікавого розгортання сюжету. В західному ампіруному дусі втримано всі останні балетристи чні експерименти пан-футурис- стві / чи комун культорців /, що робить честь їхньому умінню відчувати дійсність.Цього, це ще не питанням не сьогоднішнього, а загального дня літературни. Переважний тон українського ліричного імпресіонізму має свою антитезу в епічному реалізмі, до якого наближається більша частина творів згаданого вже Підмогильного. Де-хто в плутатарія відноситься по тону своїх творів сюди ж, особливо П. Панч. Сюди ж можна зарахувати балетристи чну частину творчості Іжурпилі, а в закордонців -Климка Поліщика та Урчана. Ці всі дбають про фабулу, про розвиток сюжету і в більшості знаходяться під певними західно-європейськими шлямами. Але оскільки в сучасній прозі згаданий напрямок займає поки що другорядне місце, ми обмежуємося в виданню до нього цими загальними твердженнями : х/ О. БЯРКІАНТ: "Співець з бунтарською душею."=хх/ Веллі свою ненависть до королів росповсюджує й на королів англійських. він одждав насильство в принципі, яким би воно прапором не прикривалося, так само як він і реалізм одждав у принципі. Тому веллі х/ Я стаття має бути вступною до характеристик окремих представників сучасної прози...... у своєму сонеті й назвав зрадником Зодеворта, коли поети озерної школи почали прославляти торійський уряд / мимоволі тут напрошується аналогія в соціал-патріотами нашого часу, які у самий критичний момент зрадили пролетарську справу/. І ом, таким обуренням, такими "священним" гнівом дев'ять річни Пеллі, , яких він виспіває мільностъ: Повстанте, повстаньте, повстаньте. Земля вам відмовила в хлібі. Поганьте, Ту землю яке кров заливає гаряче. Нехай їапні рани, як очі за мертвими плачуть , і плачуть , і плачуть. вільність перед очима. Пеллі в "плячеться не в матії поміркованої королівської конституції, для нього вона - богиня, під кроками якої третить земля, вдрігатися скелі; у порох розсипаються міста. Нав- че буря вогнена, вона проноситься над світом. Твої зорі ясні-блискавиці в тумані. Наде буря, ти нине усе в одну мить. Ти заглушуєш рев океану, вулкану; в твоїм свідлі і сонце ясне митотить І , мов отчик маленький, третить. Але в ,сих політичних поезіях чувається голос пророка, який десь за горами, за недосягними дальніми найбутнього бачить зорю соціаль- ної революції, заграла якої вже заливає край неба, похмурого неба; яке простяглось над амарнільми полями сучасності: О! твій промінь ясний прорізає туман; із країни в країну детьть і сприблять І сніги верховин і блакить океану. А раби і тірани-мов тіні нічні, Їх розв'ють світанки ясні. Ніхто так не відчуває природи й не сливався з нею так, як Пеллі, і коли в китті він був атеїстом, то в поезії він являється чистим пантеїстом ,цімало і тут порівняти Пеллі з Зордевордом. Зордеворд, як сам Пеллі казав, хоча природу , як духовний ентузіаст, який не осмільоветься роз'язати їй пояса, тоді ж для Пеллі вона ко- жанка, в обійми якої він кидается, з якою вливається в одне... для його же в природі живе "в Аластори" він океан; повітря й землю називає рідними братами. Недарма ж він це якою запаковував свої прокламації у скриньки аеростату й довіряв їх, хаплям та вітру. Своєрідний анімизм пронизує всю його поезію. Кожна стихія живе свої окремим киттям, яке пульсує в унісон з життям всесвіту, і кожна річ відчуває биття цього пульсу. Нас вражаю надзвичайне тонке знання природи, особливо рослин, знання, якого ми не зустрічаємо ніде; а я вважаю фахілів-ботаніків. З надзвичайною чуйністю він сприймає vx/ коло всесвіту і мораль засновується на соціальній базі:" Самко був чоловік гарний, та наветво наближав" / 168 / " країн був чоловік поганий : тільки сильна своє кохання , а то всі дурні."- Для навколістоти, ми зважуємо що існує: Коли ми знаємо, як незрівняного лірика, перу якого належить такі перші світові поезії, як "Амара" і "Миновав- КРИТИКА " НАРОДНЯ "/ 80 р.р./ нема сумніву, що до літератури слід зарахувати поетичну творчість всіх класів населення, отже й "народню поезію" це інша справа. що матеріал цієї поезії походить з різних епох і в значній мірі по походженню класово не належить селянству./ Отже виявлення того чи нього відношення до народньої поезії належить також до літературної критики. це відношення / якщо відокремити бін чисто наукового досліду/ мало свою історію і колись знешкодив, потім захоплення, ставлення вище всього, потім використання в миру потреби. І це як відносно мається селянського репертуару так і нової пролетаризованої верстви. О другого боку критика самого "-народу-" що за нових часів на розглядаємо час від середини XIX віку-в ряду класових груп селянства та пролетаріату /. Тут перш за все відношення, оцінка своєї масової творчості. ось, звичайно, не виявляється в теоретичному уgruntуванні: Пісні, що подобається співати, що не по- добається вмінити, незрозуміле або відкидати, або маніально повторюють / кажучи дослідувачеві : " хто й зна це воно таке "/. Оренті всім невідповідне забувати. Різниця між оцінкою селянства та батрацтва й міського пролетаріату можна бачити на повирен- ні частукок і ввагоді нових форм творчості. Інша річ оцінка селянства пролетаріатом творів писаної літератури, отого красного письменства. Тут школи якісь вірш / типові форми такого письменства/ перетворюється в пісню й підпадає рядові змін. І ці зміни , якби їх зібрати та систематизувати для б цікавий матеріал для характеристики "народньої критики". Досить мазати на пісню Г. Сковороди "Конному городу нрав і права ", що мала первісно філософський характер і перетворилась у соціальну / і факт цей не виникається від того, яку роль грав при цьому І. Котляревський , що в Наталці Полтавщі дав кілька куплетів цієї пісні в новім соціальному тлумаченні/. Таке походження з тим матеріалом, що попадає безпосередньо до обігу народнього ужитку. Інша річ твір в образі друкованої книги. Це факт, що не підлягає виїнам, лише критиці. І така критика яке цілком наближається до наших звичайних "критичних статтів". Яко матеріалом в даному разі використовуються записи зроблені в свій час Б. Гринченком та М. Гринченковою та зібрані й оброблені в книзі В. Гринченка "Перед широким світом" і саме перші її частини: "Книга на селі". Цікаве тут ми, то, що матеріал цей зібраний в Донбасі в оточенні пахт. Ось як змальовує обставини сам В. Гринченко: "добував я сі матеріали разом з М. Загірньою х/ тоді, як ми вдвоях учителювали на селі: школа наша була в маленькому сельці з кількох десятків хат, та служила вона не син тільки хаткам. Степовою балкою текла маленька річка, а понад нею тулилися одно за одним, роскинувшись верстов на десять, позеленці сельця, що належали як до двох волостей. З усіх їх посилалися до нашої школи діти , в усіх їх мали ми й читача своєї бібліотеки. Сельця сі стояли саме серед так званого земляно-вугільного до- нецького району, в Катеринославщині. Навкруги були пахти , а в їх бито земляний вугіль через те тутешні сельце були півроку хліборобами, а другі півроку-пахтарями. Звичайно, - не всі : ходили на них тільки ті, в кого стало сини на таку й небезпечну роботу під землею, кого дуже притискали недостатки і гнали на ту роботу, щоб добути грошей, які треба було платити і яких хліборобська праця не могла дати. А що таких було дуже багато, то виходило, що тільки старші люди не всі ходили на пахти, а молодіж перебувала там за малим не яс " / Ор. с. стор. 8/. далі Йдуть жаги що до обставин пахтарського життя, його впливу на населення, про вплив російської школи та "просвітньої діяльності членниці місцевого маєтку." Не вказуючи на таке пахтове оточення, класово й по свідомості населення можна вимати за цілком селянське. з усякому разі отого пахтарського елементу молоді очевидно не поїхало затягти до аудиторії / мабуть тому, що читання відбувались в осени та взимку, коли ті якраз і не були вдома/. З книжки о потляди самого В. Гринченка, яко літературно-громадського діяча / про них може буде в відповідному місці/, але є й думки селянства. Це здебільшого, або короткі зауваження з приводу прочитаного або більш менш точно записана розмова, або врешті в формі справжніх х/ Дружини В. Гринченка авторка цілого ряду популярних книгок на різні теми. писаних рецензій, останні вичайно від тих, що навчались від В. Грінченка писати по українському . І висловлювали свої думки не без Його шляху. в поглядах помічається нема диференціація. з одного боку ми ма- ємо віру в відом, а другого боку раціоналізм, але всяка аудиторія бу- ла досить однозначно, може ж сказано тому, що шахтарський елемент в ній ясно не фігурував. Ми не маємо на увазі ані повторювати висновки В. Грінченка, ані на підставі його матеріалу давати нову розвідку. Зазначимо кілька характерних рис. Перш за все і цікаво, що народня критика підтримує П. Куліша. / див. далі / в тому, що різко відзначує різного роду помилки, що до народнього життя, як зовнішнього так і до психологічних спосте- режень. Таких поміток ми маємо досить: в одному оповіданні дг. Мор- доця «мальованый святочир» о першому виданні / 1862 р/ автор кінчає тим, що " невістки полягали в Карре на полу, а потім в другому ви- данні / 1885 р/, мабуть бажаючи додати побутових рис змінив: "неві- стка посідали за гробні куделі прости ". Цей варіант і був зачитаний " як . під Різдво. - «завернулись мої / В. Грінченко/ слухачі.- чи вони подуріли . / 1. 18/. з " Кармелюку" м. Воєна мати звертається до сина : " Кармельо . - " ін Всю ж таки вона , - казала кня Маруся.-. не могла його назвати " сину", або " Нане", а то " Кармелю ". де ж такий видано, щоб мети звала сина на прізвище г. / із. 37-38/. Коли дівчина занадте сміливо баламає перед людьми особливо батьками про своє кохання, те що всесім не здається дивним міськову читачеві, для кріпкого селянського побуту річ нормальна й викликає догану /38/, де героїня селянка приходить до філософського постизмі інтелігенсько- го типу / що немає людей ні добрих ні поганих/ і йде в монастир ,-. психологічна мотивація, лишається невиробленим служачи / 39/. Сце- ни кохання , напр., в " Тайдашах" Т. Шевченка викликають сором у молоді й не подобаються старшим і т. и. Звиклі до анонімності своєї літератури, селянська критика не ці- кавиться автором - "та хіба не однаково ". / 32/, портрети письмен- ників викликають мало уваги. Це спостереження проте треба віднести до першої доби та обставин, бо ми знаємо, що з одного боку предання приписує ряд писень о легендарній Карусі українці, або якщьось відо- ми історичним особам, з другого боку напр., при складанні коломийок гупульська дівчина двоє про те, щоб «ставити в нього "своє ім"я та адресу", як висловлюються ІІ. Груневський / Іст. екр. Літ. т. I / Так само необхідна історична перспектива й що до народніх оці- нок тем в життя епохи кріпацтва та історичних. На превелике диво Мар ко зовсік не викликає зацікавлення селянського читаача, супереч по- ширеного погляду й оповідання далеко не народні Й В. Гринченко вва- жає, що краще було б ій своїх героїв убрати з сирдуги та сукні, а не в святи / 40 / вищеградані психологічні невідповідності помі- чені слухачами саме у й. дочка/. Одначе кріпацькі теми безсумнівно були ще перезити на переломі між 80 та 90 р.р. і по реальніше їх малювати тим більш чистує ихня історичність х/. А до історії повітне селянство байдуже. Це зауважене це ІІ. Куліш в "записках о жаной. Руси" 1886 р. т. I стор. 121-122 "Разподілне народя к исто- рии Малороссии / загадочность настоящего состояния его духа/. З ма- торієм В. Гринченко видно, що інтерес повітнього селянина увесь в сучасному. При слуханні історичних творів це виявляється в двох фог мах. Або історичний бік, напр., соціальні відносини відходять на дру- гий план і люде оцінюються з чисто морального біку. Так останні наскрізь соціального історичного роману ІІ. Куліша "Юрна рада" викликають симпатії чи антипатії не з боку соціаль- ної їхньої діяльності, а яко люде «загалі», очевидно тому історич- ні взаємовідносини, які таки не цікалять. Але ж тільки вони зверта- ють на себе увагу, то зараз ж переносяться в сучасність і приклада- ють до обстання подібних своїх взаємовідносин з шанстом, з волостю, земським на-ельником і т.п. Тені з кріпацтва найбільше зачіпали тих, хто сам є дитинстві пережив цю епоху. —се це одначе є лише часткою загального практичного , може просто утилітарного підходу до літератури. Антка по-чинна бути для чого - х/ На початку 60 р.р. зараз після скасування кріпацтва тодішні народ- ники заходились читати селянству тодішню літературу / почasti туж сам му, що читав і В. Гринченко/. Про це мається два невеличких дописи в "Основі" : „Кохо-ський "Лист до Осно-ян" 62 р. кн. І лісти бі та А. Паарин "П'ять день з життя Х-го студента." / певно ларківсько- го, - читання відбулося між іншим на ярмарку в Охтирці/ 62р. кн. IX 71. / див. В. Гринченко Ор. с. 150-151/. Тут маємо ряд розлак, що ніби «казують на троки іншу епоху, між на неприхильність з той час до "свіцької книжки" загалі, а з другого боку ніби на більшу актуаль- ність Історичних тем : між слухачами була ч у иа к. Н а даль звістки ванадто короткі. небудь написана". Книжка написана для того, щоб показати як...... і т.д.- треба чи не треба робити, дати звичайні «ідомості і т.д. Так "Вноїда" або ганьбиться за те, що невровміло та непра-диво написана, "Потана хнижка " Вноїда": « Із написано, чого і зроду не було- отих богів», або " це не пра-да, а казки." Ця казка на-ма, щоб у тих богів та богинь не -ірили, - котрих -ірили греки та ла- тинці,"або це , або й так " гарне через те, що кожному ціка-о зна- ти, що робилось у да-но -ром"л." І це не з-едовжи на те, до В. Грінченко написа- до книжки спеціальну полеміку передмо-. Таких зая-адень чимало про різні т-ори. Прекрасно схарктеризоване це -ідомостення до книги - опо-їданні -асильченка " Мужикна архметика", де гурток селян нада-вчайно захопи-ся читанним / саме читанням/ з-п- чійного задачника, розбираючи - ньому різні ціро-1 дані / скільки - куща то-ару, скільки + ного веш! Й не підозрював на-іте, що дані ці лише тасіб до во-сім ипої моти,- на-чати раху-аги. Ціка-і також оцінки опо-їданнь про -ідбою / допотовським -ідме." П. К-іт- ки/, матів/ " заката криниця "донь Брута / Я ч.-д. Сира-у гов- глядять в погляду фактичної можливості : «загалі -ірять, школи -тимшать сумні-и. / 70/. Іроте шеться й с-ое "истоіт-о для мистец-а", незалежне -ід утилітацної користи, це "галібе" / більше подобається, діє- чатам / та "снішно" / жовцям /. Але де вдасться, ніби сміються в седлища, яко такого, або де завадто багато лайки / " чорта"/ -иклише невадо-олення / так "Сіра Кобила" П. Кулягін/. Акно -іднимемо -се те, що просто невроаміле селянет-у /напр- багато в т-ори- Т. Довчонка / та те, що "ходить з обсягу його ін- тересі" / якщо фотографично змал-ання селянського киття, ніколи надто йому знайомого не ціка-тьь, а ціка-ить чуновеша література. " -ільгализм "таль" пілера /, а з-орнути у-агу за оцінку засоби" т-орчостя , то прийдемо до -пено-ку, що селянст-о кінця ХІХ -іку знаходилось - есадії сентиментального реалізму. Во літературні селянські смаки підлягають сталому розвитко-і " Колекти-ні інди- -ідууми - како В. Грінченко - так саме нечінно і по-сажчасно -ід- мінюється , як і з-ивальні . Тим то й той народ, який творив ту повесів / народну / , був уже не такий, як той, що її тільки беріг а це більше не такий є той народ, який перожив стільки відмін і великих вибів , скільки пережив наш народ з постидослятих років і до наших днів . Тим то й результати досліду з читанням бул- шо їх, чи лих інших, творів серед народу могли б бути тоді, бо п'ятдесят і та шестидесяті роки минулого віку, більше або менше не ті, що тепер. Той безперечний факт, що тодішній народ стояв у духов- по ближче до своєї поезії, не може не мати тут впливу. / 160/. Вра- жає такт, що видання народної якраз твори Г. Квітки / з почасти Г. Нечуя левицького / найбільше подобались саме своїм стилем, своїм мистецьким боком / х/ додже чи це могло б бути наприклад на віть після 190- року, де широко поширився чистушковий імпресіонізм. Не досить якось відбивась в матеріалі В. Гринченка розселення села. І він сам ставиться до цього цілком свідомо: "Ліба з однаков- бими почуваннями буде читати " Пайдачки" або "Ой гигостро това - рита " і наймить -хлібороб / сьогочасна серіяція шевченкого дреми/, і заможний селянин , що наїмає таких наївті / 127/. Дуже цікаво було б підібрати пізніший матеріал селянських лі- тературних оцінок, а також робітництва. Звичайно де далі то більше тут буде ясних впливів школи, артизації тощо, але бояться цього нема- чого, в цьому полягає велика частина розвитку , або ці дані мали масо- вий характер, що особливо важливо при посітній диференціації, де бутид- кове ухилення можна зважити , яко типово: Може таким матеріалом могли б бути праці рабакієців. Дальші урискн в писані рецензії, писані після читання тої чи іншо- кнжки по пропозиції Гринченків . ЗРАЗКИ. І. МАРУСЯ П. / молодиця, скінчила школу, додо читала в історії й на- (тіть сама складала вірші/ про " Пайдачки" Г. Шевченка. Росказавши , що " з початку Шевченко каже про своє життя сумне й одиноке," она говорить : " В "Інтродукції " я нічорісенькі не розумію, - як сором, та треба казати. Наче б то польські пани були колись дуже богаті, дуже любили гуляти, банкетувати, піячить, а по- тім не розумію яким поботом они попали до нас на Україну, що под- рукли в видами і не боялись наших ланів : обдурели церкви і палили, та тем і людей " / стор. 135/ х/ х/ про це далі див. урискн про " Марусю " Квітки в Відділі " Критика Б. Гринченка. ХХ/ Див. також в відділі про В. Гринченка, XXX/ Люк вразок того, що деякі місця Т. Шевченка абсолютно не зрозу- мілі навіть досить освіченим людям з селянства. "Дуже велике Гонтиних дітей." Шилої - в тя нане Щебечко, що отце бсе, що сін написав про гайдамаків, так це бін усе чуб од обого ді- да. А як же й доточно написав, спасибі Богу. А то ми може б і не чули. Не знаю як і сказати . Не можно сказати, щоб і добре діло роби- ли гайдамаки, бо стільки пропало народу, і так, що не дуже і плохое, бо (они ж обороняли себе і свю україну од людей ляхих, од ворогів_, хотіли , щоб усім вилося добре. Нені гарні гайдамаки, нема ні стільки потаного , бо тоді ніколи було платить за все добром, бо скрізь ли- тувале ляхи година. Вони хотіли , зробить, щоб скрізь павубала - правда, як описля іх нікому було балакать про неї і запанувала неправда і веголя ". / стор. 135/. 2. ОЦІНКИ ПОСТАТІВ Б "ЧОРНІЙ РАДІ" В. КЛЯША. "Бреховецький Іванець був погань і сін из січобих косаків по- роди хлівих боїків,- они роворяли крамниці, обдирали багатих мішан і мужикі , таких же хреценях, як і самн", - пише львна К. х/. "бреховець- кий - пагубник людським душам ", - характеризує його кума Маруся II. Неприхильно оцінюється за його й інші читачі. Але це більше неприхильні сони до помича Бреховецького-Ки- тоски." Ганитовка вдавав из себе бельмозного пана. Він мені дуже не до вподоби . Не до вподоби те, то сін із своєї мінки так спкона- ров, та це при людях. Лоч зона ляпко,- а все й даль. Він би мір і і до ковацьких вбичайв зробить прихильною, а то з усьою єдино, то сін з неї тільки знудрєся " - так писала львна К. . Ганитовка найпаску- даний за свій всірський характер був вірський. Він заслужує собачої чести. Найзлима я на його за його мінку, да Й за його ко ссім лице- мірство. Скверний, паскудний володячка." / Маруся II./- Так обурювть- ся на Ганитовську мінки за його внучання з мінки , але мужиків на се не всернує усаги ; каде тільки:" Ренитовка поганий був чоловік : че- ні по любо і тільки гарбас собі / Петро К. // стор. 167/ "Зерень був так гарний чоловік, а його горобання трохи мені не сподобалась через те, що подівала вгору, позада там дось із сном, що який у ней буде зять із сонцем та з місяцем, а Леся так туди полізла. х/ Молодий скінчил школу, багато читала , але гне панську лінію: чоловік ії десятник намахті. хх/ Парубок поважний , розумний, добрий хавлін, скінчив школу, при- хильник княжок.- ає оно не так склалося, як здалося : (виходило бути гетьманшою, /66 як не втранила і полковницею" / лляна п. // стор. 109/ з х/ З. ПОГЛЯДИ НА "ЕНЕЇДУ" І. КОТЛАРЕВСЬКОГО. Рецензія хлопця 16 років , що скінчив школу, але читав мало і не був розумний. "Книга ця погана : вона тим погана, що росказує про боргі / то б то: лазчеських/ , як бони дивуть і чим занимались. Іней був чоло- (ік поганий, Він нічого гарного не робив. Котляревський написав цю книгу для того, щоб читали й знали , як не треба робить. А думаю так, що це не правда , а казка." / стор. 93-94/. РЕЦЕНЗІЯ ПЕТРА К: "Книга ця дуже гарна. Іарна бона тим, що тут описано по наполу по українському, і до тут росказано про чуді народі, як бони живуть і що роблять. Тільки в 6 першій часті кой-що поганого, -так то й сорон і читать. Твей -чолосік гарний, тільки погане він зрозуміє до сорних боргів своїх побач / а то, може б, він і не ковзь Гурна/ , а це не по правді і не по закону. Котляревський написав цю книгу, щоб ми знали, що ті люди помил- лись, що сірвали в тих богів, бо тих богів на світі не було. Книгу цю читати гарно через те, що тут написано про дабнід народів, грекі та лазинці , як бони живе і що робили , а й кожному хочеться знати про чужих людей." / стор. 96-97 /. 4. РЕЦЕНЗІЯ ОДНОЇ МОЛОДИЦІ ПРО " БУРЛАЧКУ" І. КАТЛЯРЕВСЬКОГО: "Ця книжка дуже дуже гарна, кращої не після сієї не треба шукати. до діла злочена ся побість , і читати дуже гарно і легко,- с самі слова на ум бігать." Ось другий погляд / теж молодиця/ : Ся книжка гарна, найбільше дівчатам она дуже підходить- дівчатам че- рев те, що бона их месе дечого навчити. Тут в поемку життя двох людин однакове, почаче борю перезито однією людиною, тільки не одна- кої скінчилось. Василина пішла заміж, стала щасливою ; а йарія спо- чатку вийшла заміж, та не прийшлось похити. Василина тут бинна за те, що допила дитину. Тільки мені здається, що як би Василина батьке на пустні до того заклятого пана у наймці, то она б не знала того горя, що она узанала." / стор. 98-99/. х/дзв. також далі про "Оресь" пі Куліша. Про сіднення до Кітічної "Марусі" дів. ще с сідділі про В. Грін- ченка. 56. До цього цікаво додати рецензію пролетаризованої дівчини в міста ларкіса про "Орися" П. Куліша / пишено тан ж у В. Грінченка стор. 176-177, взято з книги "Іто читать народу" критичний указатель книг для народного и детского чтения". Москва. 1905 р. III . 478 до мається і український матеріал. "Про читала оце як то книжку одного сочителья Куліша / це , ба- чито, його хламшів/. Та й таки добре він пише мені тільки є перший раз приймосл читати його сочиненіє, а сонняс сія про одну дівчину Орисю. Ну й розмаллася не сін ії дісочку красу. н таки працду о такі дісчата на світі, як ота Орися, чи може не так тільки намаль- вас, щоб було до ладу, цо вона таки в лучистим солцем і звездами різнято цю гнучка та висока , як тая тополя. Це же мабуть у ціх, що пишуть, у всіх такий вечай-трошки приємлювати більше того, що будь- А як сін батьки описав, цо, бачите, сочима старого, Тесолу. Це сін добре аробив, сін тут дво попівяти усім батькам, як треба за дітьми турбуватися, а то у нас ченер таки батьки стали, що не бачю його пішки це могила просолнути, сін уже нониться і но дається, до у нього діти, а сам старий пучч. Більше всього мені попарасилось; як допи на свої сиділи всі є ксітках, а сонечко іх зустріало своїми лу- чами, та як падло в полі с сіком за баловою шляпою, цо нашо коли / они таки не люде/- і то так і росться нвидеє до лучче, а це ж нам, люди,- ми к таки грошні більше знаем. Боже, як читали про те місто , де про- теже річка Грубайло під Туросов кручем, так наче б то полипуда туди хоч на одну хвильничку подиситися, як тем либо та ніщо ; коли теп- сн,так і то серце пераче голуб б"ється с тебе, хоче симетити і полю- вуті далеко-далеко, як до Грубайла, або цо куди-небудь... Як би я умі- ле викладати картини, то я б и це є картині передала: і зелений луг, і річки, і канівнял, і соду, що так ближать на сонці. Що читати паро- ду. Тут перш за все треба зазначити посну цікавість до автора, мір- кування про "цих цо пишуть ", гадка про малювання картин. В. Грінчен- ко до того каже: "усвій інтересний рецензії цікасо то, як городян ку (разив опис природи / справді гарний у автора/ , - вичайно се- ляне будяться, читанки або слухачи таки описи / стор. 177-178/ А. Ковалівський. ЦЕНТРАЛЬНЫЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ АРХИВ ОКТЯБРЬСКОЙ РЕВОЛЮЦИИ И СОЦИАЛИСТИЧЕСКОГО СТРОИТЕЛЬСТВА МВД УССР Г. ХАРЬКОВ в данной ед. хр. № 633 ф. № 166 оп. № 86 числится 162 (см. шестнадцать синь) листов . 1 - VII 1959 г. кищев (подпись) В данной од. зб. № 633 фонду № 166 оп. № 6 пронумеровано 140/спю шестнадцать девяти /сверху/ з них літерні №№ 154а, 156а, 1а, пропущені №№ .11. 07 1985р. ИДАЖР УССР ПЕРЕВІРЕНО вд. ОБ. 85. Читано вз/030401 Левиць 23 4.04'012е/ вч 26.04.85р. 73 26.04.85 тігр. 80 ОС 16.09.22 (б) Центральний державний архів вищих органів влади та управління України АРКУШ ЗАСВІДЧУВАЧ СПРАВИ № 633 Фонду № 166 опису № 5 У справі підшито і пронумеровано 190 (секрет сімресел) +1/62/41 аркушів у т. ч. літерні номери аркушів 1а, 154а, 156а пропущені номери аркушів _ Кількість аркушів внутрішнього опису _ | Особливості фізичного стану та формування справи | №№ аркушів | | --- | --- | | вкладення | | | брошури, | | | газети | | | графічні матеріали | | | згасаючий текст | | | інші особливості | | (посада працівника архіву) (підпис) (ініціали, прізвище) Підготовка справ до копіювання та відмітки про виконані роботи Справу перевірено : При видаванні (підпис, дата) При поверненні (підпис, дата) При видаванні (підпис, дата) При поверненні (підпис, дата) Відоме до рез 16.09.82 Су